Франківськ в ароматі кави

Я люблю каву, і, можливо, процес приготування подобається мені навіть більше, ніж саме смакування.

9 Березня 2019 Федоляк Ірина

Я страшенно люблю, як вона зітхає. Повільно, ліниво набирає повні груди повітря, на мить завмирає на піку наповненості і зітхає – несподівано швидко і втомлено. Я даю їй відпочити. Вдруге все відбувається трохи швидше. Третя спроба – остання, я ніколи не дозволяю їй зітхати вчетверте. Таке у нас правило – лише тричі.

У ці хвилини вона почувається актрисою, навколо якої крутиться увесь світ, і гостро потребує глядача. Її єдиний глядацький зал – це я, стою поряд, не відриваючи погляду від дійства, знаючи наперед увесь сценарій в деталях, але все ж із відчуттям, що ось-ось відбудеться таїнство.

 

 

Іноді я намагаюся змінити ритуал і відмовляюся від ролі спостерігача – займаюся своїми ранковими справами. Вона сприймає це як неповагу, ображається і майже завжди мстить – змушує мити плиту, відтирати турку і шкодувати про втрачений час. Ні, кава не підступна, вона просто трохи примхлива. І їй конче потрібен глядач, інакше зітхання втрачають сенс і магія не відбувається.

 

 

Так, я люблю каву, і, можливо, процес приготування подобається мені навіть більше, ніж саме смакування. Я зовсім не майстер у варінні цього напою, ба більше – намагаюся не пропонувати каву гостям, бо практично ніколи не вдається зварити її вдало для когось. Це якийсь дуже інтимний процес – медитація на межі між сном і пробудженням, де кожна дрібничка має сенс і вагу виключно для мене, і від дотримання ритуалу залежить результат.

 

 

Усе це стосується лише ранкової кави. А та, що потім, серед дня, більше смакує мені у місті. Благо, зараз чимало цікавих закладів, де подають по-справжньому добру каву. Ну і, звісно, не тільки її. Франківськ перетворився на рай для гурманів – у нас смачна кухня за значно менші гроші, ніж в інших містах. І це не лише моя думка, так кажуть усі, хто мав можливість порівняти. А деякі наші ресторанчики і кафе вже поволі перетворюються на об’єкти, які туристи відмічають у своїх планах як ті, що обов’язково слід відвідати у перший же день.

 

 

Я теж маю свої улюблені заклади, і хоч бувати в них вдається не так часто, як хотілося б, все ж вириваюся, щоб побути наодинці, подумати про своє в приємній обстановці і випити горнятко капучіно чи лате.

Сьогодні, щоб написати цей текст, я, власне, і завітала до одного з таких кафе. І може тому, що весь ранок думала про гарячу запашну каву, дорогою вихоплювала поглядом тих людей, які були зі мною на одній хвилі.

 

 

Приміром, коли пропускала пішоходів, якийсь чоловік забарився на переході і заставив моє авто постояти трохи довше, але він ніс картонне горнятко з кавою і тримав його у витягнутій руці так уважно і бережно (навіть трохи смішно!), що я аж посміхнулася і подумки дозволила йому не поспішати – то ж кава, а з нею, дійсно, треба обходитись бережно. Потім припаркувалася в глухому провулку й одразу почула, як хтось дзвінко сміється. Роззирнулася і побачила неподалік жінку, яка голосніше, ніж треба, вичитувала когось по телефону: «Ну який ти розтелепаний! Ми де домовлялися зустрітися? Ну, а ти де? І де ми тепер нап’ємося кави? Добре, давай десь біля ратуші». «Який ти розтелепаний!» – це так по-нашому, по-станіславськи, це одна з тих фразочок, які зайвий раз нагадують, що ти вдома…

 

 

А пізніше, вже в кафе, я потайки і з величезним задоволенням спостерігала за трьома жінками під сімдесят, які мило щебетали за сусіднім столиком. Вони випили по філіжанці чорної кави і замовили після цього фреш. Насолоджувались напоями, спілкуванням і одна одною. Колись я бачила схожу картину у Відні: в одному з найстаріших кафе, про яке в довіднику туриста було написано, що тут віддавна мають за традицію зустрічатися пані після закупок, сиділи кілька літніх жінок і про щось, сміючись, розмовляли.

 

 

А коли зібралися йти, до них підійшла власниця закладу, така ж старенька бабуся, зі всіма розцілувалася і подала одній коштурик, що висів на спинці крісла. Це було так мило, що я розчулилась і страшенно захотіла, щоб і наші жінки похилого віку вміли тішитись життям і час від часу теж ось так зустрічалися з подругами в кафе. І ось сьогодні бачу, що моя мрія майже здійснилася. Майже, бо ще далеко не всі пенсіонери можуть дозволити собі таку розкіш, але все-таки щось змінюється, принаймні у поглядах на життя, і тепер головне – покращити їхнє матеріальне становище.

 

 

До моїх сусідок не вийшов власник закладу, коли вони розраховувалися. Але вони цього й не чекали, бо їм було так добре втрьох, що вже навіть коли підвелися, не поспішали йти – так і стояли навколо столу з сумками і парасолями в руках і щось жваво навперебій обговорювали.

Я неймовірно тішуся, що можу спостерігати такі картини. Люблю наш Франківськ, вважаю його своїм домом і насолоджуюся його кухнею, як своєю власною. На кухні ж-бо завжди відбуваються найтепліші зустрічі і найдушевніші розмови. Може, хтось заперечить, мовляв, десь у далеких краях готують смачніше. Але я не погоджусь. Якби якийсь іноземець запитав мене, куди піти і що скуштувати, щоб найкраще зрозуміти смак місцевої кухні, я б розгубилася. Бо у нас направду готують смачно все. За кордоном я часто для себе це відмічала: є щось надзвичайно смачне, така собі кулінарна візитівка, але зазвичай це одна-дві страви, а все решта – так собі. У Франківську смачніше… Тому й пишаюся нашими кафе й ресторанами і вважаю, що наше місто, якщо й не ідеал у кулінарному плані, то точно не пасе задніх.

 

 

І кава… Її ми теж уміємо варити. На місці львів’ян, які вважають себе найбільшими поціновувачами цього духмяного напою, я б уже почала хвилюватися, бо зовсім близько, практично під боком, непомітно виріс потужний, але поки що скромний конкурент. Наголошую – поки що!

А якщо серйозно, наше місто – наче підліток, що вступає у юність, воно розквітає і гарнішає, стає все принаднішим і привабливішим, воно швидко розвивається і дивує не тільки гостей, а й своїх мешканців. У ньому добре жити. Справді добре жити…
І хоч де б я була, а найсмачніше мені тут. Чи то на власній кухні, де щоранку напівсонна варю свою потаємну каву, чи в будь-якому з кафе, якими рясно всіяний центр міста. Я точно знаю, що наші офіціанти найпривітніші, наші інтер’єри найпродуманіші, наші меню найкреативніші і наша кава – найзапашніша!

Лариса Мончак

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...