Мед Атлант

Мрія про центр реабілітації

Людина в інвалідному візку значно сильніша, ніж всі думають. Так вважає Надія Стефурак, керівник благодійної організації «Світла Надія», і на власному прикладі це доводить.

Горе-ялинка

Трагедія Надію спіткала у 22 роки у рідному селі Забережжя на Богородчанщині. 5 січня дівчина пішла до лісу по ялинку. Довго ходити хащами не хотілося, тим паче на очі потрапила красуня, яка росла неподалік. Дівчина вилізла на дерево, проте не помітила, що воно внизу було підрізане.

Разом із важким стовбуром Надія впала додолу. Знепритомніла, майже добу пролежала в зимовому лісі.

«Я не замерзла. Мабуть, Бог мене для чогось врятував. Вже минув 21 рік, відколи я у візочку», – пригадує жінка.

Сила духу

Розуміла, що мами у неї немає, тож необхідно самій брати себе в руки і ставити на ноги, розповідає Надія. Намагалася не падати духом, зібратися із силами. У той період її підтримали працівники Мальтійської служби допомоги, а ще пізніше жінці запропонували займатися спортом.

Спорт багато змінив у її житті, таким чином змогла поліпшити своє самопочуття, здоров’я. Коли починала, не могла виїхати на горб, скочувалася назад. Тренер казав: «Хочеш – займайся, показуй результат». І займалася, дуже багато працювала над собою. Шанс показати результат випав у Ванкувері на Параолімпіаді. Серед призерів імені Надії Стефурак не було, але члени команди допомогли спортсменці грошима: врешті-решт вона змогла купити власний автомобіль, на який збирала гроші і багато в чому собі відмовляла. Авто нині для жінки незамінне, вона навіть не знає, що б робила без нього, як могла б зі всім справлятися.

Коли починала цим займатися, не усвідомлювала, що в Богородчанському районі так багато дітей з інвалідністю, багато важких хворих, лежачих

Після закінчення спортивної кар’єри Надія почала організовувати різноманітні заходи та концерти. Цим хотіла довести, що після трагедії життя не закінчується. Її запрошували на різні зустрічі у школи, щоб показати приклад дітям. Жінка зрозуміла, що приклад потрібен не лише здоровим…

Концерти тоді проводили ледь не в кожному селі. Великої користі від них не було, проте це була нагода сказати батькам дітей з інвалідністю про можливість згуртуватися, об’єднатися між собою.

Перша п’ятірка

На першу масштабну зустріч, яку проводили члени товариства «Світла Надія», заснованого Надією Стефурак, приїхали 22 дітей, на наступну – понад 40, за шість місяців їх стало понад 100. Одні батьки переказували іншим, організація розросталася. У липні 2018 року усі разом відсвяткували п’ять років її діяльності.

Дітей ставало все більше, Надія не знала, що далі робити, як усім допомогти. Коли починала цим займатися, не усвідомлювала, що в Богородчанському районі так багато дітей з інвалідністю, багато важких хворих, лежачих.

Світ не без добрих людей, багато хто допомагав. Дехто давав продукти, інші – памперси. Одного дня пані Надії подарували комп’ютер, тоді вона змогла зареєструватися у соціальних мережах, відтак більше людей дізналися про діяльність організації, допомоги також побільшало.

Жінка розуміє, що залишити все зараз не може, адже ніхто інший цими дітьми займатися не буде. Якщо б це була державна робота, людина б отримувала зарплату, а так – альтруїстів немає. Одного дня уже хотіла все залишити, але батьки просили не робити цього, а діти без неї відмовилися їхати на чергову екскурсію.

Підопічні

Пані Надія вважає, що дітей з інвалідністю не треба жаліти: під час руху вони розвиваються. Багато батьків цього не розуміють, після першої сльози шкодують, а це має зворотну дію і результат, на який потім боляче дивитися.

Самі ж батьки дуже потребують підтримки. Окремі – фінансової, адже їхнім дітям необхідно проводити медичні процедури, возити на реабілітацію, бо ж пропустиш один раз – і весь прогрес зійде нанівець. Інші– моральної. Пані Надія часто є й психологом, вислуховує усіх, намагається щось порадити. Не усі відразу можуть прийняти факт, що їхня дитина не така, як інші, і їй треба приділяти набагато більше часу та уваги.

Волонтерка знає про всіх своїх підопічних, про кожного може розповісти, пригадати історію знайомства та назвати діагноз. І адресу, адже систематично розвозить допомогу, знає, кому що потрібно, який розмір памперсів треба передати в ту чи іншу хату, кому потрібні ходунці, а кому – гроші на реабілітацію, кому – костюм чи сукню на свято, а кому – теплі речі.

Одна з підопічних сімей проживає у селищі міського типу Солотвин Богородчанського району. Оксана Карук – мати чотирьох дітей, троє з них з інвалідністю. З чоловіком життя не склалося, дітей жінка виховує сама. Дуже підтримує її мама – і за дітьми пригляне, і в господарстві допоможе.

Найстарший син пані Оксани, Андрій, самостійний. Він живе у Франківську, працює, сам оплачує за житло і рідним допомагає.

Дві доньки, Люба і Надя, – двійнята. Народилися раніше зазначеного терміну – у 7,5 місяців, вади у них вроджені. Дівчата уже дорослі, їм от-от виповниться по 18 років. Люба живе в Івано-Франківську, навчається в коледжі. Проблеми зі здоров’ям у дівчини незначні, правда, їй необхідно систематично пити ліки.

У Наді ДЦП, а також атрофія зорового нерва, вона не бачить. Дівчина не говорить, зате все відчуває. Після перенесеної недавно вітрянки уже й не сидить, вона прикута до ліжка. Систематично дівчині необхідно проходити лікування у Києві, Івано-Франківську чи Трускавці. Назбирати потрібну на лікування суму важко, тож пані Оксана просить людей про допомогу.

Волонтерка знає про всіх своїх підопічних, про кожного може розповісти, пригадати історію знайомства та назвати діагноз

Наймолодший у родині Женя, він переніс операцію на серці. Крім того, у нього проблеми і з очима – міопія високого ступеня, через три роки дитині мають присвоїти групу інвалідності.

Центр реабілітації

Колись під час зібрання Надія Стефурак почула від однієї мами гірку правду: «Наші діти нікому не потрібні». У гірських селах часто навіть заїзду до будинків немає, а в дощ чи сніг сюди й поготів не проїдеш – дороги розлазяться. Крім того, у людей немає належного медичного супроводу, догляду реабілітологів, масажистів… І навіть постійного спілкування.

Відтак виникла ідея створити реабілітаційний центр, якого в Богородчанському районі досі немає. Батькам стало б простіше, їм не треба було б дітей на масаж чи процедури возити до Івано-Франківська.

Колись під час зібрання Надія Стефурак почула від однієї мами гірку правду: «Наші діти нікому не потрібні»

 

«У центрі мають працювати лікар-реабілітолог, масажист, психолог. У такому великому районі, де багато хворих дітей, такий заклад необхідний. Приміщення місцева влада уже виділила, ремонт ми там зробили, залишилось відремонтувати санвузол, умеблювати кімнати – і можна відкривати», – ділиться планами пані Надія.

Актуальним залишається питання оплати праці людям, які там будуть працювати. Трохи грошей в організації є, проте працівники центру не можуть залежати від непостійних надходжень. Надія Стефурак все-таки сподівається, що місцева влада кілька вільних ставок зможе знайти.

 

Автор: Ірина Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 25

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram

Loading...