Мед Атлант

Як ми в Польщі на заробітках були

Це історія про пару з Івано-Франківська, яка ще півроку тому навіть не думала ні про які заробітки. Обом трохи більше як за 30, вони вже давно розпізнали власні таланти, розвивалися в улюбленій професії… Рубіконом стало рішення купити хату в кредит. Аби не волочити борговий тягар купу років, надумали їхати попрацювати на поляків. Подейкували, там можна заробити швидко і багато…

«По-моєму, чувак, нас кинули…»

«По-моєму, чувак, нас кинули…» – лунали в голові слова з пісні Кузьми, коли ми опинилися у варшавському офісі рекрутингової агенції. Ще вчора ми отримали свої робочі візи і стрімголов помчали в дорогу. А вже сьогодні – як обухом по голові: «Але ж зараз лише 19 грудня. Хіба ваш рекрутер не повідомив, що праця на складі почнеться аж з 3-го січня? Доти поляки святкують…»

Працівники агенції здивовано повитріщалися на нас із Оксаною, але вже через кілька секунд продовжили робити свої справи, мовляв, та ну їх… Чергові неотесані українські «кошенята», які щось наплутали…

Ми мали працювати на складі автозапчастин, що під Варшавою. Візу відкрили одразу на півроку, бо ж і плани були глобальні. Ця праця, як запевняла наша рекрутерка Олена, мала б задовольнити усі наші вимоги. А їх було всього дві: зарплата повинна бути не меншою ніж 800 доларів, і ще одне – дуже важкого не тягатимемо. Не хочеться потім усі кровно зароблені витратити на лікарні й аптеки.

Олена сказала прибути якомога швидше, бо на складі вже чекають. Увечері перед від’їздом горе-рекрутерка ще раз уточнила, чи все гаразд. «Так, Олено, все без змін. Завтра вдосвіта вирушаємо. До обіду будемо у Варшаві». – «Добре. Супер. Щасливо добратися».

Так ось. Ми сиділи у варшавському офісі, злі та розгублені: «Чому нас не попередили? Як такі недбалі фахівці можуть працювати з людьми, та ще й у сфері міжнародного працевлаштування? І найголовніше – що тепер робити?..»

До речі, Олені ми дуже довіряли, бо свого часу вона жила в Івано-Франківську і працювала в одній компанії з моєю Оксаною. Вони не були подругами, але непоганими колегами однозначно.

Керівник агенції Стефан почав з’ясовувати ситуацію. Зателефонував до нашої горе-рекрутерки, адже вона жила зовсім в іншому кінці Польщі. Дали мені слухавку: «Олено, в чому справа? Як так могло статися?» – «Я дуже перепрошую. Сама дізналася тільки вчора ввечері». – «Але ж ми вирушали вранці наступного дня, і ви це знали! Ви мали достатньо часу повідомити!» – «Мені справді дуже шкода. Повірте – я не навмисно. Фірма надасть вам житло до 3-го січня безкоштовно. Знайдіть у цьому і плюс – трохи відпочинете, зустрінете Новий рік у Варшаві…» Я обірвав зв’язок – Олена мимрила щось неадекватне, не було сенсу продовжувати безглузду балаканину. Ця жіночка просто «облажалася», а через свою пихатість і на думці не мала визнавати власну непрофесійність. Щасти цій панянці. Закони карми ніхто не скасовував.

 

Місто, прокляте заробітчанами

Людина планує, а Бог керує. Збиралися на роботу, а вийшло, що тепер повинні два тижні тупо відсидіти в її очікуванні. Бозна-де в чужій країні.

Житло було в П’ястуві – маленькому містечку за 20 хвилин електричкою від Варшави. Дивно, але там ніколи не було сонця. За півтора місяця жодного разу навіть найменшого сонячного промінчика. Коли навколишній простір заливало сонячне сяйво, над самісіньким вказівником «Piastów» уже юрмилися темно-сині хмари. Можливо, колись П’ястув прокляли якісь ображені українські заробітчани. Бо там їх хоч греблю гати.

Будинок, де ми мали жити, був великим, двоповерховим і дуже холодним. Попри це дім був охайний, спільні кухня і ванна кімната, пральна машина, нові меблі, Wі-Fі, раз на тиждень приходила прибиральниця.

На порозі зустріла дівчина років вісімнадцяти, і всі наші запитання «що, де, куди?» взяла на себе. Настя з Ковеля працювала на складі другий місяць і, судячи з її розповіді, була не особливо задоволена: робота фізично дуже важка, а зарплата невисока, принаймні в перші кілька місяців. Дівчина вже збирала валізи додому. «Але всі люди різні», – подумав я, тому не звернув уваги на її враження.

Вперше їхали на роботу з радістю, навіть не здогадуючись, як швидко вона зміниться ненавистю

Ми побрели на загальну кухню нагріти води, аби випити чаю. Звідти доносився жіночий вереск: «Яка скотина знов залишила брудний посуд?! Ви вже мене дістали!» Сувора і розлючена панянка років за 40 намагалася викрити порушника. Вже через кілька хвилин молодий заспаний хлопчина, винувато опустивши голову, пошкандибав до умивальника. Ми зітхнули з полегшенням: «Принаймні чисто в цьому домі точно буде».

 

На сотню один нормальний прийде

Вперше їхали на роботу з радістю, навіть не здогадуючись, як швидко вона зміниться ненавистю. Інструктаж з технічної безпеки, пройдена медична комісія «на папері», підписання договору – все скінчилося за годину. Потім групу наймитів-новачків повели на склад.

Моя цікавість губилася у тисячах квадратних метрів приміщення, бігала між полицями, зазирала в коробки із запчастинами, чіплялася за шини, акумулятори, глушники і ресори… Я був щиро захоплений.

Трохи насторожували працівники, які блискавично швидко проносилися зі своїми робочими возиками, заваленими товарами. «Мабуть, кудись дуже спізнюється, – подумав я після чергового чувака в синій робі, який мало не зніс мене з ніг. – Бо ж не може людина в такому темпі працювати всі вісім годин зміни». Як потім виявилося, ще й як може. Ба більше – мусить! Випробувано на собі.

Ми з Оксаною працювали на різних поверхах. Робота полягала в тому, щоб за допомогою сканера збирати замовлення. На поверсі п’ять секторів. У кожному приблизно по п’ятдесят довжелезних рядів, у яких по понад півсотні різних видів товару. Будь-яке замовлення має бути зібране на конкретний час. Спізнюватися не можна, бо тоді бригадирів-поляків залишають без премії, тож вони стають дуже люті. Треба було бути максимально швидким і при цьому ще й феноменально уважним. Якщо не той товар опиниться у пачці із замовленням чи чогось бракуватиме – мінус 100 злотих.

Навчання тривало чотири дні, протягом яких за кожним новачком закріпили досвідченого працівника, котрий мав його «школити». Мене навчала 25-річна Мар’яна з Волині, яка з першої ж хвилини аніскілечки не приховувала, наскільки я її дратую. Точніше не особисто я, а те, що мусить мене вчити. За цей час вона б могла набігати собі на кілька сотень злотих більше, ніж тепер матиме.

Мою Оксану вчила 46-річна Ксенія з Вінниччини, яка одразу при знайомстві з іронічною посмішкою заявила: «Гм… Ще одна Оксана… Всі Оксани, яких я тут навчала, зрештою звільнялися, не протримавшись і кількох місяців. Навіть не знаю, чому так». Оце так мотивація з першого дня, еге ж?!

Хоча жіночка виявилася досить нормальною, добре пояснювала всі нюанси, підказувала і допомагала. Вона працювала на цьому складі вже два роки, заробляла чи не найбільше з усіх на своїй зміні – десь 800 доларів. Знала, як тут називається і виглядає кожен ґвинтик. А починала з відділу сортування – одного з найскладніших. Там часто доводилося підіймати дуже важкі коробки. Вже через кілька тижнів її почав мордувати біль унизу живота, а потім і кровотеча, що не припинялася два місяці. «Чому ви не поїхали додому?» – моя Оксана була шокована її історією. «Яке додому? А позичені гроші за візу й інші витрати хто би віддав? Я мусила відробити хоча б ту суму. А потім втягнулася, перевели на інший поверх, там було легше… Я ще тут трохи попрацюю, а потім додому. Дуже хочу. Але вже назавжди. Втомилася. Працюватиму поваром на місцевій відпочинковій базі. Мене вже там давно чекають».

Я потрапив працювати на такий поверх, де за місцевою легендою керував злючий польський бригадир-самодур. Але кому, як не мені, руйнувати міфи. Рафаель здавався безпощадним. Казали, що він безцеремонно штрафував і звільняв людей за будь-яку дрібницю. Коли заробітчани, з якими ми мешкали в одному домі, дізналися, що я потрапив працювати до Рафаеля, хапалися за голови і радили терміново просити про переведення на якийсь інший поверх. Але я вирішив самотужки розібратися, чи справді Рафаель такий страшний, як його малюють.

Одна пара в своїй кімнаті спілкувалася українською, а при всіх – ламаною російською. Це так смішно, аж гидко. А одного разу жіночка із Запоріжжя відрізала нам: «Ви такі хороші. Хоч і з Західної України»

На зборах він постійно на когось кричав. Однак я починав розуміти цього бригадира і навіть підтримувати. Працівники самі накликали на себе гнів. Хоч там працювали і поляки, але здебільшого недбалими були саме українці. Робота вимагала швидкості, тому вони не прибирали за собою сміття, а це гора порожніх коробок, брали товар у заборонених місцях і порушували ще багато інших правил – це ламало всю систему і відповідно ускладнювало роботу всім. Рафаель був настільки підступним, чи то пак розлюченим недбальством українців, що час від часу робив різні перевірки на чесність і добросовісність. Одного дня аж три перевірки попалися мені. Нічого не підозрюючи, я просто виконав свою роботу чесно – так, як звик. Рафаель був шокований. Він розповів мені про все і виписав премію сто злотих.

Коли я звільнявся зі складу, так званий злющий бригадир дуже шкодував: «На сотню один нормальний прийде – і той звільняється».

 

Виживемо?

Тривав третій тиждень праці. Вона ставала все більш ненависною, наростало розчарування. Фізичне навантаження було величезним, про швидкість узагалі мовчу. Вже не дивували зграї працівників, що проносилися мимо з возиком, як коні, запряжені до підводи. Я сам став як кінь. Раніше не міг навіть встигнути розгледіти бігуна. Тепер біжу поруч і можу навіть з ним говорити. А ще на ходу збирати запчастини для замовлення. Якщо зрівняти за відстанями, то на початку зміни я вибігав з Франківська і до кінця робочого часу добігав майже до Галича.

Оксану пресував бригадир Марчін. Він постійно підганяв: «Шибко!» – і повторював, що це не її робота і в неї тут нічого не вдасться. Як з’ясувалося потім, Марчін застосовував таку тактику до всіх новачків. Дурнуватий підхід, звісно ж, нікого не мотивував. Чи не кожен другий працівник ненавидів цю роботу і шукав якоїсь альтернативи. Одна з польських кадрових агенцій навіть розірвала контракт зі складом, тому що люди масово звільнялися в перший же місяць.

Крім того, дуже насторожували малі зарплати. Нам пояснювали приблизно так: «Розумієте, це робота, де ви спершу працюєте на власний авторитет. Перших три-чотири місяці зарплата буде мала, десь 350-500 доларів. А потім, якщо втягнетеся, то буде рости».

Перепрошую, «втягнетеся» – тобто виживете? І взагалі, я їхав на заробітки не авторитет заробляти, а одразу гарувати за відповідні гроші.

 

Пан Арек злився

Ненависть викликали українці і в нашому житловому будинку. Розкидані недопалки біля входу, порожні пляшки хаотично валялися у зоні кухні, особливо після вихідного дня, залишене сміття, брудний посуд… Прибиральниця не справлялася. Пан Арек, власник будинку, злився. Просив. Влаштовував збори з проханнями, а далі з ультиматумами… Ще б пак! Іноді там таке творилося… Якось одна пані з Рівного пиячила до ранку, а потім «зловила білочку», з’ясовуючи з усіма мешканцями, хто вкрав її одяг з пральки, не помічаючи навіть, що вбрання в неї в руках. Хоча через два дні та жіночка десь зникла… Може, від сорому, а може, поїхала додому за новим одягом.

Я злився більше, ніж пан Арек. Я хотів спокою, а отримував свинство. В тих пиятиках ми участі не брали. По-перше, не цікаво, а по-друге, я не зміг би чути, як прикро, що тепер в Росію вони не можуть їхати через цю «братоубійствєнну вайну». Якось на кухні навіть довелося змусити молодика вимкнути відеоролик з російських каналів. Я все менше міг себе контролювати. Навіть ті, котрі приїхали зі Львова чи Рівного, мовчки їх підтримували, посміхаючись.

Одна пара в своїй кімнаті спілкувалася українською, а при всіх – ламаною російською. Це так смішно, аж гидко. А одного разу жіночка із Запоріжжя відрізала нам: «Ви такі хороші. Хоч і з Західної України».

 

Намилилися додому

Хоча на роботі траплялися і гарні моменти. Одного дня мене відправили в інший сектор. Поляк-бригадир одразу завантажив роботою і кожних десять хвилин змінював завдання, ніби випробовуючи нерви.

«Ты с Украины?» – хтось звернувся до мене російською з добрячим грузинським акцентом. «Да», –  чомусь російською відповів я. «Меня зовут Иракли». – «А мене Ютас». – «Украинец и грузин – братья. Мы тут, у поляков, как рабы». – «Десь так…» – не задумуючись, відповів я, аби підтримати співрозмовника, і поринув у роботу.

«Дзєнькує, пшепрашам, до відзеня…» – бурмотав він собі під ніс, заучуючи польську мову. «У вас в Украине война, да? Много русских?» – Іраклі знову звернувся до мене і, не чекаючи відповіді, додав: «Эти суки и мой дом когда-то розбомбили…»

Далі ми спілкувалися відверто і без зупину. Він розповідав про свою війну, а я бачив у тих розповідях свою, далі вже я повідав власну історію, а він замислено мовчав…

Більше ми не бачились. Незабаром Іраклі написав мені у соцмережі, казав, що звільнився зі складу, бо то дурна робота, влаштувався на значно легшу працю – на фірму з утилізації побутової техніки, де заробляв удвічі більше. Кликав до себе, але в нас із Оксаною вже були інші плани – ми намилилися додому.

 

Якось буде

Багатьом та робота на складі була до снаги. Попри важкість і невідповідну зарплатню. Люди, які на рідній стороні бачили лиш нещасних кілька тисяч гривень щомісяця, цінуватимуть таку працю. Та й Європу трохи побачать.

Пам’ятаю трьох панянок на варшавському автовокзалі. Одразу видно – українки-заробітчанки. Це читалося в їхньому погляді. Розумієте, про що я? Ще й було зрозуміло, що ці дівчата-жінки родом із такої глушини, де чорт говорить на добраніч. В однієї з них на зачовганих підборах були повністю стерті набійки, натомість стирчали якісь цвяшки. Панянки ніяк не могли скласти докупи свої напхані торби. Я запропонував допомогу. Розговорилися. Довгий час вони працювали десь у глибокому польському селі, складали одяг – пекельна праця. За 8 злотих у годину. Щоб ви розуміли – це майже задарма. Тепер ось їдуть на нову роботу – на рибний завод, платять на два злотих більше. Кажуть, що там важко і холодно, але нічого – якось буде.

Дорогою я багато міркував. Чужа країна чужа в усьому. Поляк не буде гнути спину за 2500 злотих. Поляк не буде терпіти твої промахи і не завжди похвалить твої успіхи. Ти – наймит, і завдання в тебе одне – гарувати

Дорогою додому в автобусі панувала воістину «святкова» атмосфера. Їхали самі заробітчани. Хтось танцював, хтось їв варені яйця (шляк би їх трафив). У повітрі перегар і дикий сморід поту. Бідні люди, напевно, працювали в тяжких умовах, не мали води – і тепер тікали додому. Спітнілий чолов’яга, який постійно метався туди-сюди, час від часу запихав руки в кишеню штанів, де прямокутником випиналася пачка грошей. Переконувався, що все на місці.

Дорогою я багато міркував. Чужа країна чужа в усьому. Поляк не буде гнути спину за 2500 злотих. Поляк не буде терпіти твої промахи і не завжди похвалить твої успіхи. Ти – наймит, і завдання в тебе одне – гарувати. І вони в принципі не зобов’язані якось по-іншому ставитися до заробітчан. Мабуть. Ми, українці, нічого з цим не робимо. Ми не хочемо бути чесними. Не хочемо совісно виконувати свої обов’язки – десь та й треба здурити, ну бодай раз – аби потім мати чим похвалитися перед іншими такими самими. Ми навіть не можемо підтримати і захистити своїх земляків. Мабуть, ми заслуговуємо на таке. Тож маємо те, що маємо.

А ми не згідні з цим і тому їдемо додому. Якщо подамся знову до Польщі на працю, то винятково за своєю улюбленою професією і тільки туди, де відповідатиму лише за власні дії.

P.S. Днями на наші зарплатні картки надійшли гроші за місяць пекельної праці на складі. В Оксани – 10 000 гривень, а в мене – аж 10 700. У мене трохи більше, бо ж премія – за чесність.

Автор: Ютас СТАНІСЛАВСЬКИЙ

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 25

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram

Loading...