Один день із волонтером

Перебрати речі на складі, зробити звіт за отримані кошти, написати в соцмережі черговий пост про хвору дитину, віднести памперси одинокій літній жінці, поїхати до дітей у лікарню, бо ж їм ліки передали з-за кордону… При цьому не забувати заряджати телефон, адже він увесь час розривається від дзвінків. Вона каже, що волонтерство – це не робота і не хобі. Це стиль життя.

«МІСТО» цілий день волонтерило із франківкою Надією Дяченко.

«Мені так добре жити»

«Йдемо зараз праворуч, а тоді прямо… Настоятель ще рік тому виділив кімнату для мого складу. Я її ділю разом з іншою благодійницею. Вона більше по прощах їздить. Половину приміщення займають мої речі, решта – її», – 46-літня волонтерка Надія Дяченко веде нас підвальним приміщенням храму Матері Божої Неустанної Помочі, що на вулиці Івасюка.

Жінка вже не один десяток років тут дякує. Кожен день починає з вранішньої Літургії, також керує хором при церкві, адже вона – музикант за освітою, гарно співає.

«Останні два дні я весь час проспала. Уявляєте? – сміється Надія. – Така виснажена була. Все на купу звалилося: і застуда, і святкові приготування. Тим паче у церкві є море занять і напередодні Пасхи, і протягом цілого тижня потому».

Жінка вже кілька років співпрацює з благодійним фондом «Я Майбутнє України», котрий заснувала відома українська волонтерка Марта Левченко. Поклик до волонтерства Надія відчувала давно. Ще багато років тому щоразу на Миколая жінка організовувала своїх церковних хористів, аби зібрати ласощі та провідати тих, хто самотній і хворий.

Переломний момент відбувся після Майдану. Якраз тоді помер її близький друг. Надія жила ніби в іншому вимірі. Коли бачила сюжети про поранених бійців, серце стискалося від паніки. І саме тоді вона познайомилася з місцевими волонтерами, які підтримували вояків АТО. «Ми з хором ходили по парафіях зі скриньками, давали концерти і просили грошей на лікування військових, – пригадує франківка. – Василю треба було в іспанській клініці вставити імплант у коліні… Микола мав рак щитовидної… Але йому якось помалу вдалося видряпатися з тієї біди».

Є багатодітна сім’я, в якої взагалі один синочок помер від енцефаліту, в іншого – аутизм, а в дівчинки – ДЦП

А одного разу Надія побачила в інтернеті оголошення про маленького хворого хлопчика з Прикарпаття. Написала Марті Левченко: «Може, цьому Сергійкові теж можливо якось помогти?» «Що означає «може»? – відповіла тоді відома волонтерка. – Ні на одну дитину не можна махнути рукою. Допомагати треба у будь-якому випадку!» Відтоді й почалася їхня співпраця.

Зараз Надя постійно опікується десь десятком хворих діточок. Максимчик потребує регулярної реабілітації за кордоном, Володя має надію почати ходити, але теж необхідно лікуватися, Іванкові потрібна дорога операція і пожиттєва реабілітація… А є багатодітна сім’я, в якої взагалі один синочок помер від енцефаліту, в іншого – аутизм, а в дівчинки – ДЦП. Ото біда!

«Я б не назвала це волонтерством, – замислено каже Надія. – Просто мені так добре жити».

Тут думається і мріється

Заходимо у кімнату, яка слугує складом. Тут багато одягу та іграшок. Є коробки з ліками. Дитяче харчування – на вагу золота. За більшість речей Надія повинна робити детальні фотозвіти.

«Все, що присилають, я завжди беру, – усміхається волонтерка. – Ось це ще треба поскладати. А це вже посортоване. Весь одяг у мене перекладений пахучими мішечками з лавандою».

Благодійна допомога опиняється на цьому складі по-різному. Багато надсилають з-за кордону. Чимало людей самі приносять. Хоча нерідко дають дуже знищений одяг. Тепер Надя телефоном одразу попереджає: «Я хочу, щоб людині, яка вибиратиме собі одяг, було приємно до нього торкатися. Аби вбрання було чисте і в нормальному стані. Якщо у вас такий одяг, то приносіть. Якщо ні, то краще не треба». Часто речі гарні, однак їх просто треба випрати чи підшити.

Але є і багато таких благодійників, що купують і нове віддають. «Наприклад, одна жінка з Англії, – продовжує волонтерка. – Ми з нею вже й потоваришувати встигли. Вона зайвий раз собі кави не купить, але витратить гроші на вітаміни, що продаються по акції, і все сюди ладує – потребуючим діткам».

На цьому складі Надія – справжня господиня. Ба більше, це її улюблене місце, тут волонтерці добре думається і мріється.

«Не падай духом, чуєш?»

Зі складу вирушаємо додому до хворої жінки. Оксана безпомічна, вже 20 років хворіє розсіяним склерозом. Мешкає з матір’ю. Дорослі діти геть забули про бідолашну.

Волонтерка вже зібрала для неї два великі пакети. Там усе найнеобхідніше: постільна білизна, рушники, памперси, піжама, вітаміни.

Заходимо до хати. Літня жінка, мама Оксани, порається на кухні. Сама ж Оксана, як завжди, сидить у кімнаті навпроти вікна. Увімкнений телевізор. Вона дуже рада гостям. Жінці важко говорити, але вона весь час усміхається. «Оксанко, ти чому так схудла? – волонтерка обіймає її за плече. – Не хочеш їсти чи що? Ану зізнавайся».

Надія розкладає пакети, пояснює, що й до чого: «Це вітамін С з Англії – якісний. Це омега-3 в капсулах, той самий риб’ячий жир. Він дуже потрібен Оксані. А це сироп для зміцнення імунітету. З рештою речей самі розберетеся».

«Дякуємо, Надійко, – говорить мама. – А ми вам пасочку подаруємо».

Жінки перекидаються кількома словами про побут, погоду і дітей. Розмову постійно перебивають дзвінки на мобільний телефон волонтерки. Комусь потрібні милиці, інші запитують про ліки…

«Оксанко, а ти все всміхаєшся без упину, – радіє Надя. – Але це й добре, бо раніше щоразу, коли я приходила, ти починала плакати». «Вона, бідолашна, й досі весь час думає, чого то так склалося в її житті», – каже мама. «А нащо про то думати? Є як є!» – «Згідна з тобою. Треба завжди бути в доброму настрої. Бо настрій – то здоров’я людини».

«Добре нам всім так казати, правда, Оксано? – усміхається Надя. – Ми собі, коли схотіли, взяли та й пішли своїми ногами. Але ти, Оксанко, не падай духом. Чуєш? У декотрих людей ще гірші біди стаються». «Ніхто не знає, кого і що чекає в житті…» – замислено каже мама.

Час іти далі. Тепер маємо поїхати до дитячого відділення Івано-Франківського фтизіопульмонологічного центру. Це наша остання зупинка на сьогодні. Туди веземо іграшки, ліки й італійські макарони.

Більшість тих маленьких пацієнтів – з малозабезпечених або неблагополучних сімей, де зазвичай про гроші на лікування не може бути й мови

Більшість тих маленьких пацієнтів – з малозабезпечених або неблагополучних сімей, де зазвичай про гроші на лікування не може бути й мови. Ба більше, часом батьки залишають своїх дітей у стаціонарі й з’являються там лише, наприклад, через місяць.

Також ці діти дуже хочуть, аби їх слухали. Це те, чого більшості тамтешніх маленьких пацієнтів бракує вдома, де мама з татом, як правило, напідпитку і не гребують дати стусана або ж роблять бізнес на своїх дітях, з ранку до ночі примушуючи збирати ягоди і гриби, а потім продавати. У таких дітей ніхто не запитує про їхні бажання і тим паче мрії. А вони ж існують.

І просять, і дають

Надії нерідко телефонують незнайомці. Деколи частіше просять, але й бувають періоди, що більше дають пожертви. Якщо просять, то волонтерка одразу ставить чіткі запитання, перевіряє, аби розуміти, дійсно людина потребує допомоги чи, може, шахраює. Адже й таке не раз бувало. Іноді просять грошей, бо в хаті ніхто не працює і нема за що жити. «Уявляєте? Навіть до такої степені люди нахабніють, – каже благодійниця. – Вдома всі здорові, а просто робити не хочуть».

Зазвичай Надія йде додому до людини, яка каже, що потребує допомоги. Багато розмовляє, випитує подробиці, фотографує лікарняні виписки, інші документи. «Це ж моя відповідальність перед доброчинцями», – каже вона.

Гірко дивитися на дитину, котрій ще можна помогти, а мама вперто не хоче. З такими мамами треба воювати, але я не маю сил

Волонтерка говорить, що ще жодного разу не було такого випадку, аби комусь не вдалося зібрати потрібну суму. Коли дуже важка ситуація, що вимагає багато коштів (йдеться про сотні тисяч гривень), жінка звертається по допомогу до Марти Левченко.

Зібрати 10-15 тисяч гривень – взагалі дуже реально. «А ще якщо і наша парафія підключається – зовсім красота, – усміхається Надія. – Нещодавно хворому Максимчику не вистачало 50 тисяч гривень для лікування в Китаї. Священик оголосив про таку потребу, люди моментально зголосилися. Загалом за кілька днів вдалося назбирати всю суму».

Є вдосталь таких дітей, на яких рідні махнули рукою. Надія згадує про одну маму, котра в соцмережі регулярно пише жалісливі пости із проханням допомогти грошима хворому синові. Але фактично уже рік ніяк не збереться зробити йому МРТ. Значно більше клопочеться, аби оформити синові групу інвалідності, щоб потім отримувати грошові виплати.

«От у таких випадках мені надзвичайно важко, – каже волонтерка. – Гірко дивитися на дитину, котрій ще можна помогти, а мама вперто не хоче. З такими мамами треба воювати, але я не маю на то сил і відступаю».

Страждання – теж таїнство

Надія каже, що не відчуває емоційної важкості, живучи волонтерством: «Мені просто добре перебувати біля тих, котрі потребують допомоги, я їх люблю… Кожен із нас терпить щось своє. Комусь легше, комусь важче… Всі терплять. Кожен у свій час витерпить те, що йому належить. Таке життя, і це треба прийняти. І я обрала бути поруч у ті моменти, коли людина дуже терпить. Під час вечірньої й «утреньої» служб я намагаюся ті всі їхні скорботи віддати Богові через молитву. І стає легше. Тоді я бачу життєві випробування під іншим фокусом. Усьому є своє пояснення. Але багато чого людині просто не дано зрозуміти. І страждання – це певною мірою теж таїнство».

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 26

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.