Як у Гошівському монастирі реалізовують стартапи та продають “намолені” гриби. ФОТО

Сестра Вінкентія відчиняє важкі двері монастиря і робить крок усередину. Розгойданий поділ жіночої ряси миготить на сходовому майданчику та веде до кухні. На столі чекають смачний борщ та вареники зі сметаною. 101 кілометр — недалека дорога зі Львова, проте тут не можуть зустріти інакше.

Гошівський монастир сестер Пресвятої родини ще з 1911 року є місцем теплого прийому для багатьох гостей і потребуючих. Заснований колись Терезою-Теклею Юзефов, зараз він став центром соціального підприємництва, інформує прес-служба Івано-Франківської УГКЦ.

Камера для вирощування шампіньйонів, макаронний цех, сонячні колектори — це те найменше, що вдалось зробити кільком монахиням, які тут проживають.

— Одного разу ми думали, як можемо себе забезпечити і що зробити, аби розвивати монастир та здійснювати благочинні проекти? — розповідає сестра Вінкентія. — Адже, як і багато інших монастирів, ми живемо з пожертв. З нашої роботи грошей вистачає для того, аби забезпечити проживання в Гошеві, але щоб ми могли займатися добродійністю, організовувати табори — треба більше. Якщо це літні табори для дітей, то батьки або прихожани можуть поділитись якимись продуктами, але є безліч побічних витрат, не кажучи вже про дорогу, наприклад.

Сестра Вінкентія довго роздумувала: “Як це втілити? Це ж такі складні розрахунки!”. Тиждень молилася — і в один момент відчула:

— Напевно, на те Божа воля.

Маркетинг довіри

Поки ми сидимо на кухні, до нас вбігає красива висока дівчина. Для іконописної школи, яка триває в монастирі, потрібно кілька натуральних продуктів — жовток, наприклад. У ньому розводять кольорові пігменти, аби отримати потрібний колір.

14-річна Наталя, яка прибігла на кухню по нього, сама колись брала участь у літніх таборах, що організовують сестри, зараз допомагає їм із молодшими дітками. Зараз їх в монастирі — 29. Двотижневий табір організовують для сиріт, дітей з багатодітних сімей та малозабезпечених. Часом батьки навіть з сусідніх сіл не мають можливості повезти кудись своїх дітей на літо, тому із корисним і цікавим проведенням часу допомагають сестри.

Учасники школи ходять в гори, займаються спортом, вчаться чогось нового, зрештою, просто відпочивають. Біля монастиря — футбольне поле, волейбольна сітка, річка — можливостей провести час багато. Цього літа в різних селах монахині з Гошева організовують 41 школу для дітей.

— Я колись брала участь у таборі, а зараз мені просто подобається тут бувати, — каже 14-річна Наталя, — тому я радо приїжджаю сюди зі Львова. Загалом вчусь іконопису, а тут допомагаю діткам. Наймолодшій нашій учасниці, Соломії, шість років. Я контури підводжу, — сміється.

Щоб проводити такі школи, сестрам потрібен певний фінансовий ресурс. Гошівський жіночий монастир — один із дев’яти домів Згромадження сестер Пресвятої родини, інші центри є також у Києві, Гошеві, Тернополі, Франківську тощо. Це одна структура, але кожен монастир незалежний і функціонує сам собою. У Гошеві проживає лише десятеро сестер. Є також кілька чоловіків та жінок, які приходять монахиням допомагати в роботі, але шляхи для розвитку вони прокладають самі.

Коли з’явилась ідея вирощувати шампіньйони, сестра Вінкентія скористалась нагодою і відважилась вчитися в Інституті лідерства та управління УКУ, аби розвивати справу. До монастиря вона пішла у 28 років, тож до того мала багаж досвіду на плечах: народжена у Львові, вона закінчила педагогічний коледж, вісім років працювала вихователькою у дитячому садочку, вивчала українську філологію в університеті. Проте нове навчання стало для сестри несподіванкою. У групі вчилися як випускники шкіл, так і сорокарічні люди.

Прийшла в Інститут лідерства та управління УКУ, а мені почали розповідати про ґаджети, маркетинг та фінансовий аналіз. Я думала: “Що вони говорять?”

Після кількох днів навчання Вінкентія прийшла до настоятельки:

— Нічого не розумію. Я маю вищу освіту, — каже, — але не знаю, що людина хоче мені донести. В якому словнику такі слова знайти?

Після цього у сестри Вінкентії першої з’явився інтернет — на мобільній флешці. Зараз же у всьому монастирі є доступ до wi-fi.

— Люди добрі, я могла написати концепцію та навіть бізнес-план. Але ж якою незрозумілою була для мене фінансова частина! — Сестра говорить весело, визираючи з-за своїх невеликих окулярів. — Що викладачі хотіли нам сказати? Там був один цікавий мужчина, який приносив різні таблички. І я взагалі не уявляла, що треба зробити. У результаті розрахунки мої були правильні, але оскільки я не вміла користуватися програмою “Excel”, то всі запитували: “Як ти то порахувала?”

Найбільше монахині, яка знову стала студенткою, запам’ятались лекції про стратегічне планування.

— Воно мені допомогло побачити основну ціль нашого згромадження. Ми також маємо знати, що ми хочемо і куди ми йдемо. Які наші сильні сторони, а які — слабкі? Я зробила SWOT-аналіз. Зі слабких сторін — це те, що ми мало спілкуємося зі світом і мало знаємо його потреби. Особливо, коли йдеться про маркетинг, то мені було складно. Шампіньйони — то наш перший стартап. Спершу я думала: як ми будемо продавати гриби нашим сусідам, якщо мені хочеться віддати їх просто так?

Але виявилось, що люди самі приходили по гриби, ніяких проблем зі збутом не виникло. Навіть навпаки — того, що виростили монахині, часом бракує для охочих.

— Коли мене питали про маркетинг, то я відповідала, що він у нас побудований на довірі. Ось і все.

Грибнокошт

Сестра Вінкентія стоїть серед просторої камери. Довкола — десятки полиць, на яких ростуть гриби. Сюди в сезон завозять десять тонн торфу та компосту, в якому вже є міцелій гриба. Щодвамісяці сестри збирають урожай. Камера — стерильна, і до неї не можна заходити без відповідного взуття чи маски. Якщо нехтувати правилами, то всередину може потрапити інфекція і це може зіпсувати збір.

— Наші розрахунки були правильними, — каже сестра Вінкентія. — Попри те, що ми — найменше грибне підприємство в Україні, маємо найкращий результат із вирощування грибів. Якщо в Україні в середньому мають 23% збору гриба, то ми — 40-42%. Хтось каже, що ми, монахині, не вміємо рахувати, а хтось — що гриби намолені. Але, в будь-якому разі, в нас один із найкращих показників. Це пов’язано з тим, що ми працюємо індивідуально і дуже добре ті гриби доглядаємо. На великих підприємствах може не бути такої можливості.

Сестра Вінкентія їздила на школу грибників і має технолога, який її консультує. За рік сестри можуть зібрати гриби шість разів, але закладають у процес все ж таки п’ять.

— Ми робимо перерву. Чому? Тому що ми зайняті в іншій сфері діяльності. Ми не можемо постійно займатися винятково грибами. В нас є діти, табори, інші активності. Але насправді те, що ми монахині, зіграло велику роль. Я знала одного парафіянина, який займався шампіньйонами. Наш священик запитав, чи той не міг би нам розказати, як це робиться, а той — згодився. Ми зробили заміри, в нас було приміщення, в якому колись були корови, і ми почали.

Сестри Гошівського монастиря виготовляють винятково екологічно чистий продукт: і шампіньйони, і макарони, які не систематично, але теж роблять.

— Наша слабка сторона — ми не можемо запропонувати постійного продукту, — каже сестра Вінкентія. — Але до нас приїжджають із різних міст і сіл і беруть те, що є. Бо знають, що то екологічно чисте.

Якщо скласти руки, нічого не буде, впевнена сестра Вінкентія.

— Ми не зупиняємося на досягнутому, стараємося рухатись вперед. В Інституті лідерства та управління УКУ було стільки ідей. Мені так приємно, що так багато людей в Україні готові працювати! Кажуть: «Ніхто не хоче». Неправда. В нас навіть одна сесія тут була, в монастирі. В групі був один атеїст і питав, чи може приїхати. Я кажу: «Звісно, що можна!». В нас немає такого, що хтось щось мусить. Це навчання нас зблизило. Та й мої одногрупники побачили інший бік монашества.

Часом монахиням доводиться ламати стереотипи.

— Люди думають, що монахиня тільки молиться і не усміхається. Чого я так усміхаюсь, чого я така щаслива? Бог мене покликав, я знайшла в собі силу відповісти, то чому я маю бути нещасна? Чи я роблю щось, що не хочу чи не люблю? Монастир — це стиль життя, існування спільноти. Це не означає, що хтось когось до чогось змушує і що ми цілий день сидимо вервечку перебираємо. Ми живемо вільно, щасливо, радісно.

Не мати страху опинитися наодинці

— Що в нас роблять люди, коли приходять додому? Одразу за пульт і в телевізор. Людина боїться залишатися наодинці. Аби задуматися над тим, що я роблю і куди я йду. Ми — не боїмося. Спершу це все складно залишити, але потрібно, аби зрозуміти своє покликання. Віднедавна я також живу в сиротинці в Бібрці, де маю дев’ятеро дітей, але й тут всього не полишаю.

Справу грибництва перейняла сестра Домініка, проте CEO постійно приїжджає до Гошева і залишається у курсі справ.

— Я вважаю так: якщо Бог дає книжку іноземною мовою, а ви не знаєте її, треба ту мову вивчити. Я вивчила грибництво, дуже добре вивчила. Ба більше — треба вміти ту мову передати. І я завжди вірю, що Бог відкриває нові перспективи.

Читайте також: Унікальна гра “Франківський пан” мандруватиме містами України. ВІДЕО

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...