Насилля на телеканалах – це міф: 10 думок Миколи Вересня про українське телебачення

Минулого тижня вже втретє експерти і визнані майстри своєї справи в сфері public relations зібралися в Івано-Франківську на один день, щоб поділитися своїм досвідом і в неформальній обстановці поспілкуватися з молодими фахівцями в сфері комунікацій.

Першим зі спікерів цьогорічного «PRrally-2018»  виступив Микола Вересень. Відомий журналіст та ведучий телеканалу “Прямий” відкрив зустріч, відповідаючи на питання та розвіюючи міфи про журналістику в Україні.

МІСТО пропонує своїм читачам ТОП-10 думок Миколи Вересня про українське телебачення.

Про комерційно успішне телебачення без олігархів

Комерційно успішним наше телебачення буде тоді, коли українці будуть заробляти гроші. Як ми розуміємо — це вже не державна історія телебачення. Відтак це реклама, і канали зможуть рекламувати не тільки речі вартістю 1$, але й ті, які коштують 1000 $. Все залежить від економічних успіхів України. Якщо буде зростання орієнтовно на 5% ВВП на рік, то через 5-7 років буде успішне телебачення. Олігархам може воно і належатиме, але вони почнуть думати про якість. Бо зараз власник-олігарх додає грошей, але не бере їх. І йому абсолютно наплювати — хто ведучий. Уявимо собі ситуацію: приходить головний редактор, а йому олігарх каже: “Ти Вересня звільняй!”. І головний редактор легко звільняє Вересня. Чому? Тому що Вересень у комерційному сенсі нічого не вміє. Але через 5 років праці, як я казав, редактор скаже: “ОК. Я звільняю Вересня, але це мінус мільйон”. І тоді олігарх каже: “Ай, ні. Тоді може не будемо звільняти”. За минулий рік олігархи, щоб вийти у телевізійний “нуль”,  донесли близько 800 мільйонів доларів. Це за один рік. Питання: “Чи цікаво це олігарху? Він розуміється в тому, що там відбувається?”. Він чи так чи інакше доплачує, щоб телебачення вийшло в нуль. Незалежно від того, чи там ведучий Вересень, Петров чи Іванов. І другий момент, який треба зрозуміти. Усі ми читаємо соцмережі, де нарікають на владу, що немає реформ. Але вони є. І ми можемо побачити реформи, можемо побачити утиски з боку держави на адресу олігархів. І телебачення стало не дуже багатим. Що це означає? У олігархів немає “бабла”. Що це означає? — Що десь їм “прикрутили”. Що таке олігарх? Це людина, яка має телевізійний канал, футбольний клуб та інші “іграшки”. Подивіться, наприклад, на футбол. Немає “бабла” на утримання клубів. Проблема з телебаченням. Немає “бабла”, щоб як раніше, кожного дня отримувати новий фільм. Вмикаєш, наприклад, 1+1 в неділю, а там нічого немає нового.

Про телебачення і молодь

Дуже багато молоді дивиться телебачення, але брешуть, що не дивляться. Це я точно знаю. Якось так відбувається, що коли питаєш: «Звідки берете інформацію?», то кажуть, що  з телебачення. Але якщо запитати: «Ви телевізор дивитеся?». У відповідь: «Ні». Кількість глядачів справді впала, але не так критично.

Про громадське телебачення

Я не об’єктивна людина. Але вважаю, що зараз не вміють це робити. У загальному українці все знають, а в телебаченні знають вдвічі більше. І вони не хочуть слухати, коли хтось каже: «А давайте зробимо по-іншому». Попри те, що не знають – і вчитися не хочуть. Я взагалі є системним противником громадського телебачення. Бо мова про громадське телебачення йде тоді, коли при владі Кучма чи Янукович. А коли при владі Ющенки і Порошенки, то чомусь мова не йде. І це правда.  Завжди, коли починають прикручувати «гайки» починають кричати: «Давай громадське!». А зараз кожна людина може собі покрутити канали на телевізорі і достатньо об’єктивно дізнатися про те, що відбувається у світі. Тому я не бачу зараз необхідності. Там є два елементи, які є нездійсненними. Момент перший: треба мати наглядову раду з людей аполітичних. Що таке BBC? Там у наглядовій раді сидять такі лорди, про яких відомо лише те, що вони 800 років не брали хабарів, не брехали, не були задіяні у кримінальних структурах. Ну, може не 800. Ті, хто молодше — по 700 років. Маються на увазі вони, їх батьки, діди, прадіди тощо. І таких людей в Україні немає. І другий момент — треба податок мати. Тобто, кожен з нас має платити податок на телебачення. І тоді воно є дійсно громадським. А до того часу, поки гроші беруть з бюджету, воно не може таким бути. Я казав: «Зробіть формально. Візьміть 10 гривень на рік. Але тоді зможете сказати кожному президенту, що це не він дав — це тьотя Мотя заплатила і дядя Ваня. Можна взяти і з бюджету, але крім цього візьми і з податку. Громадське телебачення могло би бути вибуховим, а зараз воно не є таким. Вєрка Сердючка нас навчила, що в Україні може співати кожен у кого є рот. І люди думають, що можуть займатись телебаченням, знімати кіно. Це неправильно. Ти не можеш цього робити, якщо не маєш таланту. Не кожен стане Опрою Вінфрі. Навіть Миколою Вереснем не кожен стане.

Про журналістику майбутнього

Вона нічим не відрізнятиметься від журналістики минулого. Просто треба брати факти, розглядати їх і розповідати про них. Журналістика як була дзеркалом суспільства, так і буде ним. Може якісь будуть технічні обставини інші. Але я вважаю, що це не головне у журналістиці. Головне — людина, а технологія може бути різною.

Про насилля на телебаченні

Це один з розповсюджених міфів. Існують люди, що так кажуть. Чесно кажучи, я не знаю звідки вони беруться. Де, хто і скільки разів бачив по телебаченню насилля? Там з ранку до ночі якісь шоу, там якийсь обмін дружинами, там якісь співи. На українському телебаченні заборонені такі речі, що пропагують насилля. Ніхто не хоче втрачати свою ліцензію. А в новинах вам не показують насилля. Вам просто розповідають, що в такому-то місці чи місті когось вбили. Ви вважаєте, що не варто розповідати людям, що на вулицях їх міст відбувається щось погане?

Про правду і постановки у телевізійних шоу

Мало правди. Інколи це природно, а інколи — неприродно. Коли я працював над «Без табу», щоб дати якусь хорошу історію, то треба було дати чесну історію. І коли ти робиш таку програму, то треба або знайти когось такого ж як ти, і ви міняєтесь: тиждень він, а тиждень — ти. Тоді теоретично можна створити таку програму. А якщо в тебе немає такої можливості, то ти починаєш думати: «ОК. Тут у мене правдиві тьотя і дядя, тут правдива бабуся, а мені ще треба дідуся. А на дідуся часу нема. Хай буде актор». Тобто це не завжди спеціально робиться. Інколи це робиться, бо просто немає можливості зробити по-чесному.

Що таке складні зйомки? По-перше, тобі треба знайти історію. По-друге, люди, які є її героями, не завжди вміють говорити. Це ви маєте за них говорити. По-третє, людина може просто відмовитися брати участь. Це її приватне життя.

От ти знаходиш класну тему. І в тебе мають бути фантастичні редактори, які візьмуть машину, поїдуть на місце. І вони мають бути ще психологами, щоб підійти до тих людей і ні з того, ні з сього вмовити їх розповісти про себе. Повірте мені, що небагато людей захочуть це зробити. А якщо й так, то редактори довго-довго записують саму історію. А потім сидять уночі і роблять її такою, яку ви могли би почути. Бо як у нас люди розповідають історії? «Я йшла, а там Горпина. Ну ви знаєте та Горпина, де вмер Іван». І вже те, що вона знала — забула. І далі йде про Горпину,  ЇЇ шкільні роки. І оті всі «ну ви знаєте» треба забрати і осягнути безпосередню історію. Потім треба, щоб та людина напам’ять ЇЇ вивчила, щоб у ефірі знову зненацька не «вигулькнула» Горпина. А потім людина має приїхати в Київ, не злякатись камер, кранів, які горять і блимають. І все це розповісти.

Це, насправді, важка історія — розкласти все «по поличках». Часто це не можливо зробити через брак грошей, або й через брак таланту. Коли людина не може щось зробити, тоді наймаються актори, пишеться роль і так далі.

Про рейтинги

Я не люблю рейтинги. Я ніколи не знаю, які вони в мене. Вважаю, що це омана. Як би Джон Леннон думав про рейтинги, то він ніколи не був би Джоном Ленонном. Головне, щоб людині подобалося те, що вона робить. Коли вона це робитиме з любов’ю, то все вийде. А якщо «на 38 секунді посміхніться, на 58 секунді встаньте, тоді у вас будуть високі рейтинги», то нічого подібного. Десятки або й сотні дівчат працюють на телебаченні, але прізвищ їх ви не знаєте. Та щось мені підказує, що Катю Осадчу знають всі. Значить вона якось виокремлюється, має щось таке, що люди про неї знають. Вона на телебаченні — як у себе вдома. А десятки інших потрапляють туди і втікають, і ми навіть не знаємо їх.

Про професійні стандарти під час війни

Війна відрізняється тим, що під час війни правил немає. Коли ви їдете на авто і горить «червоне», то ви за правилами зупиняєтеся. А якщо ви їдете на танку, то вам плювати  — «червоне» світло, чи ні. Так і під час війни. В усьому. Умовно кажучи: у вас є газета і ви хочете об’єктивно висвітлити те, що відбувається на Сході України. І у вас є гроші. Ідеальний світ — у вас є гроші. То я би на вашому місці найняв іноземців. Просто на цей час. Тому що в них немає особистих мотивів, відсутні емоційні моменти, вони роблять репортажі і ви публікуєте. Я би так робив. Під час війни стандарти діють нестандартні.

Про інформаційну війну

Про неї я нічого не знаю. Це знають тільки українські недожурналісти. Такі речі як пропаганда, контрпропаганда «тхнуть» чимось комуністичним. Треба писати ПРАВДУ. І крапка. Москалі будуть писати неправду, а українські журналісти мають писати правду. Кінець. Ніякої пропаганди чи контрпропаганди бути не може. Бо це вже зовсім інша професія. А якщо говорити про журналістику, то тут люди розповідають, що відбувається. От і все.

Про журналістику і політику

Якщо журналіст йде в політику, то він немає права написати жодного слова. Не може бути такого, що тут ти говориш як журналіст, а там — як політик. Це є порушення етичного кодексу. Як відбувається за кордоном? Людина працює у якомусь виданні, починаються вибори і вона каже: «Я до кінця виборів не писатиму нічого, бо працюватиму з кандидатом або сам стану кандидатом». А потім вона повертається. Це можливо. Але ти не можеш одним місцем сидіти на двох стільцях.

Фото: Університет Короля Данила

Автор: Василина БАНТУШ

Читайте також: Що можна і треба “піарити” в Івано-Франківську, а про що краще змовчати — думка фахівців