Рабів до раю не пускають: сапер розповідає про свою війну

Іванофранківець Василь Стафіїв три рази ходив записуватися в «Правий сектор», але щоразу не складалося – не було автоматів. Зрештою став бійцем 54-ї окремої аеромобільної бригади інженерно-саперної групи. Каже, що не воював, а виконував свій обов’язок: коли стріляли – давав відкоша, навіть під час режиму тиші. А як інакше? Він же давав присягу українському народові, а не зрадницьким головнокомандувачам.

«Обережно! При вході гострий кут», – попереджає журналістка бійця, заходячи в редакційне приміщення. «А нічого. Я болю не боюся, – усміхається Василь Стафіїв. – Ще колись бандерівці навіть навмисне робили собі боляче. Наприклад, били тіло паском. Таким чином гартували себе, готувалися до можливого полону, аби витримати катування».

З 17 років він мав справу з афганцями, вони вчили Василя, як гайки крутити в автівках. Під час того заняття хлопець наслухався чимало історій про війну.Потім вирішив своє життя присвятити дорозі, займався перевезеннями. Каже, що дорога – то життя.

Коли йшов на війну, мама плакала: «Ти дурний? Не йди…» – «Не плач. Богу молися – і все буде добре». На передовій пройшов не одну гарячу точку. Свої два дні народження відсвяткував на фронті. Ну як «відсвяткував» – вижив, і вже добре.

                         На фронті Василь навчився чути найтихіші звуки: як жук лізе, миша біжить, а  їжак узагалі так гупає, наче слон

Коли йшов на завдання, завжди брав із собою шість гранат. Якщо виникне небезпека полону, щоб із собою узяти на той світ бодай п’ять-десять противників. Василь пригадує, що багато хто потрапляв у полон по дурості. Якось в Артемівську за два тижні у ворожий капкан встряли 54 «ромео» – мисливці за коханням. Хотіли розважитися з місцевими дівчатами. Хоча перед тим їх не раз попереджали: «Хлопці, будьте обережні! Підете по любов, а натомість отримаєте клофелін. Проснетеся вже в підвалі в ДНР. Повірте, там вас любити не будуть».

На фронті Василь навчився чути найтихіші звуки: як жук лізе, миша біжить, а їжак узагалі так гупає, наче слон. А ось кіт уміє тихо ходити. Хоча, якщо по траві прокрадається, все одно чутно.

Екологія на Сході вже тоді була катастрофічною. Річка смерділа трупами. Сепари не хотіли забирати своїх двохсотих. Якось на одну із дач, що під Дебальцевим, приїхала господиня і пішла в підвал, аби взяти закрутки. Відкриває, а там увесь підвал напханий трупами солдатів – і їхніми, і нашими. Бідолаха не могла говорити чотири години.

                      Якщо бійці купували якусь їжу в місцевих магазинах, то спершу давали її псові. Не буде їсти – отже, отруєна

Якщо бійці купували якусь їжу в місцевих магазинах, то спершу давали її псові. Не буде їсти – отже, отруєна. А взагалі на передку хлопці самі собі їсти готували. Вранці стріляєш, в обід уже куховариш. Декотрі вояки так добре вміли це робити, що в жодному ресторані світу не нагодують смачніше. Бо приготовлено з душею і любов’ю. Це основні інгредієнти. А на війні і поготів.

Василь розповідає, що під час служби їм старшина хороший попався, не давав себе обманути ні на літр води, ні на кілограм гречки – все для хлопців. Коли щось лишалося, вояки несли місцевим – аби ті з голоду не вмерли. Там страшна біда була. Одна бабця без ноги, друга без ока… «Хоча до місцевих я завжди з автоматом ходив, – каже боєць. – Всяке могло бути. Він тобі вдень усміхається, а вночі з глушником до голови полізе».

Тепер життєва філософія Василя – проста: зло породжує зло, добро породжує добро, любов породжується любов’ю

Купа покинутої худоби навколо. То ж самий передок – постійно щось літає над головою. Люди повтікали, а домашню скотину полишали, часто навіть прив’язану у стайні.

Василь каже, що на фронті йому не раз дивом вдавалося вижити – наче якісь вищі сили оберігали. Може, справа у тій молитві, яку колись дала сусідка тітка Олена: «Ангеле-хоронителю мій, ти при мені стій. Як удень, так і вночі будь мені до помочі. Ти за руку мене візьми, живим-здоровим додому приведи». Ймовірно, десь високо у небі Василя почули. Так, по вухах-голові трохи отримав на фронті, але тіло лишилося цілим. Ось тільки душа вся пошрамована.

Тепер життєва філософія Василя – проста: зло породжує зло, добро породжує добро, любов породжується любов’ю. Зараз він просто усміхається щодня, бо живий. Радіє простим речам. Обіймає семилітню донечку, яку сам виховує. Фотографує небо. Воно буває таким різним. «Чому люди так рідко заглядають у небо? – замислено каже Василь. – Здебільшого тупляться лиш собі під ноги. Тоді як на небі неймовірні візерунки намальовані».

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 18.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...