Як живуть сироти з інвалідністю в «Оселі Віри, Надії та Любові»

Тихі ночі, душ із теплою водою, миття посуду і телевізор з двома сотнями каналів – звичні для більшості побутові дрібнички...

24 Квітня 2020 Ступ'як Женя

Тихі ночі, душ із теплою водою, миття посуду і телевізор з двома сотнями каналів – звичні для більшості побутові дрібнички для декого є справжнім дарунком долі. В Обертині на Тлумаччині облаштували «Оселю Віри, Надії та Любові» – житло для повнолітніх сиріт з інвалідністю, які досі жили тільки в інтернатах. Там усе по-іншому, адже це простір, де мешканці вчаться брати відповідальність за свою свободу. І як виявилося, така свобода потрібна далеко не всім. Будиночок підтриманого проживання став першим в Україні проєктом такого типу, до якого долучилася влада. Влітку тут оселилися четверо мешканців. «МІСТО» завітало до них у гості.  

27-річна Уляна Белей, вихованка Залучанського дитячого будинку-інтернату, відома як «дівчина, що малює ротом». Так вона вже створила не один десяток чудесних картин. Через нерозвинені руки і ноги дівчина пересувається на візку, але зі сторонньою допомогою. У приміщенні може рухатися самостійно, повзаючи з боку на бік. Зараз Уляна навчається їздити на електричному візку, в неї такого раніше ніколи не було. Крім того, візком вона керує правою рукою, яку досі дівчина практично не використовувала, адже звикла виконувати чимало дій лише ротом (писати, малювати, користуватися телефоном чи планшетом). Уляна вже майже без зупинок долає суттєві відстані (до 1 км), а також пробує їздити ділянками дороги, які попередньо навіть не планувалися для руху її візком. Витривалість руки щоразу збільшується, вправність покращується, впевненість керування потрохи зростає.

34-річна Любов Оробець спершу жила в Коломийському дитячому будинку-інтернаті, а потім її перевели до Погонянського психоневрологічного інтернату. Вона любить і вишивати, і малювати – все залежить від настрою. Малює природу, квіти, а людину ще не вміє, однак обов’язково планує навчитися. А ще Люба дуже би хотіла кататися на велосипеді, однак її ніхто ніколи цього не вчив. Час від часу Люба насмілюється мріяти навіть про власний будиночок, хоча б дуже крихітний, але свій. Там би було багато картин і квітів.

37-річний Ігор Човпило теж із Залучанського дитячого будинку-інтернату. В чоловіка проблеми зі ступнями. Можливо, якби в дитинстві йому зробили операцію, то Ігор зміг би ходити. А зараз лише повзає. Зате вміє виготовляти красиві свічки, які гарно пахнуть.

37-річна Яна Хазанюк, яка раніше теж перебувала у Залучанському будинку-інтернаті, має проблеми з ногами, тому їй дуже важко ходити. А ще постійно мордується від високого артеріального тиску. Дівчина здебільшого сидить і в цей час шиє іграшки з фетру або вишиває.

Усіх цих людей об’єднала «Оселя Віри, Надії та Любові». Чому саме вони? Бо одні з найбільш здібних і фізично більш-менш самостійні. Досі вони знали лише життя в інтернатах, а тепер ділять спільний простір свободи і кардинально інших буднів.

Не потребуючі, а потрібні

Що таке підтримане проживання? Більшість людей в Україні й близько не розуміє, про що йдеться. Торік у березні керівник БФ «Українська благодійницька мережа» Василь Футерко провів першу презентацію концепції підтриманого проживання – форми влаштування сиріт з інвалідністю, що полягає, зокрема, у їхньому проживанні у невеликих групових будиночках в межах громади, з можливостями брати активну участь у громадському житті, працювати та заробляти кошти, не лише отримувати допомогу, але й допомагати іншим.

Такі будиночки є новизною для України, але звичними для розвинутих держав, які давно відмовилися від інтернатних закладів, подібних до тих, які наша держава успадкувала від СРСР. Уперше процес створення мережі осередків підтриманого проживання почався у Європі та США ще у 60-х роках минулого століття.

«Основне завдання – покласти край нелюдському існуванню сиріт з інвалідністю в інтернатах та створити для них життєве середовище з новими можливостями у спільнотах підтриманого проживання, де вони будуть не лише потребуючими, але й потрібними, – пояснює Василь Футерко. – Хочеться повернути їм бажання жити і робити щось для себе, займатись якоюсь справою, тим паче багато інтернатівців, незважаючи на інвалідність, можуть бути корисними суспільству. Ці сироти можуть не просто споживати бюджетні кошти, але й щось віддавати навзаєм. Я вже не раз казав, що в наших інтернатах перебуває дуже багато випадкових людей, вони могли би себе реалізувати в соціумі – якщо би були створені відповідні можливості: навчання, нагода отримати соціальне житло, пристосування інфраструктури тощо».

Будиночок знайшли в селищі Обертин, що в Тлумацькому районі. Власник продав стару хатину за шість тисяч доларів. Аби вона стала справжнім домом для неповносправних сиріт, потрібно було зробити дуже багато. Насамперед – реконструкцію будинку як ззовні, так і всередині. Облаштували хатинку так, щоб неповносправні мешканці могли вільно пересуватися домом та територією і комфортно почувалися там. Виконали роботи з монтажу нової системи опалення, водопостачання та водовідведення. У більшій частині будинку змонтовано систему «тепла підлога», адже двоє мешканців пересуваються лише поповзом. Заведена холодна вода з колодязя, в який опущено глибинний насос. Будинок має прибудову, яка стала однією з кімнат, літню кухню та інші будівлі, які теж будуть використані для потреб спільноти, зокрема під майстерню. Після завершення ремонту отримали 125 кв. м корисної площі будинку.

І придбання будинку, і ремонт здійснили за рахунок благодійників. Багато підприємств робили чималі знижки на різні матеріали і роботи. Загалом витратили близько мільйона гривень.

Наразі фінансування «Оселі Віри, Надії та Любові» (а це витрати на харчування, комуналку, мінімальну зарплату асистентам) здійснюється через соціальне замовлення – практика надання соціальних послуг, розповсюджена в розвинутих державах. Суть моделі у тому, що місцева влада є замовником послуг, які необхідні людям з інвалідністю, а виконавцями є недержавні структури. Так, протягом п’яти місяців з обласного бюджету виділили близько 170 тисяч гривень на обслуговування «Оселі».

 

Що там узагалі буде відбуватися?

В Обертині дуже легко знайти «Оселю Віри, Надії та Любові». І не тому, що вона на видноті, навпаки – хатина схована у лабіринті сільських домівок. Просто будь-хто з місцевих покаже дорогу, варто лише запитати, як дійти до будиночка з сиротами. Здається, немає таких, котрі б не знали, про що мова.

Від автостанції Обертина до «Оселі» йти десь хвилин двадцять. З центральної асфальтованої дороги треба звернути в одну з вуличок, там починається кам’яниста, горбиста стежина, котра і веде до помешкання інтернатівців. Що далі, то спокійніше стає навколо: все менше автівок, коней з фірами і людей на велосипедах. Все більше тиші, пташиного співу і псячого гавкоту.

«Оселю» неможливо не помітити – біля паркана височіє ошатна табличка з назвою. Хвіртка не замкнена. На подвір’ї прибрано. Біля хати акуратно поскладані інвалідні візки. Крізь відчинене вікно чутний сміх і розмови.

Двері відчиняє приємна жінка, усміхається, навіть не питаючи, хто і звідки, запрошує до помешкання.

«Отак впускаєте чужу людину і не цікавитеся, хто я?» – сміючись, каже журналістка. «А ми вже звикли, щодня маємо різних гостей: місцеві, волонтери, давні друзі наших мешканців…» – відповідає жвава жінка. Це асистентка Любов Легкіх. Нині її зміна, а взагалі має ще трьох напарниць, заступають на одну добу. Сідаємо на кухні, жінка готує чай.

«Коли почула про цю роботу, то спершу навіть не думала погоджуватися, – розповідає асистентка. – Чесно кажучи, боялася. Мені сказали, що треба помагати неповносправним дітям, а які вони і як поводяться, могла лиш здогадуватися. Я остерігалася, що будуть агресивні. А тоді все ж вирішила спробувати. Коли перший раз побачила цих сиріт, то подумала: «Які ж це діти? Наймолодшій 27 років». Але ми зразу порозумілися, було ясно, що це спокійні люди, з якими не буде жодних неприємностей».

Сусіди теж спочатку насторожено ставилися до «Оселі», не розуміли, що там взагалі буде відбуватися. Ходили дивитися, говорили з мешканцями і так зрештою заспокоїлися. Тепер весь час забігають у гості. Іноді частують свіжими сиром, сметаною, молоком. Особливо часто приходить старенька Кароліна Михайлівна, вона самотня, любить теревенити з Уляною і Любою, розповідає дівчатам про своє життя.

Тепер знають, що вже вдома

У будинку прибрано і охайно, гарний дизайн інтер’єру, нові меблі. Є кухня, вітальня, кімната, де сплять дівчата, а на другому поверсі чоловіча кімната. У просторій ванній кімнаті знайшлося місце і для котячого лоточка. Недавно Любі привезли її кішечку Софію, котра жила з жінкою в психоневрологічному диспансері.

Активний ранок в «Оселі» починається десь о 8-9-й. Асистентка готує сніданок, але мешканці допомагають, наприклад, нарізати салат, почистити овочі, засервірувати стіл. Меню розписане на цілий тиждень. Нині вранці тут їли вівсяні пластівці з сухофруктами, булочку з медом і чай. На обід запланований рибний суп, гречаники, теплий салат з буряка та моркви, узвар. На вечерю – запіканка з капусти, хліб, узвар. А перед сном перекусять йогуртом і печивом.

Після сніданку кожен займається своїми справами. Ігор одразу вмикає телевізор дивитися свій улюблений серіал, дівчата щось переглядають в інтернеті. Якщо надворі гарна погода, йдуть гуляти. Ігор з Яною – на подвір’ї, бо далі їм фізично важко. А ось Люба з Уляною можуть дістатися аж до центру Обертина. Уляна на візку, а Люба супроводжує.

Потім час для навчання. До речі, вже незабаром до сиріт будуть приходити шкільні вчителі. Кожен собі навіть обирав предмет, котрий бажав би вивчати. Уляна хотіла англійську, Люба – письмо, Ігор і Яна – читання. Про математику чомусь не згадав ніхто, однак вона все одно буде.

Окрім цього, в кожного мешканця є своє хобі. Ігор дуже соромиться, але все ж показує журналістці свічки, які він нещодавно виготовив. Навчився цього ремесла в інтернаті. Кожна свічка різної форми, кольору і навіть аромату, змішуються пахощі кориці, троянди і лимона. Яна дістає з шухляди іграшки з фетру, які вона пошила: сніговик, ангелик, чобіток… Охоче позує для фотографії. Уляна і Люба хваляться своїми малюнками, мають мольберти, багато фарб… У листопаді у Франківську в Музеї мистецтв Прикарпаття запланована виставка їхніх робіт.

Під час адаптації до життя в «Оселі» найбільш незвичною для них виявилася тиша, яка панує і увечері, і вночі, адже ці сироти більше звикли до неспокійних ночей в інтернатах. Також несподіваною стала можливість вільно користуватися душем з теплою водою. І найголовніше – вони самостійно миються. А ще телевізор. Волонтери налаштували його, хоча над цим треба ще попрацювати, адже просто губишся серед понад 200 каналів.

«Найбільше, що мене вразило в перші дні, – розповідає асистентка Любов, – що кожен визирав з кімнати і, перш ніж вийти, обов’язково питав: «Можна?» Чи можна піти в туалет, чи можна піти попити води, чи можна телевізор дивитися… – все питали. Тепер уже знають, що вони вдома, і самостійно вирішують, що і коли робити».

З самого початку у будиночку склали графік миття посуду, навіть художньо оформили його. Мешканцям це непросто, адже жоден із них ніколи раніше не мив посуд, тому те, що для багатьох може видаватися звичайною побутовою дрібницею, для мешканців «Оселі» є великим кроком уперед. Також сироти з допомогою асистентів освоюють нові для них побутові прилади: електричний чайник, пральну машину, мультиварку. А ще вони прибирають – хто як може, звісно. Люба добре справляється з порохотягом, Яна складає речі в кімнаті, витирає пил.

«Я б не сказав, що у цих сиріт є якась розумова відсталість, котра, можливо, написана в їхніх медичних документах, – говорить Василь Футерко. – Швидше за все, це просто звичайна педагогічна занедбаність. Їх ніхто не навчав елементарних речей: читати, писати, пізнавати навколишній світ…»

Інтернат дає все готове, а в спільноті допомога має закінчуватися там, де починаються можливості

До речі, Люба найкраще вміє читати і писати, бо ще в інтернаті цього вчилася. Крім того, недавно вона ще й почала працювати. Вдалося влаштуватися в кооператив в Обертині, де заготовляють сухофрукти. Люба там різала яблука, клала їх сушити. Поки вона не працює, бо зараз не сезон – немає сировини.

Свобода передбачає відповідальність

Цікаво, що далеко не кожен виявився готовим до свободи, яку пропонують в «Оселі». Яна заселилася в будиночок найпізніше з усіх – лише у вересні. Адже якраз звільнилося місце – вихованець Залучанського будинку-інтернату Василь Рибарук сказав, що більше не хоче мешкати в «Оселі». Свобода передбачає відповідальність, до якої хлопець виявився не готовим. Василь не розумів, навіщо йому мити за собою посуд, не хотів вчитися писати, здебільшого лежав і слухав музику в навушниках.

Інтернат дає все готове, а в спільноті допомога має закінчуватися там, де починаються можливості, зазначає Василь Футерко. Вони з мешканцями ще на початку домовилися, що будуть усе обговорювати, ділитися тим, що турбує. Василь Рибарук час від часу говорив, що, напевно, хоче назад до інтернату, а потім сказав, що вже остаточно вирішив.

«Найскладніші завдання, пов’язані з адаптацією, налаштуванням на новий життєвий лад, здобуттям навичок, у наших мешканців ще попереду, – каже Василь Футерко. – Щоб замінити рибу на вудку, треба пройти чимало проміжних ланок, а десятки років життя в умовах інтернатів накладають надзвичайно сильний відбиток на становлення особистості».

 

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 30

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...