Франківський парк: щоб було зручно всім

Івано-франківський міський парк культури та відпочинку імені Тараса Шевченка поступово змінюють. У майбутньому він має стати зручним для усіх людей. Що саме для цього роблять, а чого у планах немає, дізнавалися журналісти «МІСТА».

Прийшов час щось змінювати

Франківець Володимир Калин зауважує, що парк – це зона концентрації трьох груп людей: велосипедистів, осіб, що вигулюють тварин, та пішоходів з дітьми. Кожен з них прагне отримати максимум задоволення від відпочинку в міському парку. Але коли всі вони опиняються разом, може статися щось погане, вважає Калин. Він на власні очі бачив, чим це може закінчитись.

Одна маленька дівчинка їхала на велосипеді. «Вона має на це право», – підкреслює Володимир. Друга дитина, тримаючи собаку за повідець, вибігла поперед юної велосипедистки. Оскільки втримати пса вона не змогла, то в результаті збила дитину на ровері. Та впала з двоколісного, вдарилась головою об бетонний бордюр. «Я бачив наслідки цієї травми, лікування дитини обійшлося дорого. І знаєте, здається, ніхто не винуватий, але те, що парк не розділений, призводить до таких ситуацій», – аргументує франківець.

Другий випадок – в маленької дитини покотився м’ячик, вона побігла за ним. У той самий час велосипедист, який їхав на великій швидкості, не встиг загальмувати і збив дитину. «Я не знаю, чим все закінчилось, але була конфліктна ситуація між батьком дитини та велосипедистом. Кожен йшов у парк з наміром відпочити та гарно провести час, а вийшло…» – згадує Калин.

На думку чоловіка, треба зонувати місця, де є такі великі скупчення людей, або просто вводити певні заборони. У нашому парку ні першого, ні другого немає. А людей тут завжди багато, бо в місті нема схожих зон для відпочинку.

«Треба на це якось реагувати, бо люди одне одного переб’ють просто. А вони йдуть у парк точно не з цією метою. Я не є фахівцем у цих питаннях, але просто розумію, що настав час щось змінювати. Далі так тривати не може», – каже Володимир Калин.

Не пріоритет

Начальник управління інфраструктурної політики департаменту житлової, комунальної політики та благоустрою Назарій Рогів пояснює, чому облаштування велодоріжок у парку – не пріоритетне завдання для міста. Мода на розвиток велосипедної інфраструктури в містах України з’явилась десь років чотири-п’ять тому. Тоді всі йшли шляхом найменшого спротиву і робили велодоріжки в місцях, де це було найлегше і найдешевше. Цей підхід має певні плюси, адже з чогось-таки починати треба. Та з другого боку, такі необдумані проєкти не завжди корисні для самих велосипедистів.

Парк – це зона концентрації трьох груп людей: велосипедистів, осіб, що вигулюють тварин, та пішоходів з дітьми. Кожен з них прагне отримати максимум задоволення від відпочинку

Здебільшого у великих обласних центрах велоінфраструктура зароджувалась з облаштування велосипедних доріжок у парках та біля озер. «Ми як активні велосипедисти, як люди, які вивчають різні правила, норми, європейські підходи, зрозуміли, що будувати велоінфраструктуру в парках та біля озер – не пріоритет», – зауважує Рогів. За його словами, коли в Івано-Франківську розпочинали такі роботи, то цікавились думкою власників двоколісних. Ті вважали, що найбільше потрібні доріжки на магістральних та об’їзних вулицях, а не в парку. Підтвердження такої думки знайшли в німецьких нормах, де написано, що розмежовувати учасників руху потрібно там, де є суттєва різниця в масі та швидкості. Тобто, велосипедиста та вантажівку потрібно розділяти, а от велосипедиста і пішохода – не обов’язково.

Також Назарій пояснює, що велосипедні доріжки у зонах, де є велике скупчення людей, можуть бути навіть небезпечними. «Колись у якогось замовника з’явилось бажання облаштувати велосипедну доріжку на Шевченка. Проєктанти, не знаючи необхідних вимог, зробили просто червону смужку, трохи ширшу, ніж потрібна для одностороннього руху, і трохи вужчу – ніж для двостороннього. Вийшло ні туди і ні сюди», – каже Рогів. Велоактивісти тоді виступали проти визнання цієї доріжки велосипедною та встановлення там відповідних знаків. Пояснювали це тим, що велосипедист, коли бачить перед собою відокремлену доріжку, відчуває себе на своїй території, поводиться менш обачно, розганяється до великих швидкостей. У той самий час батьки з дітьми, що йдуть по Шевченка, через відсутність автомобільного транспорту, постійного руху, шуму, почуваються у рекреаційній зоні, безпечно. Відповідно батьки не тримають діток за руку, тож ті можуть бігати по всій вулиці. І коли велосипедист їде на великій швидкості по велодоріжці, а туди вибігає дитина – створюється дуже небезпечна ситуація, навіть з можливим летальним наслідком.

Велосипедиста та вантажівку потрібно розділяти, а от велосипедиста і пішохода – не обов’язково

Німці вважають, що через це в таких зонах краще не виокремлювати велосипедистів, не давати їм полоси розгону. Нехай вони їдуть у загальному потоці пішоходів. «Тому ми і виступаємо за те, що не потрібно велосипедної доріжки на Шевченка та на Стометрівці», – зауважує Назарій Рогів.

Інша справа – велодоріжка біля міського озера, необхідність облаштування якої стала однією з причин його реконструкції. Це питання довго вивчали і доносили до людей, каже Рогів. Тепер ця доріжка не так для велосипедистів, як для ролерів, скейтерів, дітей на самокатах тощо. Вона прокладена позаду лавок і буде зручна для всіх колісних. «Лавки розташовані у відпочинковій зоні поміж деревами. Вони встановлені спинкою до доріжки для колісних, щоб люди на неї не виходили», – каже Назарій.

Також посадовцю дуже подобається, як розвивається міський парк. Каже, що раніше у ньому був великий потенціал, який не задіювали. Зараз зміни позитивні, зросла кількість відвідувачів. «Мені подобається, що є у нас різнопланові цікавинки, наприклад, альпінпарки, місця для тихого відпочинку, баскетбольний майданчик. Є те, що притягує людей різного віку і вподобань», – зазначає Рогів. Європейці теж вважають, що такі території потрібно розплановувати, враховуючи потреби всіх. Проте Назарію здається, що міському парку не вистачає плану зонування територій. Мовляв, активності є, але треба їх розумно зв’язати між собою, щоб вони стали однією цілісною комплексною системою. Потребує змін й парк атракціонів, що вже застарів. Хоча він якраз мав би бути одним із найпотужніших магнітів, який притягує людей у міський парк.

Назарій часто подорожує і вивчає досвід інших країн. Йому найбільше подобаються парк Тіволі в Копенгагені та парк у Відні. В останньому дуже скрупульозно підібрана флора та фауна. Проте їх облаштування дуже дороге. Трохи бюджетніші парки в Швеції. Вони зроблені просто і функціонально: доріжки з відсіву, є багато зелені, всюди намагаються використати природні матеріали.

Щоб одні іншим не заважали

Співзасновник UCG (Urban Consulting Group – це молода група компаній, що надає послуги з планування інфраструктури, безпеки на дорогах, транспортних досліджень, моделювання трафіку та розробки транспортних стратегій. – Ред.) Андрій Коман каже, що перед тим, як говорити про будь-які зміни на певних територіях міста, потрібно вивчити ситуацію та зробити серію досліджень. Крім того, є загальноприйняті принципи, якими намагаються керуватися в усьому світі і на основі яких розробляють проєкти. Як і Рогів, Коман наголошує, у рекреаційних зонах велоінфраструктуру не облаштовують. У таких місцях мають вільно ходити пішоходи і їздити велосипедисти. «Якщо і робити велодоріжки в парку, то в дуже-дуже далекій перспективі», – наголошує Андрій Коман. Спеціальну доріжку потрібно прокласти, як виняток, якщо через рекреаційну зону проходить магістральний швидкісний веломаршрут. У нас же потреби в цьому немає.

«Стосовно зонування парку на зони відпочинку – погоджуюсь. Хочеться, аби він максимально відповідав своєму соціальному призначенню, а не просто був якоюсь територією із монументом посередині. Тому зробити окремі місця для відпочинку малих дітей, старших, людей похилого віку, тих, хто прийшов просто почитати чи активно відпочити, – гарна ідея. А щоб одні іншим не заважали, ці місця ще бажано розділяти між собою», – пояснює Андрій.

За його словами, парки за кордоном відрізняються від наших тим, що вони здебільшого мають нерегулярну і природну, а не штучну структуру. Там використовують ландшафт, доріжки прокладені між деревами, а не подібні на автобани. Їхнє покриття також більш природне – з гравію або відсіву.

Розвиток рекреаційної зони

Директорка комунального підприємства «Центр розвитку міста та рекреації» Руслана Василюк вважає, що не варто чітко зонувати парк як рекреаційний об’єкт. А певне умовне зонування і так є, зокрема зони розваг та харчування максимально зосереджені в певних частинах парку. «Так само наші відвідувачі відповідно до вікових груп та потреб обирають для себе улюблені локації. Основне тут – повага одне до одного. Тому власникам собак для прогулянок треба йти у віддалені частини парку, а не на центральні алеї, де багато людей з дітьми», – пояснює Василюк. Посадовиця додає: варто пам’ятати, що собак у громадських місцях потрібно вигулювати виключно на повідку, щоб не спричиняти дискомфорту та небезпеки для інших відвідувачів парку. Та, на жаль, є непоодинокі випадки, коли чотирилапих ведуть навіть центральними клумбами…

За словами Руслани Василюк, основне для неї, щоб парк розвивався гармонійно і щоб кожен міг знайти там свою улюблену місцину. Тому зараз продовжують наповнювати різні кутки парку відпочинковими елементами, створювати дитячі зони, щоб розосередити скупчення людей. Наприклад, недавно встановили сучасну гойдалку «Лелече гніздо». Також величезну ігрову зону з пісочницею для дітей молодшого віку облаштували позаду гірки, яку взимку використовують для спуску на санчатах. Незабаром на схилі гори з’явиться спортивно-ігрова зона для дітей старшого віку.

Собак у громадських місцях потрібно вигулювати виключно на повідку, щоб не спричиняти дискомфорту та небезпеки для інших відвідувачів парку

«Звісно, що краще облаштована інфраструктура парку, то більше відвідувачів. Це має свої плюси та мінуси, оскільки антропогенне навантаження на рекреаційний об’єкт теж мусить бути обмеженим. Саме тому ми думаємо над розвитком прилеглих до парку територій, зокрема входу на міське озеро», – наголошує Руслана Василюк.

P.S. Франківський парк змінюють, і це важко не помітити. Зробити можна багато, але не за все варто братися – задля нашої ж безпеки. Та виходить, що описана вище ситуація з двома дітьми може повторитися будь-коли, і як цьому запобігти – поки що незрозуміло.

Автор: Людмила Оленюк

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 29

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.