Живи, поки можеш: франківські волонтери допомагають хворим у лікарнях

Кожен раз, коли ти можеш допомогти комусь, просто зроби це і радій, що Бог відповідає на чиїсь молитви через тебе. Вже рік волонтери благодійної організації “Просвіта душі і серця” допомагають медперсоналу і хворим у міській лікарні та хоспісі.

Те чергування залишиться в моїй пам’яті назавжди. В принципі, як і більшість попередніх, – каже засновниця благодійної організації Катерина Масляк. – Щоразу, коли навідуюся в хоспіс, виношу якийсь новий урок. Тоді я зрозуміла щось дуже важливе: живи, поки можеш. Говорила з бабцею Катею, а вона мені каже:

Знаєш, любко, сьогодні ніч така страшна була. Я лежала – і від ніг до голови наче струмом перейняло. І я відчула смерть. Я думаю собі – ну от, і мій час вже прийшов. Але потім прокинулася зранку– жива! І зараз наступає ніч, і я боюся тієї ночі. Страшно, знаєш? Ото живеш собі, жалієшся, а коли приходить смерть з косою –жити хочеться! Дивишся на тих людей, які живі, ходять собі спокійно, і теж хочеш жити!”. Я ледве стрималася, щоб не пустити сльозу.

 Там, де роботи найбільше

Коли 20-річна студентка медичного вишу Катерина Масляк створювала цю благодійну організацію, то мала на меті повторити закордонний досвід. Вона навчалася в Канаді, а там волонтерство – звична річ, для студентів-медиків і поготів.

Волонтерський сервіс “Просвіта душі і серця” працює в межах медичних закладів. Тобто, команда ініціативних благодійників щодня відвідує пацієнтів місцевих лікарень і допомагає медперсоналу.

Наразі організація налічує близько сотні волонтерів. У першій половині дня вони працюють у центральній міській лікарні (бо саме в цей час відбувається більшість процедур), а після обіду йдуть до хоспісу. На початку тижня складають графік чергувань – хто коли зможе.

Уже в перші тижні роботи волонтери зіштовхнулися з тим, що люди їм просто не вірили. Запитували, скільки за таке платять… Якось один пацієнт лікарні ніяк не міг повірити, що волонтери з того нічого не мають. Коли переконався у щирості їхньої роботи, дав візитку і запросив на безкоштовний вікенд до себе у відпочинковий комплекс у Карпатах.

Робота в міській лікарні кардинально відрізняється від того, що треба виконувати в хоспісі. В лікарні необхідно допомагати молодшому медичному персоналу супроводжувати пацієнтів на огляди і процедури. Коли у відділенні лежать 30-40 хворих, а санітарок є лише дві, їм фізично дуже складно впоратися. Волонтерять зазвичай у відділеннях хірургії і судинної неврології, а також на приймальному відділенні – це там, де роботи найбільше.

Окрім цього, кожного вівторка і четверга приходять ветерани АТО на огляди в поліклініку. Їх теж треба супроводжувати, стояти з ними в чергах, пояснювати, що й до чого.

А в хоспісі акцент ставлять на спілкуванні з людьми, які в багатьох випадках є самотніми, старшого віку, їм дуже бракує уваги й елементарних теревенів. Також їх годують, іноді навіть миють, голять, але це залежить лише від бажання волонтера. А ще читають книжки, грають у шахи, діляться життєвими історіями… Жінки нерідко просять манікюр або стрижку.

Для чого ми це робимо? – замислено каже Катерина. – Щоб покращити атмосферу в медичних закладах… Щоб лікарень не боялись… Щоб пацієнти не почувалися покинутими… Щоб допомогти молодшому медперсоналу… Щоб змінити уявлення громади про волонтерство, щоб люди вірили в добро та існування безкорисливої допомоги.

Вони вдихнули життя

60-літній Ігор уже другий рік перебуває в хоспісі. Після інсульту довгий час узагалі не рухався. Навіть замислювався про самогубство. Коли вперше познайомився з волонтерами, не повірив їм. Якась із дівчат запитала:

Може, вам принести книжку почитати?”. На що Ігор категорично відрізав: “Ви зараз, наче ангели, а через місяць будете, як чорти.

Вже незабаром Ігор забрав свої слова назад і вибачився – зрештою, переконався, що безкорисливе добро таки існує.

Розумієте, тут для мене наче морг, – каже чоловік. – Атмосфера геть не сприяє одужанню. Тут дуже важкі хворі. Постійно хтось помирає. Або чекає своєї смерті. У моїй палаті вже 12 чоловік пішли на той світ. Звідки ж узятися доброму настрою? А коли з’явилисяціволонтери, цебувначе промінець. Вони вдихнули сюди життя.

Галині Антонівні, пацієнтці хоспісу, дуже запам’ятався волонтер-іноземець, він навчався в одному з івано-франківських вишів, а родом із Конго.

Пам’ятаю, як вінвтішився, коли я назвала столицю Конго, – усміхається жінка.

Робота волонтерів у хоспісі має свою специфіку. Активісти ніколи не запитують пацієнтів про їхні хвороби, лише якщо ті самі захочуть. Сімейні теми, які часто є болючими, так само не зачіпають.

А взагалі в хоспісі волонтери надивилися багато історій. Гарних і не дуже. Катерина пригадує чоловіка на ім’я Ігор, якийбувлежачий, заледве міг розмовляти. Геть не мав наснаги до життя. Він обожнював творчість виконавця Андрія Хливнюка з гурту “Бумбокс”. Дівчина це собі запам’ятала, і, потрапивши на концерт гурту, підійшла до соліста й попросила записати мотивуюче відео для Ігоря. Співак погодився не одразу, але Катерина не відступала. Дівчині таки вдалося записати відео, де Андрій Хливнюк каже: “Ігоре, я знаю, що ти хочеш ходити. Ти будеш ходити! Вір у себе!”. Коли шокований чоловік переглядав це відео, він на радощах плакав. Зараз цей пацієнт уже може самотужки стати на ноги, їсти, сидіти…

Також Катерина згадує жінку з ампутованою ногою, яка довго лежала в лікарні й не виходила надвір аж півроку. Волонтери посадили її у візок та повезли погуляти біля озера. Жінка спершу трохи злякалася: “А ви мене тут не лишите саму?”. Потім тішилась, як дитина.

Був ще один чоловік у хоспісі, який дуже любив слухати вірші й постійно усміхався. У нього були син і донька, котрі ніколи не приходили відвідати тата. Коли до палати заходив волонтер Сашко, той чоловік завжди радісно вигукував: “Синочку, мій Сашко! Привіт, любий!”. У ці щемливі миті всі волонтери ледве стримувалися, аби не заплакати.

Пацієнти хоспісу зазвичай мають рідних, але при цьому лишаються покинутими, – каже Катерина. – За місяці роботи в цьому закладі я вкотре усвідомила дуже важливу річ – не робіть так ніколи зі своїми близькими. За жодних обставин не покидайте їх. Знаю, буває дуже важко, нерідкопотрібнобагато часу і коштів. Але все одно ніколи не покидайте своїхріднихнапризволяще!

 Даруючи добро, змінити світ

Окрім допомоги в медичних закладах, волонтери також здійснили ще кілька проектів. Наприклад, організували фотосесію для дітей з Містечка святого Миколая. До благодійної роботи долучилися візажисти, стилісти, фотографи… Кожна дитина вибирала собі образ – ким хоче стати у майбутньому. На світлинах були і лікарі, й артисти, і журналісти, а один хлопчина захотів стати святим Миколаєм. Волонтери принесли дітлахам усі костюми, спорудили відповідні фотозони. Словом, роботи було море, а результат видався неймовірним. Потім готові фотографії волонтери подарували діточкам на пам’ять.

Також благодійники збирали кошти і закупили потрібні ліки та речі для пацієнтів геріатричного пансіонату. За два тижні їм вдалося зібрати 30 тисяч гривень.

А ще волонтери організували мобільну бібліотеку. Книжки збирали звідусіль. Найдужче на них чекають пацієнти хоспісу. Однією з найпопулярніших стала “365 коротких історій для душі” Бруно Ферреро.

Мені в життізавждичогось не вистачало для повноцінногощастя, – каже 20-літня Божена. – Ставши волонтером,тизаповнюєш те пустемісце в своїйдушійхочешробити добро весь час.

Знати, що ти можеш зробити когось хоч трішки щасливішим, – безцінне почуття, – певна 22-річна Лілія.

Стараюсь бути прикладом для інших, – говорить 23-річний Володимир. – Вірю, що,даруючи добро та змінюючи себе в кращу сторону, можузмінити і світдовкола.

Я вибрав для себе життя,яке буде даруватижиттяіншим.Це те,щозалишитьсяпісля мене, – упевнений 30-річний Сашко.

Кожен раз, коли тиможешдопомогтикомусь, просто зробице і радій, що Бог відповідає на чиїсьмолитви через тебе, – каже 27-літній Любомир.

Те,що ми робимо, підзаряджає мене. Я віддаюсь людям, а навзаєм отримуювеличезний багаж емоцій та досвіду, – говорить 20-літня Катерина. – Відчуття того,щокомусьдопомогла,що не марно прожила день,–неймовірне.

Автор: Наталя МОСТОВА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 20.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.