Втрати окупанта станом на 218 день війни

58580
Особовий склад
261
Літаків
224
Гелікоптерів
2325
Танків
4909
ББМ
1385
Артилерія
175
Засоби ППО
331
РСЗВ
3751
Автомобільна техніка та цистерни з ПММ
995
БПЛА
15
Кораблі та катери
Купити квартиру Івано-Франківськ

Дівчина з АТО. Адріана «Малиш» – історія війни і любові

«Зовнішність оманлива» – так можна без сумніву сказати про швачку-штурмовика Андріану Арехту з позивним «Малиш». Хрящувате, Георгіївка, Металіст, Луганський аеропорт… Тендітна дівчина з Косівщини і водночас боєць штурмового батальйону «Айдар» понад рік воювала в гарячих точках АТО, і навіть до п’ятого місяця вагітності не випускала зброю з рук, аж до демобілізації. Каже, готова була й далі боронити Батьківщину. А коли поверталася додому – плакала: поле бою стало її домівкою.

За останні роки 29-літня Андріана сьорбнула всякого: заради участі в революції пішла із престижної роботи, під час Майдану її фото побувало на першій шпальті «The New York Times». На війні жінка довела, що здатна влучно стріляти з будь-якої зброї, вона не раз збирала на полі бою розірвані тіла побратимів, отримала звання «Народного героя України», а ще – на фронті знайшла справжнє кохання, хоча й не шукала його там. Каже, тепер її вже нічого не зможе вразити. Хіба півторарічний синочок Макар – він дивує щодня.

Андріана не дуже любить розповідати журналістам про своє життя на війні. Каже, коли бачить, як вояки торохкотять у численних інтерв’ю про свої начебто героїчні подвиги в АТО – стає зле. Таке враження, наче вона не там воювала, де решта. Про ті самі запеклі бої, де дівчина відвойовувала зубами землю, чомусь оповідають зовсім по-іншому. Більшість тих говорунів, певно, десь далеко з-за кущів сполохано визирали, або й узагалі просто чули дзвін, та не знають, де він. «Нехай краще розкажуть, які вони герої, тим, хто загинув», – додає «Малиш».

Суне біда

Коли почалася Революція гідності, Андріана вже мешкала у столиці й перебувала на перспективній посаді – розвивала французький і японський бренди на ринку України. До того вже встигла із робочими візитами побувати в США та Японії. Перед дівчиною майорів стрімкий кар’єрний ріст. Але життя мало інші плани на тендітну панянку. Геть інші!

Із 29 листопада 2014 року все перевернулося догори дриґом. З 9-ї до 18-ї – на роботі. Потім одразу на Майдан, і там аж до 4-ї ранку. Тоді додому, аби прийняти душ, і знову на роботу. Андріана приходила в офіс і часто засинала просто на кушетці. Роботодавці розуміли. Іноді траплялося, що дівчина приїжджала в таксі з Майдану додому, обличчя закіптюжене, а під під’їздом чатують «тітушки» з кийками.

В орендованій квартирі, де мешкала косівчанка, встигла переночувати понад сотня активістів: там милися, їли, прали свої речі. Про це помешкання знали всі, адже Андріана просто залишала ключа під килимком.

На травневі свята дівчина планувала разом з іншими майданівцями поїхати до Одеси, де якраз на той час розгорталися протистояння. Але місця в автобусі не вистачило. Тож вона подалася на кілька днів на Сумщину до дядька Сергія, котрий живе за 30 км від російського кордону. Перше, що він сказав, коли зустрів гостю: «Андріано, тут росіяни так інтенсивно траншеї копають…». Саме тоді вона зрозуміла – на Україну суне біда.

Не забавки

Вже 8 травня, коли дівчина смажила на Грушевського млинці активістам, до неї підійшов товариш і запитав, чи має вона паспорт. «Нащо?» – «Їдемо». – «Куди?» – «На п’ять днів, захищати луганське СБУ». Андріана взяла відпустку й після цього більше на роботу не поверталася.

Сотням активістів видали туристичні наплічники і бронежилети. «Майже, як у гори, відпочивати», – усміхається дівчина. Але коли до лісу біля с. Няньчине, де висадили групу, привезли зброю і почали видавати кожному, зрозуміли – це вже не забавки. Держава в безвиході. Так почалося формування добровольчого батальйону «Айдар».

Серед його членів було багато тих, які про військову справу й гадки не мали. Коли бійці, що принаймні строкову службу в армії проходили, дивилися, як незграбно деякі поводяться зі зброєю, то волосся дибки ставало. Але виходу не було: ворог наступав. Сподівалися, пощастить.

Особливий «Айдар»

Потрібна була дівчина, яка би впорядковувала документацію. З-поміж усіх обрали Андріану. Так вона опинилася у військовій частині, яка розташовувалася поруч. Але дівчині там не сиділося – дуже хотіла з усіма до бою. Та комбат не дозволяв.

А ще, їй морально важко було спілкуватися з родичами полонених, які постійно телефонували і благали сказати, чи живий їхній син або брат, чи чули щось про них… Останньою краплею став дзвінок батька, сина якого жорстоко замордували в полоні, а фото закатованого тіла сепаратисти надіслали родичам. Чоловік спитав Андріану: «Перед тим, як відправлятимете тіло додому, ви ж одягнете йому на ноги бодай шкарпеточки?». Після цього дівчина сказала, що більше не працюватиме в штабі.

Коли дізналася, що вояки підуть звільняти м. Щастя, поставила комбата перед фактом – йде з усіма, і крапка. Сховала обличчя під балаклавою і приєдналася до побратимів, які прямували на штурм.

Офіційно Андріана вважалася швачкою у швейно-моторному цеху, та де-факто була бійцем штурмової групи «Чорні». Позивний для дівчини обирали всім батальйоном – такий, щоб неможливо було ідентифікувати стать. Адже Андріана часто «сиділа» на рації – «сепари» могли її вичислити. А «Малишом» можна називати як чоловіка, так і жінку, та й до зовнішності підходить – витончена крихітка.

««Айдар» із першими добровольцями був особливим. Усі рішення приймали разом, – замислено згадує Андріана. – Неважливо, в кого яка посада була – сам постановляєш, як і чим воюватимеш. Тепер «Айдар» трохи інший».

Готова віддати життя

На «передку» Андріана різне пережила, передовсім їй запам’яталося бойове хрещення під час боїв біля с. Металіст, коли в полон взяли Надію Савченко. Тоді було пекло: «арта» стріляла зовсім поруч, авіація лупила, а із засади Андріана тікала з криками «Путін х…ло!» – щоб свої ненароком не застрелили.

Важко було, коли після так званого перемир’я привезли 45 обгорілих тіл, завантажених лопатами на «Камаз». Аби знати, чи це ноги від одного тіла, «айдарівці» мусили їх міряти. Тоді ще не ввели процедуру розпізнавання ДНК, тож, щоб ідентифікувати бійців, шукали на спалених тілах, які після тривалого перебування під пекучим сонцем почали розкладатися, бодай якісь знаки: татуювання, золоті зуби тощо.

Найобразливіше було, коли наприкінці літа 2014-го після чергового «перемир’я» всю територію, яку протягом трьох місяців «айдарівці» відвойовували кров’ю (за той час загинула понад сотня гідних вояків), просто віддали. І Луганський аеропорт у тому числі. Просто через неспроможність вищого командування професійно організувати стратегічну операцію, через те, що чимало ЗСУшників перелякалися і втекли зі своїх позицій, а командирам докладали зовсім іншу інформацію.

«Втекли, бо їх, бачте, бомбили аж чотири години, – обурюється Андріана. – А багато воїнів чомусь могли стояти ціле літо під іще лютішими обстрілами».

Були моменти на війні, які мало не зламали дівчину. Відчуття, що тебе використали – неймовірно пекуче. «Я тоді написала три прощальні листи: для батьків, бойових товаришів і коханого, – розповідає «Малиш». – Збрехала побратимам і поїхала на зустріч із ворожими чеченцями – аби домовитися про обмін полоненими. Хотіла наших витягнути. Знала, що, ймовірно, не вернуся звідти живою. Але якщо тих шестеро «айдарівців» повернуть, то я була готова віддати за це власне життя». Повернули тільки двох: одного без ноги, іншого без вуха – у полоні покалічили…

Ба більше, виявилося, що гроші, які Андріана надсилала через українських посередників для лікування полонених, туди просто не доходили, а осідали в кишенях тих самих посередників-запроданців. «Знаєте, є люди в Україні, не в самопроголошеній ДНР чи ЛНР, а саме в Україні, які взагалі не мають нічого святого», – зі слізьми на очах каже дівчина.

Не раз «Малиш» із поля бою витягувала кремезних бійців, втричі більших за себе. Не хотіла, щоб побратими дивилися на неї, як на беззахисне дівчисько, а лише як на відважного воїна. «Без перебільшення, дружину можна вважати одним із найкращих бійців, – каже коханий чоловік Андріани Максим Арехта, теж «айдарівець». – Це залюбки підтвердить її командир».

Звідки вона така взялася – унікальний боєць «Малиш»? Андріана лише знизує плечима. Може, річ у генах. Бабуся допомагала воякам УПА, за що її аж на 20 років вислали до Сибіру. А в дитинстві дівчинка замість казочок слухала бабусині історії про повстанців.

Щось таке в її очах

Коли Андріана якось приїхала в госпіталь провідати пораненого Максима, чоловік не міг впізнати кохану аж кілька хвилин: у червоній сукні, на підборах, із зачіскою – він ще на бачив її такою. Настільки звик до дівчини у камуфляжі.

Зі своїм майбутнім нареченим вона познайомилася під час формування батальйону. Максим постійно тинявся десь біля тендітної красуні, але підійти не наважувався. «Щось таке загадкове було в її очах, що я геть розгубився, – згадує боєць. – У найзапекліший бій ішов без остраху чи сумніву, а до Андріани навіть заговорити не насмілювався. Сміх та й годі». Зрештою не втримався. Підійшов уточнити якусь дрібницю щодо списків бійців. Хоча насправді все це й так знав напам’ять. Андріана посміхнулася й відтоді закрутилося.

Максим залицявся вишукано, наскільки це можливо у зоні бойових дій: приносив перші стиглі полуниці, готував каву й засипав компліментами, дарував солодощі… Та найбільше Андріану підкорило інше. Того дня вона з групою пішла в розвідку. Рушили на світанку, а повернулися опівночі. Зморені, брудні, та щасливі, що живими лишилися, адже виходили мінними полями. Здолали по страшній спеці 28 км. Максим часу не гаяв і зустрів кохану розкішно: всю кімнату осипав пелюстками квітів і відкоркував пляшку холодного шампанського.

До речі, пара полюбляла й посперечатися – зазвичай просто на полі бою. «Андріана трохи неслухняна. Рвалася до бою, хай там що, – пригадує Максим. – Кажу їй у моменти небезпеки: «Біжи негайно в бліндаж!», а натомість завжди чую одне й те ж: «А чого я? Давай спочатку ти!».

Коли дівчина завагітніла, в її стилі життя нічого не змінилося, ось тільки їсти постійно хотілося, найбільше – м’яса і овочів. Бійці виділяли їй найсмачніше – смажену картоплю. Хлопці жартували, що викопають ще один бліндаж – сімейний, і облаштують там дитяче ліжечко.

Як і більшість

Після демобілізації влітку 2015-го пара осіла у Косівському районі – там, де виросла Андріана. Повінчалися. «Весілля не святкували, бо в нас щодня – день пам’яті про котрогось із загиблих побратимів», – пояснює «Малиш».

А нещодавно в рамках проекту «Житло воїнам АТО» дівчині вручили договір на однокімнатну квартиру в Івано-Франківську. Щоправда, будинок ще не зданий в експлуатацію, але обіцяли, що до 2018-го можна буде заїхати у нові помешкання.

Запитуємо Андріану, чим пара тепер планує займатися в цивільному житті? «Будемо, як і більшість: дім, сім’я, якусь роботу знайдемо…». – «Ви певні?». – «…Ні, – після паузи, регочучи, відповідає дівчина, – ми думали про Сили спеціальних операцій ЗСУ, а якось навіть говорили про французький легіон».

Автор статті: Наталя Мостова

Стаття вийшла у 4 номері журналу “МІСТО” 

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Loading...