Феномен Іздрика

Юрка Іздрика більше знають як письменника чи музиканта. Але цей усесторонній митець також полюбляє й образну творчість – малювати, колажувати, створювати інсталяції або робити перформанси. На нашій спільній першій виставці в далекому 1991 році “Імпреза. Провінційний додаток №2” Іздрик у величезному й непристосованому просторі фойє актової зали педінституту змоделював декілька вдалих інсталяцій на еротичну тематику. Виставка, зроблена як паралельна програма до офіційної експозиції міжнародної бієнале “Імпреза”, несподівано стала нечувано популярною.

Перш за все її з інтересом відвідували самі учасники бієнале, які прибули до Івано-Франківська з цілої України та навіть з-за кордону.

Те, чого бракувало офіційній «Імпрезі» – самоіронії, елемента гри, театралізованого видовища, – було реалізовано провокаційними засобами. Антиестетика, агресивне втручання інсталяційних об’єктів у простір, еротизм та інше супроводжувалися грою в самоприниження, –  йшлося в каталозі виставки.

“Додаток” став відправною точкою явища, що тепер відоме як “станіславський феномен”. Так-так, це буде відкриттям для багатьох, але і саме словосполучення, і коло осіб, які формували це поняття, з’явилися на художній виставці і передусім стосувалися творчого способу проведення часу – акціонізму. Пізніше у своєму знаковому есе “Станіслав: туга за несправжнім” Іздрик ностальгійно описуватиме принади тих часів:

Я не живу в Станіславі. Я з’явився сюди ненадовго, власне кажучи, мене вже немає тут. Однак моя поява була вчасною. Я зловив те, що виникло непомітно і зникло безповоротно, — НЕСПРАВЖНЄ. Це швидкоплинне НЕСПРАВЖНЄ було єдиним справжнім, яке належало цьому місту. Все інше виявилося СПРАВЖНІМ, а тому, за неминучістю тавтонімічних обмежень, — не зовсім справжнім.

Тепер все це щасливо призабуто, в життя привнесені інші цінності, романтизм поглинутий прагматизмом, але бажання творити, на диво, не зникає. Органічно з’явившись у часи занепаду постмодернізму, нам вдалося уникнути його безмежної туги. Надалі, послуговуючись його надбанням (іронією, цитатністю, автодидактом, децентралізацією смислів, симультаністю…), дотепер вдається залишатися поза модою і творити проекти, котрі не соромно показувати будь-де. З тих часів Іздрик став учасником безлічі виставок, мав індивідуальні проекти в Кракові, Львові, Івано-Франківську, Відні.

Франківськ ніколи не був обтяжений рамками мистецької школи і з радістю приймав у свої тенета вихованців київської, львівської, харківської, закарпатської чи одеської шкіл. Або тих, хто ніде не вчився. Автодидакт не менш шанований за будь-яку академію. Поціновували спосіб мислення. Мабуть, тому усі мистецькі заходи Станіславського феномену переобтяжені концептуалізмом. Ідея важливіша за спосіб її втілення. Майже усі візуальні артефакти в Станіславові супроводжувались багатою експлікативною частиною.

Юркові завжди вдавалося встигати всюди й не розпорошуватися. Понад два десятиліття він редагував і видавав знаковий для української літератури часопис “Четвер”, у 2009 разом із Григорієм Семенчуком заснував музичну формацію Drumтиатр, а в наші дні успішно ставить з Nova Opera, Романом Григорівим й Іллею Разумейком треп-оперу “Wozzeck”.

Новий, “цифровий” Воццек – герой техно-карнавалу в нічному клубі. Його шизофренія народжує звуки спектральних синтезаторів, його маніакальні голоси перетворюються на рандомні біти драм-машини, його божевілля виривається з-під сцени неконтрольованими сейсмічними басами.

Найвідоміший роман Іздрика “Воццек” з’явився в 1997 році у видавництві “Лілея НВ”, майже 200 років після драми Георга Бюхнера “Войцек” та 100 років після його реінкарнації в опері Альбана Берга. Про книгу від Іздрика Соломія Павличко писала:

“Воццек”, безперечно, належить до найпомітніших творів української прози 90-х років, але про Іздрика треба говорити не лише в контексті української літератури, а в контексті Кафки і Музіля, Кундери і Боргеса, традицій та інтелектуальних шукань у ХХ ст. “Воццек” – роман для літературних гурманів.

Остання персональна імпреза художника відбулась у 2013 році. Відкриття виставки Юрія Іздрика “EN THEO (бог усередині)” в івано-франківському ЦСМ перетворилось на самодостатнє дійство (геппенінг), що тривало майже півтори години, – і не тільки завдяки шаманізму автора та групи підтримки, але й захопленню публіки, що не розходилася. Традиційне, на перший погляд, читання віршів зі збірки “Після прози” під відеомузичний супровід та рухливі картинки несподівано переросло в спонтанну (або продуману) ритуальну акцію посвячення адептів сучукрпоезії.

Іздрик ворожив, мольфарив, чаклував. Вельми вдало і потужно, ритмічно заколисуючи і бравурно, чітко промовляючи зрозумілі тексти або мугикаючи загадкові звуки. Це було щось неймовірне. Таке треба побачити. А поруч на стінах і Ґуґенгайм, і Тесла, і Довженко, й інші картини, котрі своєю візуальною ритмікою вторили декламації автора. Композиції усіх аркушів, хоч і будуються навколо фігури, схожої до замкової шпарини, різняться колористичними рішеннями, пластикою рисунків, внутрішньою космогонією та зовнішньою орнаментикою. Сюжети танцюють навколо отвору. Здавалося, йдеться про щілину для ключа, замкову дзюру або контур жарівки. Принаймні такі асоціації виникають про центральний образ усієї серії з 20 листів, де посередині контур, що нагадує літери wt.

Ти що, сліпий, – каже у відповідь Іздрик, – це ж череп. Бо в ньому Бог, у голові кожного.

Важко з цим не погодитися.

“EN THEO” – створення непослідовного реєстру випадково підглянутих за життя речей. На відміну від комп’ютерних вправлянь, handmade-колажі просякнуті матеріальністю, фактурною грубістю і реальною нагодою скористатися можливістю підглянути досередини, за межі дозволеного. Отвори є доказом того, що минуще – то щілина історичної реальності, котра бере участь у природному процесі забуття з можливістю відвернення ситуації шляхом запам’ятовування і збереження у творі мистецтва. Переліки відповідей неочікувані і хаотично перемішані, бо назви умовні і скоріше збивають з пантелику й ведуть манівцями, аніж пояснюють побачене. “Профанфас” – малюнок про загадково-невротичне роздвоєння особистості. “Йорик” – знайдення черепа бідного шекспірівського персонажа. “Бергамот” – “Меніни” Веласкеса в ореолі променів слави. “Довженко” – прогулянки рідною землею. “Коктопарад” – погляд через призму поп-арту на високу моду військових.

Художник полюбляє продукувати серії: “Анатомія світу”, “Всьо по 1 Є”, “Іздрик: живопис, графіка, трансильванія”. Причому кожна робота самодостатня і не прочитується продовженням попередньої. Але все це схоже на спроби систематизувати, укласти перелік, упорядкувати той хаос, що пропонують нам ЗМІ. Своєрідна спадщина і означення її як індивідуальний релігійний досвід і практика споглядання, котра, очевидно, пізнається під час творчого процесу.

Філософський дискурс Іздрика, що стосується сенсу мистецтва, перш за все концентрується довкола проблеми живопису. У колажах можна дошукуватися різноманітних посилань чи більш-менш свідомих звернень і виключно формальної схожості з поп-артом, абстракцією, та основою цих робіт є діалог із модерністською традицією або метадискурс на тему стану мистецтва нині.

Творчість Іздрика якнайменше піддається класифікаціям чи описовості. Колажі, об’єкти, асамбляжі, перформанси, музичні акції, квартирні виставки особистих речей, сценографії спектаклів, участь у пленерах та колективних виставках, плюс тексти книжок, а ще редагування “Четверга” – як єдиний мистецький жест. Якби це усе не було життям. Поняттями, які найбільш інтригують, такими, що їх до себе самого застосовує Іздрик, є імітація, фальшерство, підробка несправжнього. Якщо прийняти їх за ключові, то вибудовується певна парадигма, в котрій напрям усієї Іздрикової творчої діяльності можна визначити як “деміфологізація мистецтва”.

Юрко уникає відповідей. Цим і тішить. Бо далі буде наступна безперервність й ода до радості.

Автор: Анатолій ЗВІЖИНСЬКИЙ

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 14

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.