Продукт на довіру: Як франківці на трасі картоплю купували

Люди, які добре живуть, і самі стають добрішими. Нам це може лише здаватися здалеку, з-за лінії кордону, проте факт залишається фактом – що успішнішою є країна, то вищий там рівень людської довіри. Ми боїмося залишати свої речі без нагляду, нас лякає купівля-продаж в інтернеті та багато іншого, бо ніхто не хоче бути “кинутим”. Спробуємо довіритися франківцям у найпростішому – продати товар і отримати за нього гроші просто серед дороги, не контактуючи з покупцем.

Зараз за кордоном працює вже близько 5 мільйонів українців. Найчастіше наших людей приймають у Польщі, Чехії та Угорщині. Основними причинами масової еміграції українців є гроші та комфорт. Ми хочемо твердо стояти на ногах, дати майбутнє своїм близьким і не боятися старості. Саме тому переїзд до іншої країни для багатьох здається найкращим виходом. Так, ти ризикуєш назавжди залишитися емігрантом і не мати своєї домівки. Але ти точно знатимеш, що зароблених власноруч грошей вистачить на все необхідне, та і люди за кордоном часто здаються більш щирими та відкритими.

Подорожуючи чи спілкуючись із тими, хто бачив світ, починаєш звертати увагу на неймовірні речі. Виявляється, в багатьох європейських країнах можна залишити без нагляду велосипед, не зачиняти автомобіль, а деякі люди мають достатньо коштів для життя, навіть не маючи роботи. Звиклим до постійної економії українцям цього дуже хотілося б, але навіть змінити себе ще не означає змінити країну.

Для мене той факт, що на дорогах за кордоном продають овочі чи фрукти, не контактуючи із покупцем, справді був новинкою. Якийсь голландський, до прикладу, фермер, може виставити неподалік від свого дому картоплю, ягоди чи яблука і залишити скриньку для грошей чи свій номер телефону. Авто, що проїжджають повз, зупиняються, люди беруть те, що їм потрібно, залишають у скриньці гроші та їдуть собі далі. Справа не ризикована, бо це додатковий заробіток, та й втратити те, що у великій кількості росте на городі, не страшно.

Ми спробували перенести цю ситуацію на українські реалії і перевірити, чи вдасться продати хоча б один кілограм картоплі без значних втрат.

Отже, стою я на трасі… Ні, усе як належить. Хоч у своєму житті я поки продавала лише через інтернет, проте спробувати торгувати “наживо” варто. Для експерименту потрібен безпосередньо продукт – нехай це буде картопля. Дешево і сердито, та й згодиться кожному. Своїх гектарів я не маю, а вдома росте лише один лимончик, тому картоплю для продажу вирішили придбати у найближчому супермаркеті. Вистояла чергу, очікуючи, поки люди прискіпливо зважать кожен овоч, розфасувала у пакети по кілограму, потім вистояла ще одну чергу на касі. Варіант піти на базар відкинула одразу, бо якби довелося вибирати між галасом на ринку і голодом – навіть я оберу друге. Наше місце продажу навряд чи стане привабливішим, ніж магазин чи ринок у центрі міста, але і черги, гадаю, не буде. Прихопила також табурет та імпровізовану скарбничку – літрову банку, закриту не надто надійною кришкою з отвором для грошей. Ціни – нижчі, ніж у магазині, всього п’ять гривень за кілограм.

Якийсь голландський, до прикладу, фермер, може виставити неподалік від свого дому картоплю, ягоди чи яблука і залишити скриньку для грошей чи свій номер телефону

Разом із усім цим добром вирушаємо за місто. Такі пункти продажу за кордоном люди здебільшого розташовують біля власних будиночків, при дорозі, але не знаючи, як влаштований цей бізнес у нас, вирішила шукати вільну територію. Місце знайшли без конкуренції – ділити торгову площу з іншими продавцями мені зовсім не хотілося. Дорога веде через Ямницю, неподалік – заправка, поруч нема будинків чи магазинів, тому тішу себе думкою, що на мене звернуть увагу.

Великих надій не реалізацію я не плекала. Я ж виросла в Україні, то й людям не надто довіряю. Правильніше сказати, довіряю власним силам. Бо якби стояла і особисто закликала щось у мене купити, то когось таки вмовила б. Але довелося поставити картоплю, банку для грошей та записку з ціною за кілограм і шукати схованку неподалік. Можна було залишити ще свій номер телефону, але робити це на трасі чомусь зовсім не хотілося. Сама ж прилаштувалася у засідці і стала чекати перших покупців. За умовами, продавати слід не особисто, а просто залишити товар без нагляду. Так, “точка” не з найпривабливіших, без яскравих вивісок чи накриття, але ж і продаю я всього лише картоплю!

Чекати довелося дуже довго, і якби не раптове потепління цього місяця – вже за годину ми б смажили цю картоплю вдома і шукали нову тему для статті. У скарбничці я навіть залишила якісь гроші, щоб покупець не думав, що він тут перший. Однак люди лише проїжджали повз. Після першої години очікування я згадала, що ми все-таки про довіру говоримо, тому товар свій залишила і вирішила випити кави.

Коли за півгодини повернулася – одного пакета бараболі вже не було, проте і грошей не додалося. Шкода, що не бачила, кому ж подарувала картоплю, але наступного покупця вирішила не пропустити. Поки сиділа у своїй схованці, двоє водіїв все ж зупинилися подивитися, та купувати не схотіли. Один навіть зробив фото мого імпровізованого магазинчика. Але замість того, щоб купити, поїхав на заправку. І чим моя картопля не вгодила?

Місце знайшли без конкуренції – ділити торгову площу з іншими продавцями мені зовсім не хотілося

Для того щоб привернути увагу, я змінювала табличку, аби цінник було видно ще краще, поставила збоку ще мішок картоплі, потім ще якийсь пакет з автомобіля (вміст якого мені досі невідомий, але добре, що не вкрали). Біля тієї табуретки я крутилася кілька годин, і, здавалося, в мене би щось вийшло, лише якби почала там танцювати. Не знаю, може, десь у Європі і таке роблять, але я до ЄС аж так не спішу, тому заховалася назад до авто виглядати своє щастя.

Через кілька годин очікування нарешті “клюнуло”. Чи то люди до вечора зголодніли, чи в супермаркетах великі черги, але два кілограми моєї картоплі таки пішли у добрі руки. Водій автомобіля, що зупинився, певний час розглядався в різні боки, ймовірно, шукав продавця або намагався зрозуміти, що відбувається. Обійшов довкола, та картоплю таки взяв і навіть не забув за неї заплатити. Ваги немає, чоловік “зважив” пакети у руці, кинув до багажника і пішов, хоча я можу запевнити – у кожному пакеті не менше кілограма! Десять гривень за кілька годин – до смішного жахливий результат, бо за ці гроші не купиш навіть кави, втім, є надія на те, що схема таки може працювати. Знаю тепер, що не пропаду, тим паче, якби я стояла і мерзла там особисто – вторгувала б, певно, більше.

Натхненна хоч якимось результатом, залишаю свою картоплю разом зі скарбничкою з грошима (власними та заробленими) і тікаю вечеряти. Роздумувала собі про те, що, може, не так в нас усе й погано. Адже якби люди звикли бачити такі пункти продажу попри дорогу, то зупинялись би, і довіри було б більше. Ми вже навчилися купувати продукти на вулицях, адже стихійна торгівля в Івано-Франківську цвіте буйним цвітом. Якщо можемо купити молоко у панянки просто в центрі міста, то, ймовірно, з часом і без панянки навчимося. Так і людям буде легше, і себе відгородимо від агресивного маркетингу продавчинь. Водночас згадалося, що за стихійну торгівлю у місті штрафують. Невже ніхто не задумувався над тим, щоб продавати там, де не ходять муніципали? Я знайшла вільну нішу, везіть сюди сири й овочі! Може, з однієї з чергових поїздок чиновників до Європи вони привезуть досвід такої торгівлі і до нас. Місто багатіє, розбудовується, тож і картоплю купити має бути змога геть усюди!

Таким позитивом я годувала себе разом із вечерею якийсь час, а коли повернулася, то на думці була лише фраза “Welcome to Ukraine…”.

В юної підприємиці не лише вкрали картоплю, ще й грошей у скарбничці не залишили! Та що там грошей, саму скарбничку як язиком злизало! Банка, котру легко можна було відкрити (чого я ще могла очікувати), була просто розбита, з усіх заробітків (у тому числі й моїх грошей) серед уламків скла покинули п’ять гривень. Подумки подякувала за те, що не забрали хоч табуретку, бодовелося б пояснювати батькам, що загубила її на трасі, а мене виховували інтелігентні люди. Сіла, кручу в руках п’ять гривень, ногою відсунула картоплю, що випала з розірваного пакета. Певно, бізнес– то не моє, сподіваюсь, хоч крадена картопля людям смакуватиме…

З помилок треба виносити досвід, а досвід – це завжди добре. Тому після цього випадку скляну скарбничку змінила на пластикову, прибрала скло, яке не надто привабливо виглядало поміж картоплею, й вирішила почекати ще якийсь час. Поки не стемніло, кілька автомобілів гальмували, але жодна людина, – за гроші чи навіть задурно, – моєї картоплі не взяла. Більшість проїжджали повз, і коли сонце сховалося, я зрозуміла, що експеримент можна завершувати.

Тож за вечір мені вдалося заробити десять гривень, втратити трохи більш як тридцять, скляну банку і кілька пакетів картоплі. Те, що залишилося, відвезла додому – як не змогла заробити для сім’ї грошей, то хоч продуктів принесла.

В юної підприємиці не лише вкрали картоплю, ще й грошей у скарбничці не залишили! Та що там грошей, саму скарбничку як язиком злизало!

Мої надії на те, що ми йдемо до Європи, звісно, не розбилися, як літрова банка, але все ж похитнулися. Може, через багато років я зустріну старість на дачі, і зможу отак залишити при дорозі овочі, знаючи, що мені за них заплатять. Та поки чекати чогось від затії, популярної в Європі, не варто. Не заробите, а може, ще й втратите. І добре, якщо тільки картоплю.

Автор: Марта БАРАНЕЦЬКА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 22.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.