“Читати стихію”: будні гірських рятувальників

У гірських рятувальників Івано-Франківського пошуково-рятувального відділення день навчань. Новенькі вчитимуться спуску зі страховкою. Адже від вправності гірського рятувальника в екстреній ситуації залежить чиєсь життя. “Добрий рятувальник – живий рятувальник”, – за цим принципом начальник відділення Андрій Харьо тренує молодь. І не просто тренує, а вчить “читати стихію”.

За місце тренувальних зборів рятувальники обрали Вовчинецький пагорб, неподалік від велосипедного маршруту.

Не підходь до краю, – застерігає рятувальник Сашко. – Нога зісковзне – полетиш униз.

Цього принципу – стояти хоча б за півметра від краю обриву – рятувальники радять дотримуватися всім туристам. Бо ті у погоні за найбільш екстремальними знімками нехтують будь-яким здоровим глуздом. Фотографувати за сантиметр чи метр від обриву – краєвид особливо не зміниться. А от чиєсь життя точно збережеться.

Приміром, одна із найулюбленіших туристичних атракцій – Яремчанський водоспад – у своїй найглибшій точці має до 19 метрів. Щосезону рятувальники та водолази витягують звідти туристів – живими й, на жаль, мертвими. Мало хто із постраждалих за хвилину до трагічного випадку замислювався над тим, до якої небезпеки призведе балансування на слизькому камінні та гонитва за красивими фото.

Поки теревенимо, один із рятувальників починає спуск. Він трохи напружений і дуже зосереджений. На голові – червона каска. Аксесуар не для краси і тим паче не для понтів, адже при спуску чоловік може вдаритися головою об скелю чи навіть проїхатися по камінні щокою.

Андрій Харьо певен, що рятувальники мають бути завжди у тонусі. Постійні тренування, відпрацювання технік, відточення навиків є просто життєво необхідними, адже від майстерності рятувальника залежить чиєсь життя. Власне, гірські рятувальники – це швидше не робота, а стиль життя. Найбільшою кузнею кадрів для цієї професії є сфера професійного туризму й альпінізму. Цікаво, що практично до кожної професії можна назвати перелік спеціальностей. Скажімо, у юриспруденції можуть працювати здебільшого професійні юристи; у будівельній галузі – інженери, будівельники чи архітектори; вчителями можуть стати тільки люди з педагогічною освітою. А от хто може прийти у рятувальники? Рятувальник – це не спеціальність, а, швидше за все, покликання. І навички для цієї професії не здобудеш у виші. Зрештою, до певної міри можна навіть розвинути професійне чуття, хоча, звісно, легше тим, у кого таке від природи. А ще рятувальнику потрібна сенсорна стійкість – щоб заточувати увагу під особливості кожних пошукових робіт; аналітичне та критичне мислення – щоб швидко приймати рішення; добра просторова орієнтація (без коментарів); фізична витривалість. Проте насправді із кадрами у службі проблеми.

Рятувальники мають бути завжди у тонусі. Постійні тренування, відпрацювання технік, відточення навиків є просто життєво необхідними, адже від майстерності рятувальника залежить чиєсь життя

У нашій роботі підбір кадрів – це основа основ. Хоч яке чудове було б матеріальне забезпечення чи технічне оснащення, все одно на пошукові роботи виходить людина. Я писав про це у Київ десятки листів і вважаю нестачу професійних кадрів найбільшою проблемою рятувальної служби, – каже Андрій Харьо.

Він зауважує: зараз у службу приходить багато випадкових людей. Одним потрібен стаж, другі влаштовуються “по блату”. Заробітна плата гірських рятувальників невелика.

Андрій Харьо порівнює професійну підготовку українських та європейських рятувальників. І як би не хотілося це визнавати, але вважає: українські добряче відстають. І цьому є комплексне пояснення: від репутаційних упущень до управлінських питань та бюрократичних обтяжень. Та й що там говорити – матеріальне забезпечення також сильно кульгає. Рятувальники отримують оснащення за залишковим принципом. Екіпіровку часто купують за власний кошт на “секондах”.

Андрій Харьо розміняв сьомий десяток, має понад 40 років “гірського” стажу і колосальний досвід, яким прагне поділитися. Навики, які здобувають рятувальники за роки спілкування з природою, у рази полегшують рятувальні роботи.

Раніше я проводив тренування на воді. Тут треба знати, як впливає течія на катамаран, що зливи бувають прямі і косі, – тобто, читати ріку. Якщо ти вмієш вибрати стратегію руху, знаєш, що чекає тебе і твій плавальний засіб, вмієш читати стихію, то зможеш врятуватися сам і допомогти іншим, – каже Андрій Харьо.

Безпечні туристи

Що роблять рятувальники, коли до них надходить сигнал про біду? Найперше – збирають максимальну кількість достовірної інформації. Саме правдивої, бо від цього залежить оперативність та якість пошукових робіт. У будні група виїжджає на виклик за півгодини, у вихідні час на збори множиться на чотири. Збираючись, рятувальник одночасно оцінює погодні умови та обстановку, у якій працюватиме, обирає необхідне спорядження.

Уже дорогою складаємо план, вислуховуємо точки зору та коригуємо стратегію, – каже Андрій Харьо.

Якщо рятувальна команда згуртована та досвідчена, кожен її учасник знає маршрут руху та може зорієнтуватися, як краще транспортувати потерпілого. Тому у певні дні рятувальники виїжджають та вивчають територію відповідальності.

Як діяти людині, котра, приміром, заблудилася в лісі чи травмувалась у горах? Найперше – телефонувати на номер рятувальної служби (101).

Не варто забувати давніх простих істин. Добрий орієнтир – це річка чи потічок, за ними точно можна вийти до людей. Дорогою добре дослухатися до звуків у лісі: шум дороги, гавкіт собак, крики людей – це все може слугувати орієнтиром та допомогти заблукалому.

Найбільше допікають грибники, – каже Сашко. – Торік тільки за грибний сезон ми виїжджали зо два десятки разів. Як тільки надходять вихідні чи починає вечоріти, зразу люди починають губитися.

Найпопулярніші туристичні маршрути – Говерла чи Піп Іван, – веде розмову рятувальник Саша. – Люди йдуть у гори в майках, шльопанцях, без елементарних запасів провізії – дуже безпечні. А Карпати страшенно мінливі: ось спека, а вже за кілька хвилин – гроза. Та навіть невеликий дощ – і каміння, яке поросло мохом, уже стає слизьким. Необережний крок – уже травма. А люди йдуть на Говерлу, як у парк відпочинку.

Усім, хто йде до лісу чи в гори, треба мати з собою мінімальний набір: теплий светр чи куртку, запас води й обов’язково сірники

Ніхто, вирушаючи на відпочинок, не планує губитися. Насправді ж біда може статися будь-якої миті. Тому Саша радить усім, хто йде до лісу чи в гори, мати з собою мінімальний набір: теплий светр чи куртку, запас води й обов’язково сірники. Хай там що, біля вогнища людина точно зможе зігрітися і протриматися вночі. Та й звірину багаття відлякає.

Карпати відкриті для мандрівників, і реєстрація туристів чи туристичних груп не є обов’язковою. Відсутність жодних правил дозволяє туристу свідомо ризикуватти життям із розрахунком, що гірські рятувальники все одно по нього прийдуть. Але інколи приходять запізно. Найгірше – це коли люди, які мають проблеми зі здоров’ям, вирушають до лісу чи у гори. Інсульт, серцевий напад чи приступ епілепсії – і людина може не повернутися додому живою. Такі випадки – найсумніші у практиці гірських рятувальників. Торік смертельна статистика перетнула десяток, цього року нещасть менше.

Вмінню виживати в польових умовах, а особливо за будь-якої погоди розкласти вогнище, мали б навчати на рівні шкільних дисциплін. Принаймні, дітям у житті це може знадобитися не менше, ніж математика. Хоча загалом діти губляться нечасто, проте саме такі пошукові роботи викликають найбільший ажіотаж та хвилювання.

Був випадок, коли діти відбилися від групи й блукали цілу ніч. Ми тоді за кілька кілометрів вловили ледь чутний дитячий звук. Вперше бачив, щоб так-от шмат ковбаси можна було ковтнути, не жуючи. Але штука в тому, що хлопці мали при собі сірники і могли б зігрітися, та не могли розкласти вогнище. Вони не знали, що багаття можна розпалити навіть за найбільшої зливи, – розповідає Андрій Харьо.

Проблеми рятувальної служби

У 2011 році гірська рятувальна служба пережила реформу: тоді Закарпатську, Львівську та Івано-Франківську частини роз’єднали, і це не сприяє взаємодії між ними. Торік відбулася ще одна реорганізація: рятувальники стали частиною Державної служби надзвичайних ситуацій. На керівні посади замість гірських рятувальників було призначено офіцерів “пожежної” служби, а також введено атестовані посади.

Навіщо вводять посади атестованих – не зрозуміло. Для прикладу: зараз у підрозділах є посада водія автотранспорту (вільнонаймана) та водія-рятувальника (атестована). Робота однакова, але один працівник отримує 3000 грн, а другий – 5000 грн, один іде на пенсію в 60 років, а другий – у 45. Це створює соціальну несправедливість та напруженість у колективі, – коментував раніше начальник гірської пошуково-рятувальної частини аварійно-рятувального загону спеціального призначення управління ДСНС в Івано-Франківській області Олег Ковтун.

Досвідченими рятувальниками й пошуковими роботами керують люди, які не мають відповідного досвіду, не знають алгоритму пошукових робіт, не орієнтуються на місцевості, – каже Андрій Харьо.

На думку досвідченого рятувальника, реформи впливають не тільки, власне, на рятувальників, але й на якість пошукових операцій.

Шукали якось у Гуті туриста – в нього стався інсульт. Чоловік у лісі пробув три ночі – наполовину паралізований, без води і їжі, повз по землі. Але вижив, – цей приклад Андрій Харьо наводить не тільки як диво-історію про волю до життя, але й як одну із найбільш безглуздих рятувальних операцій.

Прибувши на місце події, рятувальники кілька годин чекали… на фотографів для промоції рятувальної операції. На той момент уся пошуково-рятувальна команда знала, що рахунок для потерпілого йде на хвилини.

Загалом про роботу гірських рятувальників знає небагато людей. А ще менше може виявити різницю між пожежниками та власне гірською рятувальною службою. В свою чергу, мала увага громадськості до рятувальних операцій, обговорення деталей та недоліків тільки у внутрішньому колі не стимулюють до якісного аналізу та змін.

Автор: Оксана ПІЛЯНСЬКА

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 22.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.