Вежа за плечем

Наша телевізійна вежа, звісно, не змагається за популярність з іншими вежами. Їй ще далеко до того, аби за її зображенням на листівці безпомилково вгадувалося місто,...

25 Червня 2019 Ступ'як Женя

Наша телевізійна вежа, звісно, не змагається за популярність з іншими вежами. Їй ще далеко до того, аби за її зображенням на листівці безпомилково вгадувалося місто, в якому вона розташована. Кажуть, був у нас випадок, коли якихось горе-емігрантів висадили у Франківську, показали здалеку телевежу, мовляв, все, приїхали, ви в Парижі. І люди повірили. Але, найімовірніше, це напівлегенда-напіванекдот, тому краще сприймати цю байку як жарт. Хоча… Погодьтеся, наша вежа все ж трохи схожа на Ейфелеву. Та й Франківськ…Ні, ще не Париж, але що з того?

Коли я в зовсім ще юному віці оселилася в Івано-Франківську, все для мене попервах було дивним: здавалося б, маленьке місто, якщо порівнювати з Києвом, звідки я приїхала, а чомусь таке заплутане і незрозуміле! Вулички вузькі і не паралельні, провулки короткі і нелогічно розташовані, і все навколо ніби й гарне і миле, але так і норовить зачарувати і проковтнути навік. Одним словом, я боялася загубитися. Але дуже хотілося скоріше вивчити місто, зрозуміти його логіку і розібратися в плутанині вулиць. І поки звикала, знайшла гарний орієнтир – телевізійну вежу. Її було видно майже звідусіль, а оскільки я жила біля пологового будинку, то не варто було хвилюватися: підняла очі, побачила свою вежу-рятівницю – і пішла в її напрямку. А там вже легко зорієнтуватися.


От відтоді і полюбила її. Звикла, що вона поряд, як добра подруга. Не дасть загубитися і врятує від паніки. Подовгу дивилася з вікна своєї кімнати і уявляла, як навколо неї шугають персонажі Гоголя і Булгакова. Тоді вона мені здавалася дуже загадковою і трохи містичною, особливо вночі. В юності чомусь завжди хочеться все бачити в містичному сяйві. А зараз вежа така рідна й звична, що навіть не уявляю, як можна було б жити без неї. Вона для мене як серце Франківська, без неї ніяк. І коли в’їжджаєш у місто з боку Тисмениці, навіть інколи захоплює дух – ось вона, струнка красуня, гостинно зустрічає тебе, чекає в нашому особистому… ні, не Парижі… в нашому маленькому, милому, затишному майже Парижі – рідному Івано-Франківську.

Коли її освітили вогнями,– вбрали в нову ошатну сукню, – я раділа, мов дитина. Заглядала ввечері у вікно, плескала в долоні, захоплюючись красою своєї подруги і радіючи, що з’явився ще один символ Івано-Франківська. Як завжди, знаходились критики, які казали, що можна було зробити краще, що вежу спотворили, даремно тільки гроші потратили, і взагалі, все навколо погано і телевежа тому приклад. Я такі балачки брала близько до серця, ніби критикували мене особисто, і щиро обурювалася: «Люди! Хіба ви не бачите? Вона ж красуня!» Мені страшенно хотілося, щоб кожен мешканець міста підняв очі й усміхнувся: «Франківськ стає крутим. Файно!» Зараз уже всі звикли до нового вигляду вежі, аж так, що й забули, якою вона була раніше. І впевнена, навіть найзатятіші критики не хотіли б, щоб освітлення забрали або замінили на якесь інше.


Бо вежа таки дійсно красуня. Особливо ввечері, коли засвічує свої вогні. Тоді вона ніби зависає над містом, дбайливо огорнута оксамитовим чорним небом. А як взимку падає густий сніг чи коли небо затягується літньою імлою, вежа просто мов казкова чарівна паличка, що її загубила яка-небудь велетенська фея, поспішаючи у своїх фейських справах. Отак летіла нічним небом, побачила внизу красиве місто, замилувалася – і впустила своє знаряддя праці.
Іноді я уявляю Франківськ із верхівки телевежі. Звідти, напевно, наш невпинний рух вулицями здається мурашником. Нагорі спокійно, час пливе розмірено, день змінює ніч, ніч приходить на зміну дню… А внизу метушня. Бігають заклопотані люди, один за одним снують автобуси, хтось поряд народжується, комусь надівають на палець обручку, університетські аудиторії заповнюють нові студенти, виростають, мов гриби після дощу, будинки, в них заселяються люди, які п’ять разів на тиждень зранку вибігають зі своїх квартир, щоби ввечері повернутися назад…
А вежа стоїть, з’єднує місто з хмарами, проводжає у вирій птахів і зустрічає перший сніг, щоранку першою вітається з сонцем і щоночі заглядає в очі зорям… У неї там, нагорі, час тече по-іншому…


Моя підліткова звичка досі живе зі мною. Я зовсім не боюся заблудитися, почуваюся в цьому місті як риба в воді, знаю безліч його тріщинок і секретиків. Але, як і колись, часто піднімаю голову, щоби перевірити, чи вежа в полі зору. Щоб завжди мати впевненість, що вона ось тут, за спиною, і,поки я крокую мокрою бруківкою, супроводжує мене венами-вулицями.
Звісно, я розумію, що вежа збудована зовсім не для того, щоби бути мені дороговказом. Вона має іншу важливу функцію – забезпечує місто телепокриттям. Завдяки її службі в десятках тисяч домівок люди переглядають телепрограми. Але я цю високу красуню вважаю своєю колєжанкою. Нехай це по-дитячому, але, йдучи, скажімо, по Чорновола, відчуваю у себе за плечем її присутність. І навіть якщо вежу закривають будинки, знаю, що ось-ось вирине її верхівка, націлена в небо.
Тому час від часу обертаюся і перепитую поглядом:
– Ти тут?
І хай там що, відповідь завжди одна:
– Я поряд…

Автор: Лариса Мончак

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 25

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

 

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...