Фотографія, яку хочеться торкнутися: як франківець Микола Калитчук повертає до життя технології XIX століття

У невеликій кімнаті Палацу Потоцьких час ніби сповільнюється.На столі стоять скляні пляшечки з розчинами, поруч сохнуть аркуші акварельного паперу з нанесеною на них фотографічною емульсією. Тут не чути звичного клацання смартфонів і не говорять про лайки чи перегляди. Натомість обговорюють рецепти емульсій XIX століття, технологію тонування ціанотипнихзображень при допомозі природних барвників (відвару іван-чаю,звіробою,полину ) та процес експозиції при УФ світлі необхідний.

За кілька хвилин на папері починає проступати зображення. Не на екрані монітора, а просто у воді — майже так само, як це відбувалося майже двісті років тому.

Саме тут фотохудожник Микола Калитчук повертає до життя технології, які світ давно встиг забути.

«Фотографія має дуже велику історію. Але за останні двадцять-тридцять років відбувся такий стрімкий стрибок від плівки до цифрової епохи, що багато молодих людей уже навіть не знають, як усе починалося», — каже він.

Колись фотографія була подією. Люди ретельно зберігали фотографії в сімейних фотоальбомах. Сьогодні ж тисячі фотографій щодня народжуються і зникають у пам’яті телефонів. Можливо, саме тому дедалі більше людей починають озиратися назад — до часу, коли фотографія мала вагу, запах і власну історію.

Людина між двома епохами

Микола Калитчук належить до покоління фотографів, яке прожило одразу кілька фотографічних життів.

Він пам’ятає часи, коли плівка коштувала копійки, коли фотографії народжувалися у темній кімнаті під червоним світлом, а результат зйомки можна було побачити лише через певний час після проявлення плівки. Потім прийшла цифрова епоха, яка змінила все.

«Я виріс на плівковій фотографії, потім подружився з цифровою. І зараз фактично живу між двома епохами», — усміхається фотохудожник.

За освітою він інженер-технолог. Можливо, саме тому його так захопили старі фотографічні процеси, де творчість тісно переплітається з хімією, фізикою та ремеслом.

Сьогодні він не просто займається фотографією. Він відновлює технології, які використовували ще у середині XIX століття, консультується з колегами з України,Польщі, Франції, США, експериментує з природними барвниками та навчає інших тому, що сам колись опанував.

Завдяки грантовій підтримці уряду Німеччини у Палаці Потоцьких вдалося створити лабораторію аналогового друку. Тут можна проявити плівку, надрукувати світлину на фотозбільшувачі, а головне — доторкнутися до старовинних фотографічних процесів, які ще донедавна здавалися забутими.

«Якщо я це вмію і знаю, то повинен ділитися. Бо інакше ці знання можуть просто зникнути».

Саме тому на базі Палацу Потоцьких проводяться заняттяфотошкола “Від азів до майстерності”, де охочі можуть не лише навчитися фотографувати, а й зрозуміти, як народжується справжня фотографія.

Алхімія світла, води і полину

Найбільше захоплення у лабораторії викликає ціанотипія — один із найстаріших фотографічних процесів у світі, винайдений ще у 1843 році.

Спостерігаючи за роботою Миколи, важко позбутися відчуття, що перед тобою не фотомайстерня, а алхімічна лабораторія.

Спершу на акварельний папір пензлем наноситься світлочутлива емульсія. Потім папір висихає у темряві. Далі на нього накладається негатив і майбутню фотографію освітлюють ультрафіолетом. Після цього відбиток промивають у воді.

І лише тоді починається диво.

На папері поступово проявляється глибокий синій колір — знаменита берлінська лазур.

«Кожна фотографія виходить іншою. Неможливо зробити дві абсолютно однакові роботи.»

У цьому і полягає магія.

У цифровому світі можна створити безліч ідентичних копій. Тут же кожен відбиток має свій характер. На результат впливає все: як нанесена емульсія, температура води, хімічний склад емульсії і співвідношення її складників, час експонування, навіть рух пензля по паперу.

Але на цьому експерименти не закінчуються.

Згодом Миколі стало замало класичного синього кольору. Так почалися пошуки нових відтінків.

Полин. Іван-чай. Рослини, багаті на таніни, заварка чаю, кава. Навіть червоне вино.

Усе це стало частиною фотографічного процесу.

«Мені цікаво шукати нові рішення. Колеги з Чернівців, Львова, Києва можуть підказати якийсь спосіб тонування, а я потім його відтворюю і вдосконалюю тут.»

Результат дивує навіть людей, далеких від фотографії. Деякі роботи нагадують акварельні картини, інші — старовинні листівки, знайдені на горищі серед сімейних реліквій.

Фотографія, яку можна взяти до рук

У цифрову добу фотографія стала майже невидимою.

Мільйони кадрів живуть лише на екранах телефонів, губляться серед тисяч інших файлів і часто зникають назавжди разом із забутими паролями чи зламаними носіями інформації.

Саме тому Миколу так приваблюють старі технології.

Він бере один із відбитків до рук і проводить пальцями по фактурному паперу.

«Тут є душа. Це не файл. Це річ. Її можна взяти до рук, перевернути, роздивитися при світлі лампи. Інколи навіть хочеться її понюхати.»

У цих словах немає жарту.

Колись французькі фотографи ароматизували подарункові фотографії парфумами. Світлина ставала не лише зображенням, а й спогадом про людину, подію чи навіть запах.

«Ми, фотохудожники, й досі часто надсилаємо один одному справжні фотографії поштою. Не файли, а відбитки. Відкриваєш конверт — і тримаєш у руках щось справжнє. Фотографію можна взяти до рук. А цифровий файл — лише відкрити на екрані».

Саме ця матеріальність, на думку фотографа, і повертає людей до аналогових процесів.

Учні, які знаходять тут свій світ

Лабораторія давно перестала бути лише робочим місцем фотографа.

Сьогодні тут працює фотошкола, куди приходять люди різного віку, професій та життєвого досвіду.

Серед учнів є франківці, калушани, переселенці з Харкова та Запоріжжя.

«У нас навчається жінка з Харкова. Вонанастільки захоплена фотографією, що дивує своєю енергією. Є Денис із Запоріжжя, який просто закоханий у аналогову фотографію і успішно фотографує на плівку.Дуже цікаві люди приходять.»

Микола розповідає, що часто бачить, як люди змінюються завдяки фотографії.

Хтось приходить після роботи, щоб відволіктися від повсякденних турбот. Хтось шукає нове хобі. Хтось хоче повернути собі творче натхнення. А хтось просто мріє навчитися бачити світ трохи інакше.

Навіть молоді журналісти, які випадково зайшли до лабораторії під час зйомок у Палаці Потоцьких, одразу почали розпитувати про навчання.

«Людям бракує живого спілкування. Хочеться не лише переписуватися в чатах, а збиратися разом, показувати свої роботи, говорити про фотографію.»

Саме тому він мріє створити навколо лабораторії справжній фотоклуб.

Штучний інтелект проти фотографа?

Попри любов до старовинних технологій, Микола зовсім не відкидає сучасний світ.

Навпаки — активно використовує цифрові інструменти у своїй роботі.

«Штучний інтелект сьогодні може зробити за двадцять хвилин те, на що раніше йшов цілий день роботи у фотошопі.»

Він не бачить у цьому загрози.

На його думку, штучний інтелект чудово справляється з технічною роботою — ретушшю, вирізанням фону, підготовкою матеріалів. Але є речі, які алгоритми не здатні замінити.

«Штучний інтелект не може навчити бачити світ очима людини, він бачить його узагальнено. А кожна людина є особистість і бачить світ по своєму.»

Саме тому на заняттях у фотошколі насамперед говорять не про програми чи техніку.

Говорять про світло. Про композицію. Про людину перед камерою. Про біографію обличчя, пози, міміку, жести. Про вміння помічати красу.

«Дуже часто люди думають, що хороша фотографія залежить від дорогого фотоапарата. Але ж ніхто не каже господині: який у вас смачний борщ, бо у вас дорогі баняки.»

«Не кожен, хто має фотоапарат, є фотографом. Як і не кожен, хто тримає ручку, є письменником».

Люди дивляться під ноги

Наприкінці розмови Микола показує світлину зроблену на подвір’ї Палацу Потоцьких – показує лицарські обладунки(panoplium) на брамі. Повз них щодня проходять сотні людей. Більшість навіть не піднімає очей, як і наша репортерка.

«Люди часто не бачать краси, яка є навколо. Дивляться під ноги, щоб не перечепитися.»

Можливо, саме тому він продовжує відроджувати старі технології.

Не заради ностальгії. Не заради моди. І навіть не заради красивого ефекту.

А заради того, щоб навчити людей дивитися уважніше. На світ. На інших. На самих себе.

Коли наша розмова завершується, на столі в лабораторії продовжує сохнути черговий синій відбиток. За кілька годин він набуде остаточного кольору. За кілька років, можливо, прикрашатиме чиюсь оселю. А за кілька десятиліть може стати родинною реліквією, яку бережно діставатимуть із шухляди онуки та правнуки.

У час, коли мільярди фотографій щодня зникають у пам’яті телефонів, Микола Калитчук створює речі, які можуть пережити своїх авторів.

І поки світ усе швидше рухається вперед, він нагадує про просту річ: фотографія — це не лише зображення.

Це пам’ять, дотик, історія та душа, яка залишається на папері навіть тоді, коли минають роки.