Місто прокидається

Я люблю Франківськ. І це не просто пафосні слова. Я справді трепетно ставлюся до міста, в якому живу, і вважаю,...

16 листопада 2019 Ступ'як Женя

Я люблю Франківськ. І це не просто пафосні слова. Я справді трепетно ставлюся до міста, в якому живу, і вважаю, що кращого в Україні немає. 

Тут добре і взимку, і влітку, і ввечері, і на світанку… Хоча, як місто виглядає на світанку, коли тільки-тільки прокидається зі сну, мало хто з нас бачив. Ніхто ж не йде на прогулянку просто так о п‘ятій ранку. А мені якось захотілося побачити його саме таким — заспаним і пустельним, неприбраним і беззахисним. І не просто побачити, а роздивитися, підгледіти якісь секретики і закарбувати це в пам‘яті як приємний літній спогад.

Навела будильник на 4.50 і о п‘ятій годині вже крутила педалі велосипеда — прокидайся, Франківську, зустрічай, я мчу до тебе щодуху!

У центрі не так пустельно, як я собі уявляла,  тут багато собак, кішок і п‘яничок. Не відомо, чи то вони ще не лягали, чи встали вдосвіта, щоб «поправити» здоров‘я. У скверику на Валах минула одного такого. Стояв, похитуючись, і перекладав щось із кишені в кишеню. Об‘їхала його і зупинилася біля лавки, щоб помилуватися квітами на клумбі й поспостерігати за зграйкою голубів, які завзято билися за розсипані чипси біля смітника (виявляється, голуби зовсім не зважають на правила здорового харчування!). П‘яничка підійшов ближче, оглянув мене довгим затуманеним поглядом, але все ж передумав вступати в діалог, обернувся і заговорив до голубів. Ті одразу відлетіли, проігнорувавши таку компанію, п‘яничка ображено розвів руками і тоді вже остаточно звернув у мій бік. Довелося терміново сідати на велосипед і тікати звідтіля, бо відчепитися від нього в цей час було б важко. Та й страшнувато, бо в скверику, крім нас, нікого не було (голубів не враховую, ці не заступляться, їх цікавлять виключно чипси).

Біля Білого дому теж пусто, лише перед пам‘ятником, наче на величезному ліжку, спить трійко собак.  Масивну будівлю над ними по діагоналі розділило сонце — ось цю частину вже підсвічено, а та ще почекає. Іноді, вкрай рідко, проїжджають автівки, заглушуючи гуркотом моторів пташиний щебет. А собакам байдуже, сплять і посміхаються уві сні.

Над сусідніми дахами несміливо красується телевізійна вежа. Вона вже геть уся залита сонцем і виглядає ошатною. Компактною, акуратною, невеличкою і такою милою! Вежа, наче панянка-кокетка, першою в місті вбирається в сонячні промені. Гарно! А мені час далі, у мене ранкова інспекція.

Не впізнаю базар, тут аномально безлюдно, наче це й не наш гамірний ринок, на якому вдень так кипить життя, що іноді й не проб‘єшся крізь людей. Зараз пусто-пусто, і простір аж ніби збільшився, а ще вчора в полудень мені здавалося, що тут стати нікуди. Та нічого, через годину-дві мурашник оживе і все повернеться на свої місця.

Ті кілька людей, яких зустрічаю дорогою, напівсонні і похмурі. Подумалось: прикро, що містяни не вітаються. Зрозуміло, це неможливо, якщо ти в натовпі, але коли на всю вулицю розминаються лише двоє, було б гарно, якби вони вітали одне одного. Але ні на кого не нарікаю, бо піймала себе на тому, що і в мене скоріш за все обличчя не дуже сонячне, і якби я хотіла, щоб зі мною привіталися, то варто було б це зробити першою. Можливо, зараз так і вчиню, скажу комусь: «Бонжур, мадам!», або: «Бонжур, месьє, гарного ранку!» Чому на французький лад? І сама не знаю, але, думаю, після такого вітання точно захочеться круасана, а всі кав’ярні зачинені. Ну, майже всі, бо «Урбан» вже працює.

Навколо ратуші їздить машина, що миє асфальт. Маленька і кумедна, як персонаж  із мультика — вовтузиться, старається, адже у неї важлива місія — вранішня гігієна міста. Воно ж бо в цей час зовсім не причепурене! Прибиральники о пів на шосту ще не виходять, це для них трохи зарано, і сміттярки переповнені, іноді їхній вміст навіть висипається. Натомість люди, що займаються збиранням пляшок, уже давно працюють, їм важливо випередити конкурентів.

Сонце до половини освітило ратушу, і стало видно всі її тріщинки й сколи в штукатурці. Така вона неприкрашена, така рідна і така по-ранковому беззахисна, що аж дух перехоплює! І відтінок має красивий — у ранкових променях стала золотавою. Частина будиночків, тих, що збоку від ратуші, теж уже освітлена, але сонце ще не встигло охопити весь будинковий ряд, виділило лише ті, що найбільше любить.

Неймовірно виглядає вулиця Труша. Її обожнює більшість франківців, але мало хто знає, яка вона на світанку. Коли в неї пірнаєш — заходиш чи заїжджаєш, як я, велосипедом — відсікаються усі сторонні звуки, які у цей час наповнюють місто. Там цілковита тиша, лише чути, як щось хрипко шепоче бруківка під колесами. Там своя, особлива атмосфера, там дихається і відчувається трохи по-іншому, так, ніби смакуєш каву із ледь помітними спеціями, чимось таким, що пам‘ятаєш із дитинства, але забула його назву. Там так добре, затишно і прохолодно, що одразу захотілося спати. Але гоню від себе дрімоту і їду далі. Хоча приємно усвідомлювати, що десь поряд, за зачиненими і привідкритими вікнами бачать сни люди. Хтось уже ось-ось буде прокидатися, злитися на будильник, поспішати на роботу, вести дітей у садочок. А комусь, може, не спалося цілу ніч, і сон прийшов аж тепер, під ранок.

На вулиці Шевченка верхівки будинків теж потрохи освітлюються сонцем. Не повністю, а плямами, як і всюди. Видається, що сонце й справді вибирає найсмачніші для себе шматочки. От, скажімо, на тому боці вулиці, куди сонце не мало б світити, у вітрині стоїть манекен, вбраний у красиву сукню для нареченої. Сонце підсвітило його, ніби прожектор, замовлений власником магазину для реклами. Але рекламувати сукню в цей час нікому, бо людей на вулиці нема, та й навряд чи хтось зміг би заплатити небесному світилу за послугу. Це таки власна ініціатива сонця —  сподобалася йому сукня, то й пестить її, виціловує.

На початку парку зупиняюся біля старої липи, що просто купається в сонці й на фоні будинків-замків виглядає просто казково. Відцвіла уже, хоч ще й не час…

Бабуся з екзотичною картатою сумкою на плечі, що проходила поряд, побачила, що я розглядаю дерево, і собі задерла голову. Стояла, посміхалася і притримувала рукою капелюшок. Я вже забула про липу і милувалася нею, тим, як вона всотує красу, як очі її світяться захопленням, а на губах розквітає посмішка. Не перекинулися з нею жодним словом, але в ці секунди почувалися спільницями — ми знайшли скарб, нам відкрилося щось прекрасне.

Ще на під‘їзді до парку захотілося дихати глибше — відчула аромат свіжої зелені, а він, виявляється, відрізняється від денного, він густіший і насиченіший. Хочеться якомога більше просякнути запахами, насититися ними і пронести у собі бодай до вечора.

На алеях порожньо, зустріла лише двох-трьох перехожих, серед них мачо в бандані з височезною трояндою в руці. Кудись поспішав. А може звідкись, хто його знає. Але нафантазувати можна багато історій, і сюжети у них будуть протилежними за змістом.

Подалі від центральних алей зовсім безлюдно, але відчуття, що все завмерло, не виникає, навпаки, на світанку тут досить гамірно. Вдень ми майже не помічаємо птахів, але вдосвіта парк належить саме їм — лебедям, голубам та воронам, і життя у них у цей час кипить, бо прокидаються вони значно раніше за людей.

О шостій місто починає входити у звичний денний ритм. Завзято метуть вулиці прибиральники, все більше перехожих кудись поспішають, зупиняються на автобусних зупинках, нервово поглядають на годинники.

Сонце ще не палить, воно лагідно освітлює місто клаптями, ніби оздоблює золотистим орнаментом. Пройде кілька годин, і воно стане дратівливим, безжально припікатиме маківки перехожих, розтоплюватиме під їхніми ногами асфальт. А зараз сонце добре і ласкаве. Зазирає у вітрини і вікна домівок, лоскоче променями щоки сонних містян, бавиться з ними сонячними зайчиками.

Франківськ поволі прокидається.

Доброго ранку, найулюбленіше місто!

Автор: Лариса Мончак

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 28

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...