Христина Білик: Спорт для мене – як наркотик

Піти на вечірку до друзів чи на тренування? Відпочити на канікулах чи позмагатися із суперниками з усієї країни? З такими питаннями на ранньому етапі занять зіштовхуються чи не всі спортсмени. Хтось обирає легкий шлях – і в результаті марнує свій потенціал та проживає життя, так нічого і не здобувши. А хтось стає професіоналом і виграє нагороду за нагородою, вписуючи своє ім’я в історію. Івано-франківська веслувальниця Христина Білик обрала складний шлях. І хоч вона ще зовсім молода, – їй лише 23 роки, – він уже приніс спортсменці чималий успіх.

Початок

Веслуванням Христина Білик займається уже 13 років. Та почалося все, як це часто буває, з випадковості.

Мама завжди намагалася знайти для мене “жіноче” заняття. Спочатку це була школа моделей. Мені було рочків чотири – не сподобалося. Потім були бальні танці. Мій партнер постійно наступав мені на ноги, і я сказала – мамо, я туди більше ходити не буду (сміється – ред.). Потім була сопілка, саксофон, – розповідає Христина.

А далі було дитинство – таке ж, як і у всіх. І одного дня, коли Христина вже навчалася у шостому класі, до неї зателефонувала подруга і запросила на тренування в спортивний клуб “Альбатрос” біля міського озера. Хоч і не з першого разу, але дівчинка погодилася.

У секції для Христини та її однолітків проводили різноманітні естафети, ігри та баскетбольні матчі. Так тривало усю зиму.

Христина зізнається – перші кілька років у веслуванні вона лише весело проводила час

Якось нас відвели на озеро і показали байдарку. Ми були дуже здивовані – ніхто не розумів, як вона може триматися на воді. А що й казати про якісь вправи в ній! Але з часом ми навчилися. Проходив рік за роком, підвищувався рівень підготовки, а з ним – і рівень змагань, – згадує вона.

Христина зізнається – перші кілька років у веслуванні вона лише весело проводила час. Дівчина легко поєднувала навчання у школі та спорт. Однак дитячий період закінчився і настав час навчально-тренувальних зборів та підготовки до серйозних змагань.

Перші змагання проходили у селищі Шацьк. У мене завжди була одна проблема – я випадала з човна на дистанції. Було дуже важко – на перших змаганнях випала буквально за кілька сантиметрів до фінішу. І мій результат не зарахували. Але я ще була занадто маленька і не розуміла, що трапилося, – розповідає Христина.

В цей час юна веслувальниця закінчила школу і вступила до Івано-Франківського коледжу фізичного виховання. Як і в усіх підлітків, у неї почався період нових знайомств та пізніх посиденьок із друзями.

На першому курсі я ще гуляла. Було цікаво – це щось новеньке. Але от другий курс якраз збігся із переходом на вищий рівень у спорті, і всі ці посиденьки відійшли на задній план. Необхідно було спробувати таке життя і зрозуміти, що воно мені не потрібне. Думок, щоб покинути спорт, у цей час не виникало, – згадує Христина.

Човни-дракони

Христині та її одноліткам вдалося вийти на високий рівень – вони пробилися у фінал чемпіонату України з веслування на байдарках.

Я отримала свою першу нагороду всеукраїнського рівня, і тренер сказав, щоб переходила у жіноче каное або ж закінчувала із веслуванням. Наша група дівчат перейшла, і все почалося спочатку. Знову падіння з човна, знову навчання. І через декілька років ми знову почали потрапляти в призи. Але це вже був рівень чемпіонату України серед дорослих, – розповідає вона.

Тоді ж Христина перебралася до Києва – навчатися в Національному університеті фізичного виховання і спорту. Вона згадує, що тоді однолітки уже пробивалися на чемпіонати Європи та світу. А от їй завжди чогось не вистачало. Поки не отримала пропозиції спробувати себе у веслуванні на човнах-драконах.

Спершу ходила на тренування заради приколу. Не знаю як, але мені вдавалося поєднувати навчання, каное і тренування у цьому “драконі”, – зауважує Христина.

Човни-дракони, або драгонбот, – це велике 20-місне каное з головою та хвостом дракона. Попереду сидить барабанщик, який б’є у великий барабан, задаючи ритм веслярам. Їх є двадцять – по десять із кожного боку. На кормі – керманич. Офіційні змагання проводяться тільки на 10-місних і 20-місних човнах на дистанціях 200, 250, 500, 1000 і 2000 метрів у чоловічому, жіночому і змішаному класах. До речі, в Івано-Франківську цей вид веслування не представлений.

Від керманича залежить, як поведе себе човен – в який бік він поїде. Це дуже непросте завдання. Барабанщик, сидячи на стільці, б’є спеціальною палицею по барабанах, задаючи темп. Може здатися, що в нього просте завдання. Але я сама кілька разів сиділа на барабані – це серйозне навантаження і відповідальність. На міжнародних змаганнях, якщо барабанщик кілька разів не вдарить у барабан, то команду можуть дискваліфікувати, – пояснює Христина.

Вже у перший рік тренувань її команда намагалася потрапити на чемпіонат Європи, однак зазнала невдачі і… розпалася. Тоді на допомогу прийшла подруга веслувальниці, яка запропонувала їй взяти участь у змаганнях в Полтаві. Для Христини вони стали доленосними.

Ми позмагалися, і тоді вперше постало питання, щоб мене взяли у збірну України. Незабаром в Італії мав пройти чемпіонат Європи, – розповідає вона.

Тоді спортсменка зіштовхнулася зі ще однією проблемою. Веслування на човнах-драконах не є олімпійським видом спорту. Тож усі витрати на змагання лягають на самих же веслувальників.

Це віза, переліт, який може коштувати до 1000 доларів. До цього додаються акредитація, проживання та харчування, – пояснює Христина.

Та їй усе-таки вдалося потрапити на змагання у Римі.

Це були фантастично насичені змагання. Гонка за гонкою. Пульс не встигав відновлюватися. Буквально вийшовши в зону виходу з човнів, ми знову вдягали наші акредитації, за якими пропускали на старт, і заходили на наступну гонку. Це було неймовірно важко, але як результат – 9 медалей. І після них моє серце загорілося! Захотілося займатися постійно, – розповідає Христина.

Свою найяскравішу перемогу на човнах-драконах Христина Білик здобула уже в перший рік виступів на міжнародних змаганнях

Незабаром дівчина покинула веслування на каное і зосередилася виключно на човнах-драконах.

Є різниця між 9 медалями на чемпіонаті Європи і 6-7-м місцем на чемпіонаті України, – зазначає вона.

До речі, міжнародні змагання з веслування на човнах-драконах відбуваються не лише між національними збірними, а й між клубами.

Цей спорт стрімко розвивається з кожним роком. Щороку на змаганнях з’являються нові команди. Є такі клуби, які регулярно виїжджають на міжнародні змагання. Там вони посідають хороші місця, – зауважує Христина.

Найяскравіша звитяга

Свою найяскравішу перемогу на човнах-драконах Христина Білик здобула уже в перший рік виступів на міжнародних змаганнях. Це був чемпіонат світу у Москві.

Ми були на підйомі – веземо нагороди з чемпіонату Європи, взяли Кубок Націй. І тут приїжджаємо на чемпіонат світу, і нас, так би мовити, попустили. З’явилися Китай, Таїланд, Тайвань – це неймовірно сильні команди. І та ж Росія на своїй території показувала нереальні результати, – згадує Христина.

По-справжньому епічна гонка відбулася в останній день змагань. Погода тоді була не на боці спортсменів – весь час дощило. Перед початком запливу на 2 км українські веслувальниці дізналися, що стартуватимуть першими. На цій дистанції човни стартують з гандикапом у 15 секунд. Як правило, човен, який іде першим, має певну перевагу над суперниками.

Ми старалися з усіх сил. Було чотири прямих та три повороти. Гонка тривала більш як 8 хвилин, але відчувалося, наче це було на одному диханні. Зазвичай за 300 метрів до фінішу є трибуна, на якій сидить коментатор гонки. І ми чули лише: “Україна! Україна! Україна!”. Я не забуду цього моменту – ми ледве доходимо, ноги болять, ловлять судоми. В човні 20 людей. Ми усвідомлювали, що хтось міг утомитися, тому доводилося відпрацьовувати за себе і партнера. Ми фінішуємо, дистанція до найближчої команди-переслідувача велика. І тут картина, як неймовірно зіркова команда Росії тоне на фініші, – розповідає Христина і додає: – Україна виграє, Росія тоне, і на цій приємній ноті ми сідаємо в автобус і їдемо додому.

Стереотипи та мотивація

Українське суспільство поки лише трансформується. Тож йому досі притаманні деякі гендерні стереотипи. Особливо яскраво вони проявляються у спорті, і Христина на собі їх відчула.

Коли я почала веслувати на каное, цей вид спорту лише з’явився в Україні. Тоді велося багато розмов, мовляв, цей спорт лише для чоловіків. Насправді, і для мене також перші змагання жінок у каное виглядали смішно. Я не розуміла, як дівчині займатися цим видом спорту, – зізнається Христина.

Та з часом на будь-які стереотипи спортсменка зважати перестала. І що більше вона працювала над собою, то більше з’являлося мотивації.

Бувають моменти, коли партнер втомлюється. І я розумію, що потрібно! Потрібно додати і за себе, і за ту людину. І тоді сили беруться нізвідки, – каже Христина.

Спортсменка констатує – спорт став для неї справжнім наркотиком. Тож навряд чи вона зможе колись від нього відмовитися.

Автор: Роман СТЕЛЬМАХ

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 22.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

  • ��������...
  • Loading...