Суми: тварини теж страждають від війни

Тетяна Соболик

Суми — обласний центр на півночі України, дуже близько від українсько-російського кордону. Місто, яким уже ввечері 24 лютого 2022 року, після повномасштабного вторгнення, їздили танки. Місто, яке героїчно боролося і не здалося в руки окупантів. Тут чули вибухи та постріли з перших годин, тут гинули люди, а за перших 50 днів тут було зруйновано майже 2000 будинків та десятки закладів культури й освіти. 

«Місто» розкаже історію сумчанина Івана Міненка, волонтера, який займається тваринами, здебільшого котами.

Головне, щоб був корм

«Про напад рф я дізнався о четвертій ранку, — розповідає волонтер. — І перша моя думка була: потрібно викуповувати корм, щоб забезпечити опікунів. Я обдзвонював зоомагазини,  — оскільки давно цим займаюся, то маю їхні контакти, — мені відкладали корм, я приїжджав і забирав його».

Опікуни — це люди, які тримають удома по 10-20 котів. У Сумах їх понад сотню, зазвичай це старші люди. Іван допомагав їм ще до повномасштабного вторгнення. Щоправда, тоді лише тим, хто у крайній скруті. Наприклад, з харчуванням або коли тварині потрібне дороге лікування. Іван робить дописи у соцмережах, а допомагають жертводавці, адже давно його знають, довіряють і відгукуються, якщо він просить їх про допомогу комусь з опікунів.

«Багато хто не мав можливості навіть вийти з дому, тож ми розвозили їм якомога більше корму, бо не знали, що буде завтра. Намагалися завезти, наприклад, п’ять мішків, щоб вистачило на один-два місяці», — пригадує волонтер.

В Івана на той момент було 55 котів та один пес. Перше, про що подумав, — як їх захистити. Спочатку хотів поїхати в село чи на дачу. Проте одразу ж зрозумів, що з його кількістю тварин це неможливо, тож вирішив залишитись на місці й покластись на долю.

Перші дні ніхто не розумів, що робиться. Оскільки Іван живе біля військових об’єктів, то вже у перший день чув артобстріли, бачив ДРГ, які бігали ввечері, коли він гуляв із собакою, дорогами їздили танки і горіли трупи. Що буде далі, ніхто не знав. Найтяжче було, коли зникав зв’язок: ніхто не міг сказати, скільки це триватиме — годину, день чи рік.

«Я переживав: що робити, як зайдуть, — розповідає сумчанин. — Чи в мене будуть забирати котів, чи треба буде ховати їх? Бо я сам ще якось можу собі дати раду, а тварини — ні. Але у мене не було ніяких панічних атак. Страшно, звісно, було, бо над головою літало дуже багато дронів і прильоти були у житловий квартал».

Іван пригадує, що домовився із собою: що буде, те й буде, а він намагається жити і робити щодня те, що може. Головне — не бути в патовій ситуації зі своїми тваринами. Більшість людей навколо були в паніці, бігали у підвал. Кликали і його. Він вирішив, що з тваринами у підвал не піде, а самих їх залишати не хотів, тож за можливості намагався забрати більшість з них у коридор — щоб бути між двома стінами.

Тварини дичіли від страху

В Івана зараз 70 котів і три собаки. Він їх не збирає, зазвичай його місія — взяти тварину, аби врятувати, далі — знайти їй дім і віддати у добрі руки. Люди у місті про це знають, відтак 24 лютого 2022 року, коли в Україні почалися панічні настрої, йому почали з усіх боків дзвонити з проханням прилаштувати їхніх тварин.

Було, що люди покидали тварин, коли виїжджали. Хтось міг зателефонувати через тиждень і попросити забрати. Мовляв, збиралися поспіхом і забули вдома кота. А десь сусіди дзвонили, що чують звуки, тож доводилося виламувати двері, аби врятувати тварину. Багато випадків було, що люди залишали котів у під’їзді. Тож волонтерам доводилося бігати і відловлювати їх, адже домашні тварини на вулиці від страху і шоку дичіли — на руки йти не хотіли.

Ця проблема залишилася й досі, щоправда, не в такому обсязі і не настільки гостра. Хатніх улюбленців і тепер залишають, просто не в стресовому стані, тож уже не закривають  їх вдома, а дзвонять із проханням забрати. Іван більше тварин не бере. Каже, йому досить. Він допомагає з тим, щоб знайти їм інший дім через соцмережі.

Як пригадує волонтер, перші два місяці були найскладнішими, адже місто було закрите, не було доступу до Сум з інших міст, а отже, не постачали нові товари, зокрема і корм. В’їзд чи виїзд у Суми був лише через російські блок-пости. Потім розкрили це кільце, і в місто вже почали приїжджати з різних сторін. Врешті російські війська остаточно пішли з області.

Пристрасть із дитинства

Іван працює менеджером з реклами у рекламно-виробничій агенції, тож, як і багато українців, перші тижні він був без роботи. Благо, що запасся їжею для батьків і кормом для тварин. Розумів, що вистачить на кілька місяців, а далі буде видно. Якраз усього вистачило, щоб не панікувати.

«У мене були заощадження, на які ми жили. Моя сестра працює в ІТ, тож вона роботу не втрачала. А я одразу її попередив, що будемо скромніше жити тепер на її зарплату. Бо припускав, що на роботу я повернуся нескоро. Чесно кажучи, до роботи я повернувся скоріше, ніж думав, — уже в квітні 2022 року. Звичайно, це була маленька кількість замовлень, але все ж.

Іванові Міненку 31 рік. Котів він полюбив змалку і вже у 16 років, коли став сам на себе заробляти, почав приносити котів додому. Одного кота взяв, другого, третього, четвертого… І так закрутилося.

«Я приносив тварин додому, а батьки казали, щоб я їх ніс туди, де взяв, — пригадує волонтер. — Пізніше, коли я вже став більш самостійним, то брав їх на перетримку, знаходив їм домівки тощо. Тоді й почав шукати однодумців».

Як каже Іван, батьки тепер уже змирилися і навіть намагаються допомагати, якщо є можливість. А на початках були серйозні суперечки на цю тему. Це й не дивина, бо батьки не будуть підтримувати дитину, яка приводить додому таку велику кількість котів. Але через біль і сльози вони прийшли до прийняття. 

«Я їх розумію чисто по-людськи, а як синові мені боляче, що мене підтримують не з захватом. Я ж для соціуму нічого поганого не роблю і для себе — теж. Навпаки, допомагаю. Погоджуюся, у мене дивне захоплення, але шкоди воно не завдає нікому», – каже Іван.

Щоб не заважати іншим

Волонтер живе у трикімнатній квартирі. Тваринами, які у нього вдома, опікується сам, без фінансової допомоги кого-небудь. Скільки коштів йде на утримання — не рахує, мовляв, не хоче засмучуватися. Каже, сухий корм — це лише одна зі статей витрат. Крім цього, обов’язкова стерилізація та вакцинація, а ще — поточні видатки у разі якоїсь хвороби.

Іван зазначає, у його помешканні є близько 30 туалетів для тварин. Вони розставлені по всій квартирі, є наповнювач, дезодорант для наповнювача, утримувач запаху. Сплять коти, хто де: хтось разом із ним на ліжку, хтось — на підвіконні, на столі, на шафі чи навіть у шафі тощо. Місця вистачає. Вдома він усе прибирає і вчасно миє, щоб не було проблем із сусідами.

«Багато ветлікарів довгий час думали, що я привожу до них не своїх, а чиїхось інших котів, бо я не виглядаю як людина, яка живе з такою великою кількістю котів, — ні за запахом, ні за зовнішністю», — сміється волонтер.

Звісно, за стільки років у нього склалися близькі й довірливі стосунки з ветеринарними клініками. Хтось може дати знижку чи допоможе за «дякую», хтось — полікує тварину під «чесне слово», а гроші Іван віддасть пізніше. Але, навіть попри це, лікування тварин — відчутна стаття його витрат, бо воно коштує дорого.

Із сусідами в Івана теж усе гаразд. Каже, і двері притримають, як іде з переноскою із твариною, і мішки з кормом допоможуть у квартиру занести. Хтозна, може, десь і нарікають позаочі, але в очі ніхто нічого не говорить. Чи пощастило на добрих людей, чи вдалось вибудувати з ними такі стосунки — невідомо, але проблем нема.

Що казати про сусідів, як тут і коти із псами живуть у злагоді! Першого собаку, розповідає волонтер, колись у під’їзд підкинули, не зміг його прилаштувати, то й лишив удома. Пес у нього вже 10 років, зжився із котами одразу. Сплять на одному дивані. Ще двох він узяв після вторгнення. Каже, вони тоді були у ветклініці.

«Я ними опікувався як волонтер, вони були на лікуванні, проте 24 лютого у клініці сказали, щоб я їх забрав, бо невідомо, що буде далі, — розповідає Іван. — Я виклав допис у соцмережах, але тоді усім було не до собак, і я привіз їх додому, намагався знайти їм домівку, але не знайшов. Тож забрав собі, це дві немолоді «пані», сплять біля мене».

Безперервний процес

За ці два роки Іван у себе вдома прийняв близько 100 тварин. Здебільшого безпритульних. Багато «біженців» з Авдіївки, Лиману чи інших прифронтових міст. Утім, і в Сумах багато тварин викидають.

«Ми  живемо відносно далеко від Донецької та Луганської областей, тож тварин із прифронтових населених пунктів часто забирають ті, що ближче, а ми беремо вже тих, хто до нас доїжджає», — зазначає він.

Один із них — без лапки, бо осколком відрізало, але здебільшого вони або здорові, або мають вроджені вади чи хворобу. Здорових, каже, вдається прилаштувати, а от хворих чи стареньких — складніше. Зрештою, хворих він і не намагається віддавати, бо це відповідальність і за ними потрібен особливий догляд.

«Стерилізація — головне, що треба робити з тваринами, — каже волонтер. — У мене всі кастровані, вакциновані, стерилізовані, оброблені, і багато хто з них чекає на нову домівку. Це не збиральництво тварин, а процес, який постійно триває».

Наприклад, приїхала кішка з кошенятами. Кошенят прилаштували, а з кішкою — тяжче. Дорослих не дуже хочуть брати.

«Всі на сухому кормі, і їм цього цілком достатньо, я б сказав, що аж відгодовані. Вологий корм у мене, як смаколик — для мами з кошенятком, наприклад. Ще у мене є кошачі смаколики на вечір: їдять по одній-дві штучки і йдуть спати».