Голос за помідори або як франківці до виборів готуються

Україна готується до наступних виборів, і це відчувається ледь не в повітрі. Певні очікування є не лише у зацікавлених, але й у пересічних осіб, бо ж свій голос можна не просто віддати за кандидата, а й вигідно “вкласти”. Пам’ятаючи гучні історії із гречкою за голоси та інші спроби підкупити виборців, ми вирішили і своїй “партії” знайти аудиторію серед іванофранківців. Проголосуєте за нас? А за десять кілограмів помідорів?

Підкуповувати виборців в Україні закон забороняє, і карати за таке порушення мали б суворо. У статті 160 Кримінального кодексу України чорним по білому написано, що пропозиція, обіцянка або надання виборцю неправомірної вигоди за вчинення чи невчинення будь-яких дій, пов’язаних із безпосередньою реалізацією ним свого виборчого права, караються обмеженням або позбавленням волі на термін до трьох років із позбавленням також до трьох років права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Ці ж дії, вчинені не вперше або ж за попередньою змовою групою осіб – кандидатом, членом комісії чи представником політичної партії, – можуть загрожувати покаранням на термін від п’яти до семи років. Неправомірною вигодою, згідно із законом, варто вважати кошти чи інше майно, переваги, пільги, послуги або нематеріальні активи, вартість яких перевищує три відсотки розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Прожитковий мінімум на одну працездатну особу у липні-листопаді 2018 року становить 1841 грн, відтак, 3% від цієї суми – всього 55 грн 23 коп. Сума невелика, і здавалося б, нема нічого простішого, ніж переступити цю межу. Варто навіть пригостити виборця дорожчою кавою, і все – ви у зоні ризику.

Прикарпатці – люди справедливі, підкупити їх не так і просто. Хоча намагалися і робили це досить цікаво. Свого часу, приміром, Руслан Марцінків освоював професію офіціанта – пригощав франківців напоєм у пластикових стаканчиках і цукерками. Казали, що щиро і з власної кишені. Приблизно в той самий час у дворах міста з’явилася “зелена бабуся”. Активна жіночка, народжена “УКРОПом”, веселила місцевих жителів, тоді ж серед них розігрували мішок картоплі й навіть праску. Вони ж частували охочих солодкою ватою, очевидно, очікуючи на “солодку” перемогу. Неодноразово звинувачували людей у наливанні оковитої прямо під виборчими дільницями, але за руку, здається, нікого не зловили. А не спійманий – не злодій, чи не так? Загалом, на нас чекає прекрасний час: дороги стають рівнішими, двори красивішими, а люди більш ситими – привіт, вибори!

Підкуповувати виборців в Україні закон забороняє, і карати за таке порушення мали б суворо

Мені також раптово закортіло у політику, і вирішила я робити це власними силами, хоч і не дуже чесно. За ідеєю, свіжостворена політична партія “Новий Український Курс” приїхала зі Львова і шукає підтримки у місцевих жителів. До жодної з існуючих партій стосунку не маємо, ми ж бо люди щирі і… надзвичайно щедрі! Саме тому наша партія піклується про аграріїв, підприємців і простих смертних, та пропонує за її підтримку десять кілограмів помідорів або ж добриво чи зерно – чого душа потребує. Жодних доказів – чи то документів, чи то пакетів з овочами – із собою не маю: озброїлася своїм “чесним словом” і впевненістю у тому, що помідори людям потрібні.

Організувати провокацію було нескладно: варто лише придумати не відому раніше назву партії, яка, незважаючи на це, буде близькою людям, одягнути піджак і захопити з собою папку з паперами й таблицею, куди будемо вносити прізвища, імена та по батькові людей, їхні контактні дані та побажання щодо “допомоги від партії”.

Шукати потенційні голоси вирішили біля універмагу та ринку, адже саме там вдень найбільше скупчення людей. Налаштована я була позитивно і вважала це чи не найпростішою своєю роботою, бо ж хто відмовиться від безкоштовної допомоги, а особливо від соковитих овочів?

Як я помилилася – зрозуміла майже одразу… А вам доводилося колись втікати від пенсіонерів?

Першою з опитаних була продавчиня помідорів (гаразд, згаданий “бонус від партії” для неї варто замінити на якийсь інший). Слухати мене не схотіла вже після привітання, хоча я завжди вважала себе ввічливою.

Нє-нє, не треба мені ваші партії, я собі сама в собі, не треба мені помідорів, добрива і зерна. Що ви мені говорите, хто мені щось задурно дасть у цій країні?! – повторювала жінка і просила мене покинути її робоче місце.

Спершу зрозуміти такого негативу я не могла, ми ж ось пропонуємо, просто за підтримку, хто буде проти подарунків? Але все стало на місця після наступної фрази: “Вже доголосувалися ми за різні партії, що мали отримувати чотири сотні за місяць, і що?”. Мені 400 грн за голос не пропонували ніколи, та і хто це міг би робити – я не знаю. Видно, щедра була політична сила, але яка саме – пані пояснювати не схотіла.

Пенсіонерка, яка спершу сама покликала мене до розмови, наче зацікавилася, але злякалась одразу, коли почула, що треба дати свою адресу та номер телефону. Намагалась їй пояснити, що в гості не прийду, але кур’єр має знати, куди відправити допомогу. Та жіночка – не миша і на безкоштовний “сир” не ведеться:

Ні, я не хочу, безплатно лише в мишоловці самі знаєте що. Не дай Бог, щоб хтось до мене додому прийшов, коли я не запрошувала. Не вірю більше ніякій партії, що то за діло – пенсія така мала, кому вірити? – констатувала моя співрозмовниця. Всі мої намагання довести, що ми люди чемні, були марними. Нам, “політикам”, не повірили.

Чоловік, років 40 з вигляду, владі країни не те щоб не вірив – каже, що його тут просто доконали. Незважаючи на свій вік, вважає, що у цій країні вже не має сили ті помідори їсти, а мені, як людині молодій, радить тікати з політики, а заодно і з України. Каже, ловити тут немає чого, тим паче помідорів.

А вам доводилося колись втікати від пенсіонерів?

Цікавою була розмова з паном пенсійного віку. Той стояв на автобусній зупинці і про партію нашу питав дуже багато: хто ми, звідкіля, хто нас вже підтримує і які маємо плани на майбутнє. Гадаю, чоловік просто вбивав час, чекаючи свого автобуса. Спершу я зраділа, бо ж він погодився, але за умови, що оплатимо йому комунальні послуги. Назвав своє ім’я, але адресу чи телефон давати побоявся. Олеже, ми завжди допоможемо своїм виборцям – відізвіться, заплатимо і за воду, і за газ!

Іще від одних співрозмовників мені довелося буквально втікати. Невелика компанія пенсіонерів, що обговорювала важливіші за політику питання, без жартів, відганяла мене ціпком. Чому? Бо політики – брехуни. А я – юна нахабна дівчина у руках олігархічних кланів. Принаймні їхнє “Всі ви брехуни, обдираєте нас, бідних! Таке мале і бреше!” я зрозуміла саме так.

Мене, справді, охопила шалена гордість за наших людей, бо купити їхню думку виявилося не надто просто. Мабуть, майже неможливо, бо більш ніж за дві години знайомств, дискусій та опитувань жодного пакета “помідорів” я не віддала. З’явилася думка, що діяти потрібно інакше, саме так, як пропонують наші депутати: йти у двори. Приїжджати на авто, везти із собою кількасот кілограмів помідорів і віддавати одразу в руки. Так би мовити, щоб люди знали, за що незабаром віддаватимуть свій голос. Можливо, гучна реклама, агітація та пісні з танцями увагу привернули б, та я вирішила прозондувати ґрунт у трішки тихіший спосіб.

Наступний мій “потенційний виборець” пояснив, чому довіряти політикам більше не може. Зробив це якось спокійно, навіть по-батьківськи – певно, боявся образити мою юну та щиру віру.

Ніяких партій я більше не підтримую, вже підтримував – і що з того, коли всі однакові брехуни? В Україні навіть помирають за гроші, які безплатні помідори?! – з такими словами він майже співчутливо подивився на мене і вирушив до базару. До речі, саме за помідорами.

Нам немає чим заплатити за комунальні послуги, ми їздимо розбитими дорогами, не маємо, за що купити поїсти, а часом навіть за що помирати! У таких сумних реаліях не до помідорів

Майбутню жінку-політика у мені все ж розгледіли, але надто приємною ця розмова також не була: “Та йой, пані, що ви мені брешете, як ота Юлька з телевізора?” – голосив мужчина, навіть не спинившись коло мене для розмови. Звуть мене не Юлія, брехати я не планувала – просто поділитися помідорами, цілими десятьма кілограмами. Але, певно, нікому, крім мене, вони не потрібні.

Таких безрезультативних розмов у мене було чимало. Старші чи молодші, життєрадісні чи злі, часом засмучені, зовсім різні франківці сходилися на одній думці – українським політикам вони більше не повірять. Багато з них із сумом зазначали, що навіть безкоштовно не знають, за кого голосувати, бо ж замість гречки чи мішка картоплі хочуть спокійного життя на перспективу.

Хоча жодної “помідорки” я віддати не змогла, зате ще раз почула, що насправді турбує українців. Нам немає чим заплатити за комунальні послуги, ми їздимо розбитими дорогами, не маємо, за що купити поїсти, а часом навіть за що помирати! У таких сумних реаліях, знаєте, не до помідорів. Ще трохи такого собачого життя – купити людей і справді не буде чим, бо, не очікуючи покращення, покладатися вони звикли тільки на себе.

Тож замість того, щоб витрачати гроші на гучні святкування, агітації та мішки з овочами, зверніться до людей і поцікавтеся, чого їм бракує. Можливо, їхні потреби значно дешевші, але набагато складніші до виконання. Будувати країну – це, знаєте, не мішки з помідорами тягати!

Автор: Марта БАРАНЕЦЬКА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 21.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи:

Загрузка...
Loading...