Шалом, галіціянери!

«МІСТО» розпочинає серію публікацій про іноземні общини, котрі є в Івано-Франківську: як вони живуть і чим цікаві. Першою стане іудейська громада. Колись євреїв тут було дуже багато, а нині – найменше в Україні, лише до двох сотень. Отже, читайте – чому так відбулося, а ще про будинки на єврейських кістках, цінну бібліотеку в синагозі, ставлення євреїв до слова «жид», чому в Франківську майже не лишилося молодих євреїв, де в місті можна спробувати справжню кошерну їжу і навіть трішки про Тіну Кароль.

Бо вперті

На початку ХХ століття Галичина була краєм, де скупченість єврейського населення була однією з найвищих у світі. Євреїв Галичини називали галіціянерами, бо вперті. Своїм одягом, манерами, мовою та дотриманням ортодоксального іудаїзму вони різко відрізнялися від решти населення. У Станиславові євреї жили з часу його заснування. У 1662 році Андрій Потоцький видав привілей, яким надав їм довічне право проживати в місті, заснувати школу, лазню і синагогу. Вже на початок 1900-х євреї володілибагатьма підприємствами, крамницями, корчмами. Тоді в місті євреїв було понад 40 тисяч. Але в 1941-муза два роки німці вбили або вивезли майже всіх. З тих, хто пройшов гетто й вижив, лишилося 150. Повертатися до міста євреї почали в повоєнний період.

На офіційному рівні про відродження іудейської громади в Івано-Франківську заговорили на початку 1990-х. Тоді євреї домоглися повернення однієї з 56 синагог, які були в місті в довоєнний період. А при храміорганізували широку освітню систему. Майже 10 років поспіль функціонувала спеціальна школа для дітей, а потім хто виріс, а хто – мігрував.

«Востаннє на нас налетіли у 1987-му, – пригадує рабинІвано-Франківського регіону МойшеЛейб Колесник. – Ми якраз зібралися на Новий рік, аби помолитися. І гебуха приперлася. Дідусів поштрафували на страшні суми «за незаконноерелигиозноесборище». А вже через кілька місяців я відкрив курси івриту. Спершу викладав для кількох десятків, а вже незабаром в аудиторії щодня сиділо по 120 слухачів».

Роби – буде

МойшеЛейб Колеснику зараз 62 роки. Офіційно він виконує обов’язки рабина вже 28 років, а ще ж до того часу довго ховався із громадою десь по закутках.

Народився у Станиславові. Мама, житомирянка, приїхала сюди після війни, а батько з Полтавської області. Цікаво, що Мойше Колесник – єдиний в Україні рабин лише з українським громадянством. «Якось так завис», – усміхається чоловік.

Зараз в усій Україні євреїв на третину менше, ніж було у Львові перед Другою світовою війною. В Івано-Франківську живуть не більш як 200 євреїв. З кінця 80-х років за кордон виїхало понад 90% тих, що були. Здебільшого в Ізраїль, також у США, Німеччину. «Кожна людина шукає, де їй краще, – каже рабин. – І це нормально. Люди хочуть жити по-людськи. Їм нема коли чекати «свєтлогобудущєго». А моє діло солдатське – не буду ж я це все, що тут є, закривати».

Мойше Колесник пригадує, як на початку 80-х дідусі з общини говорили, що треба терміново тікати закордон, мовляв, кому тут, у Станиславові, потрібне те і служіння, і синагоги… «А вчитель мій казав так: «Роби – буде. Не будеш робити – нічого не буде», – говорить рабин.

Так не годиться

У синагозі Мойше Колесник зберігає кілька сотень старовинних книг, здебільшого релігійного змісту. Тим книжкам десь по 150-200 років, і збиралися вони звідусіль. Коли наприкінці 80-х євреї почали поволі виїжджати з України, то рабин мотався повсюди, аби позбирати в них ті книги. Найбільше –із Закарпаття, бо там свого часу не все встигли знищити. А на Галичині все винищили.

Як розповідає рабин, на Прикарпатті є 53 місця поховань євреїв. В Івано-Франківську їх два: давній цвинтар XVII століття, на місці якого побудували кінотеатр «Космос», і кладовище в районі міського озера, де були масові розстріли.

«Коли маємо час і можливість, перевозимо знайдене на кладовище, що за озером, – каже Мойше Колесник. – Ми обгородили багато єврейських цвинтарів, поставили пам’ятники на розстрільних місцях. Абагато цвинтарів уже знищено».

Свого часу радянська влада почала роздавати присадибні ділянки в області, але багато з них – на єврейських гробах. Плити, які були на кладовищах, люди повикидали, а хтось навіть виклав доріжку біля свого обійстя.

У Станиславові євреї жили з часу його заснування. У 1662 році Андрій Потоцький видав привілей, яким надав їм довічне право проживати в місті

«Таких історій є безліч у нашому Ланчині, – розповідає житель села Михайло Голіней. –Але знаєте що? Тих, котрітоді покрали, понищили найбільше плит, уже немає серед живих. А якщо і є ще на цьому світі, то мордуються, бо більшість дуже хворі, хтось узагалі на інвалідних візках. Причому йдеться про цілі покоління: і батьки, і діти, і внуки. Бо покійника чіпати не можна».

«Я часто згадую одного гуцула, – додає рабин, – якого зустрів у горах. Ми тоді шукали місця поховання євреїв. Виходить старезний гуцул і каже: «Ади… Вони хтят цвинтарної землі? Будут мали…»

Мойше Колесник каже, що таких місць достатньо і в Івано-Франківську. Наприклад, нинішній кінотеатр «Космос». Після німецької окупації на тому цвинтарі вже не було кого ховати і він стояв закинутий. У 1963-му побудували кінотеатр. Рабин згадує, як ще малим ходив із мамою попри новозведений кінотеатр і в обох аж мурашки по шкірі бігали.

Свого часу радянська влада почала роздавати присадибні ділянки в області, але багато з них – на єврейських гробах

Як зазначає у своїй публікації в газеті «Репортер» краєзнавець Іван Бондарев, відтоді плити з єврейського цвинтаря можна побачити у різних місцях Івано-Франківська. З них робили фундамент пам’ятника чекістам на Валах, бордюри на вулиці Короля Данила, у скверику за «Космосом» досі інколи трапляються їхні залишки.

Ще одне масове єврейське поховання знаходиться під дорогою, яка з’єднує вулиці Бельведерську і Короля Данила. Поруч стоїть цілий квартал новобудов. Під час німецької окупації ця місцевість називалася площа Вандлера. Влітку 1942 року за напад на українського поліцая фашисти стратили тут 1000 єврейських заручників. Очевидець тих подій Юліуш Фоєрман у своєму щоденнику описує стандартно страшну процедуру: євреїв роздягали догола, вони лягали в яму, їх розстрілювали. Екзекуція тривала чотири години. Потім зверху висипали дві підводи негашеного вапна й закидали землею.

Споруд синагог, які в Станиславові лишилися після війни, за останні 25 років зламали багацько, а на тих місцях чого тільки не наставили: і торгових центрів, і крамничок… «Цілу війну перестояли, а наш час не витримали, – сумно всміхається рабин. – Франківськ – гарне місто, чистеньке, але ж йісторію важливо берегти. Я розумію, що людям десь треба жити, але ж для цього не обов’язково ламати історичні споруди і «вляпати» там 12 поверхів. Так не годиться».

Свята субота

Чим живе єврейська община в Івано-Франківську? «За останніх 3500 років у нас, дякувати Богові, все якось однаково залишається, – сміється рабин. – Нічого не міняється. Помолилися, повчилися…»

Зазвичай до синагоги приходять старші євреї, бо молодих уже майже немає. «Всі роз’їхалися, як я вже казав, –зазначає рабин. –У місті єврейських дітей лишилося, може, семеро».

Цікаво, що Тіна Кароль, коли ще жила в Івано-Франківську, не часто ходила до синагоги. Тим паче у неї лише батько – єврей. Але дівчина час від часу їздила на відпочинкові табори в горах разом із єврейською спільнотою. Рабин пам’ятає, як під час однієї із таких поїздок вона в автобусі співала разом з усіма.

Єврейська родина Ігоря Фріса – одна з тих небагатьох, котрі залишилися в Івано-Франківську. Чоловік добре пам’ятаєчаси, коли до синагоги можна було вже відкрито ходити. Він каже, що місцевій єврейській общині дуже пощастило –завдяки юридичній обізнаності її членів змогли правильно оформити у власність релігійної громади і будівлю синагоги, і земельну ділянку, де вона розташована.

Існує аж 39 видів робіт, котрі заборонені євреям у суботу

У п’ятницю ввечері за 15 хвилин до заходу сонця у єврейських сім’ях запалюють свічки, моляться, починають трапезу, а потім благословення на суботу. Наступного дня йдуть до синагоги, знову моляться, але вже трохи більше, далі всі за стіл – трапеза. На свята відбуваються ще й різні навчання. Колись такі зустрічі проводили значно частіше, а тепер людей можна зібрати лише по суботах і в святкові дні.

Цікаво, що існує аж 39 видів робіт, котрі заборонені євреям у суботу. Наприклад, не можна вмикати світло в приміщенні, бо пробиваєш дірку в світах. Хоча можна натякнути неєврею це зробити, наприклад: «Щось темно у кімнаті…» Але самому клацати по вимикачу заборонено. Якщо варити їсти, то лише на вогні. Також не можна переносити будь-які предмети по громадській території (тобто більш як за два метри від власного помешкання) ані в кишенях, ані в руках. Ключі можна закріпити на поясі. Мобільний телефон узагалі повинен бути вимкнений, і до грошей торкатися – зась.

«Головний принцип такий – усі роботи, які виконувалися при будівництві храму в пустелі і похідні від них, заборонені, – пояснює рабин. – Все це детально розписано в трактаті «Шаббат». Всевишній творив світ шість днів, а на сьомий відпочивав. Тому все, що треба для суботи, готується заздалегідь: вариться, шквариться, прибирається…»

Хоча Ігор Фріс каже, що його сім’я досить неконсервативна, вони не дотримуються всіх правил кашруту. «Я все-таки виховувався в Радянському Союзі, – пояснює чоловік. – Але ми відзначаємо основні єврейські свята, всі збираємося, готуємо відповідні страви, читаємо Талмуд… Також у суботу я принципово не працюю».

До речі, скуштувати справжньої кошерної їжі в Івано-Франківську зараз нема де, хіба лише в гостях у когось із єврейських сімей, ну і по суботах у синагозі. Рабин розповідає, що м’ясо обходиться досить дорого, адже його треба замовляти в інших областях в спеціальних місцях, де худобу ріжуть за правилами шехити (ритуального забою) – щоб тварина не відчувала страху і болю, щоб була повністю здоровою.

«Я колись вчився на такого різника, – розповідає Мойше Колесник, – але так і не зміг. Не можу зарізати тварини».

До речі, більшість худоби різники закуповують саме на Прикарпатті, бо вона тут здоровіша, ніж в інших регіонах України.

«Жид» – образливо?

Рабин каже, що етнонім «жид» вважає образливим, але тільки серед освіченого товариства. «Коли я десь пхаюся по гірських селах, то питаюся в місцевої бабці, де є жидівськеокописко, бо інакше і не говориться, – пояснює Мойше Колесник. – Бабця просто не зрозуміє по-іншому. Та й вона навіть не каже то зі злом».

Щодо популярних байок про єврейську хитрість і хист до збагачення рабин тільки сміється: «До війни 80 відсотків єврейського населення – голодрань чорна. А ті решта відсотків хто? Зрозуміло, що є люди, в яких руки ростуть звідки треба чи які працюють руками, але голова при цьому не відсутня».

Ігор Фріс часто зіштовхувався з побутовим антисемітизмом ще в школі. Хлопчаки обзивалися, розбірки нерідко закінчувалися бійкою.

Етнонім «жид» вважає образливим, але тільки серед освіченого товариства

Ба більше, раз на рік на стінах синагоги негідники мазюкають свастику або якусь іншу гидоту. Щоразу доводиться замальовувати.

«По-різному буває, – продовжує Ігор Фріс. – Часом коли дискутую чи сперечаюся з кимось на якусь абсолютно цивільну тему, кінцевим аргументом співрозмовника чомусь стає моя національність. А я на таке дуже погано реагую, можу і по пиці надавати».

Автор: Наталія Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 25

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.