«Люди хочуть померти вдома»: як працює служба міжнародних реанімаційних перевезень в Україні

Щодня українці перетинають кордон у пошуках лікування, реабілітації чи безпеки. Але є інша, майже невидима сторона цих доріг — коли пацієнта потрібно не просто довезти, а врятувати в дорозі. Або виконати його останню волю — повернути додому.

Міжнародні реанімаційні перевезення — це не про «таксі для хворих». Це про апарати ШВЛ у салоні, десятки кисневих балонів, монітори, які безперервно показують життєві показники, та лікарів-реаніматологів, які можуть не спати дві доби поспіль.

Засновник Ambulance Express Віктор Оманчуковській займається такими перевезеннями понад десять років. За цей час він бачив усе: важкі ДТП, евакуації поранених військових, транспортування пацієнтів у критичних станах та українців, які просили лише одного — встигнути повернутися додому.

«98% моєї роботи — це повернення в Україну. Дуже часто — щоб бути вдома в останні дні життя», — каже Віктор.

Від однієї машини — до міжнародної служби

Історія компанії почалася ще у 2013–2014 роках. Тоді Оманчуковській вперше зіткнувся з потребою медичного транспортування і зрозумів: в Україні ця сфера фактично не розвинена.

«Я звернувся до однієї компанії і побачив, що рівень був просто жахливий. Тоді й прийшла думка цим займатися».

Починати було непросто. Найважчими виявилися не пошук обладнання чи автомобілів, а документація та міжнародна бюрократія.

Перший виклик він пам’ятає досі. Тоді потрібно було забрати зі Львова молоду жінку після важкої ДТП у Хорватії та доставити її до Києва. У пацієнтки був перелом хребта зі зміщенням і ризиком ушкодження спинного мозку.

«МНС України відмовилось. Приватні медичні борти відмовились. Усі боялися брати таке транспортування».

Дорога зі Львова до Києва тривала майже всю ніч.

«Я майже спустив колеса, щоб машина була м’якша. Їхав 65 кілометрів на годину в тумані й думав: навіщо я в це взагалі вплутався».

Після передачі пацієнтки лікарям у Києві йому зателефонувала мама дівчини.

«Лікар сказав, що уламок не зрушився. Тоді я вперше видихнув».

Команда, яка працює на межі

До повномасштабної війни в Ambulance Express працювали 37 лікарів — усі реаніматологи та анестезіологи вищої категорії.

Сьогодні більшість із них служать або не можуть виїжджати за кордон.

«Зараз лишилося фактично шість лікарів. До війни ми могли за кілька годин зібрати екіпаж і виїхати. Тепер інколи на це потрібно два-три дні».

Усі медики служби — практикуючі лікарі, які працюють у реанімаціях та операційних. Під час перевезення вони постійно контролюють стан пацієнта: дихання, тиск, серцевий ритм, рівень кисню в крові.

«Монітор часто показує проблему ще раніше, ніж пацієнт встигає її відчути».

Франківщина, як точка порятунку

Після початку повномасштабної війни Івано-Франківщина стала одним із центрів складної медицини в тилу. Саме сюди дедалі частіше везуть важких пацієнтів із-за кордону — на кардіохірургію, операції чи реабілітацію.

«Якщо брати Західну Україну, то на Франківщині зараз дуже потужний рівень медицини. Особливо кардіохірургія».

За словами Віктора, чимало пацієнтів чекали саме на можливість потрапити до франківських лікарів.

«Я привозив таких хворих, від яких відмовлялися інші служби, бо ризики були занадто великі. Але тут їм робили операції — і вони виживали».

Особливо добре він згадує команду кардіохірургів, яка переїхала на Прикарпаття з Харкова після початку війни.

«Дуже потужні хлопці. Франківщина їх прийняла і дала можливість працювати».

Саме тому область стала місцем, куди сьогодні везуть пацієнтів навіть після лікування у Європі — як до шансу, за який ще варто боротися.

«Люди не договорюють правду»

Однією з найбільших проблем у роботі Оманчуковській називає неповну інформацію про стан пацієнтів.

«Питаєш: як дихає пацієнт? Кажуть: нормально. Приїжджаємо — людина місяць у вегетативному стані й на великій кисневій підтримці».

Він згадує випадок у Берліні, коли родичі запевняли, що жінка «чекає дороги додому», хоча пацієнтка вже перебувала у критичному стані. Саме тому перед виїздом служба завжди просить повний медичний рапорт та виписки.

«Ти маєш розуміти, до чого готуватися в дорозі».

Остання дорога додому

Найважчі перевезення — паліативні пацієнти. Попри хороші умови у європейських хоспісах, багато українців хочуть повернутися додому навіть тоді, коли шансів майже немає.

«Яка би не була гарна Європа — людина хоче бути вдома».

Нещодавно Ambulance Express привозила на Прикарпаття чоловіка з Познані. Йому було близько 50 років. Важка онкологія.

«Онкологія дуже помолодшала. Уже є пацієнти по 25–28 років у критичних станах».

За словами Віктора, багато хто хоче повернутися до своїх рідних, у власний дім, до знайомих вулиць і гір. Втім, інколи він сам відмовляє замовників від транспортування.

«Я прямо кажу: крім того, що я зароблю гроші, толку з цього не буде».

Він пояснює: у європейських паліативних центрах пацієнти мають якісний догляд, знеболення та постійний медичний нагляд.

Війна і безкоштовні евакуації

Повномасштабне вторгнення повністю змінило роботу Ambulance Express. У 2022 році команда фактично безкоштовно евакуйовувала поранених військових.

«27 лютого, у свій день народження, я забрав першого військового з важким пораненням голови».

Коли Київ був в облозі, реанімобілі працювали майже без зупинок.

«Нас брали БТРами в коробочку, заводили у госпіталь, і ми вивозили хлопців».

Тоді екіпажі вивозили поранених настільки швидко, наскільки могли.

«Головне було — витягнути».

Ринок, де багато випадкових людей

Сьогодні, каже Оманчуковській, на ринку медичних перевезень з’явилося багато непрофесійних перевізників.

«Від реанімації там тільки наклейка на дверях».

Через бажання зекономити родичі часто обирають найдешевші варіанти, не перевіряючи ані обладнання, ані кваліфікацію екіпажу. Він згадує випадок у Польщі, коли місцеві лікарі відмовилися передавати важкого пацієнта іншому перевізнику через відсутність обладнання в машині.

«Поляки відкрили автомобіль — а він фактично порожній».

Зрештою саме Ambulance Express довозила того пацієнта в Україну.

«Ми не просто веземо пацієнта»

За роки роботи Віктор Оманчуковській навчився дивитися на свою професію не лише як на медицину чи логістику.

Це — відповідальність за чиєсь життя між двома країнами, лікарнями і кордонами. Це сотні кілометрів дороги, у якій немає права на помилку.

«Дуже часто ми — остання надія. І ти або робиш усе правильно, або не маєш права цим займатися».