Гаряча кров і бізнесова жилка. Чим живуть азербайджанці у Франківську

Кажуть, азербайджанці хитрі і надто запальні, вміють заробити і не пускають своїх жінок працювати. Правда це чи стереотипи, знають прикарпатські азербайджанці,...

17 Травня 2020 Ступ'як Женя

Кажуть, азербайджанці хитрі і надто запальні, вміють заробити і не пускають своїх жінок працювати. Правда це чи стереотипи, знають прикарпатські азербайджанці, котрі ще багато років тому об’єдналися тут у діаспору. Нині вона налічує близько сотні людей. Старші здебільшого займаються бізнесом і наукою, а молоді по-різному: декотрі хочуть вертатися на батьківщину, а дехто навіть планує іти в українську армію.

Дурень не зможе бути хитрим

Де у Франківську точно можна зустріти азербайджанців? На продуктовому ринку. Вони тут торгують уже роками. Один із найстарших – 53-річний Октай Гасімов. У його мінікабінеті висить велика фотографія з офіційної зустрічі Петра Порошенка з президентом Азербайджану. Поруч – уривок з Корану, вишитий на полотні.

Октай живе у Франківську вже 33 роки, має українське громадянство і добре говорить українською. Служив тут в армії, далі вирішив лишитися. Каже, просто так вийшло. Найважче було звикнути до клімату. Азербайджан – країна сонця, а тут часто дощить і сиро. Його дружина – азербайджанка, діти вчаться в ІФНТУНГ на спеціальності, пов’язаній з нафтогазовою промисловістю.

Азербайджанець пам’ятає, як колись власників бізнесу на базарах зневажливо називали торгашами чи спекулянтами, а тепер усе змінилося, люди стали обізнаними і сучасними

Спершу Октай працював на водоканалі. Потім із земляками побудували теплиці в Ямниці і самотужки вирощували на продаж гвоздики і троянди – на початку 90-х цих квітів у Франківську дуже бракувало. Потім переорієнтували свій бізнес на продаж гречки й інших круп, далі перейшли на овочі і фрукти, і так повелося аж по сьогодні. Тож Октай на місцевому ринку вже справжній старожил, працює тут аж три десятки років.

Азербайджанець пам’ятає, як колись власників бізнесу на базарах зневажливо називали торгашами чи спекулянтами, а тепер усе змінилося, люди стали обізнаними і сучасними, тому кличуть комерсантів лише приватними підприємцями або бізнесменами. «Я ніколи на таке не ображався, – усміхається Октай. – Нехай торгаш… Зате завжди мав за що жити. Та в будь-якому разі базар є базар. Коли кажу людям, де працюю, зразу ж кривляться, наче тут заробляють якісь останні люди. Не второпаю, чому люди так думають. Може, вважають, що на ринку їх дурять, але в супермаркетах більше обманюють».

Октай каже, що вміння заробляти гроші в азербайджанців у крові. Як пояснює чоловік, цей талант ще здавна у них передається крізь покоління. Ще за Радянського Союзу чи не кожен третій азербайджанець возив продавати свої фрукти в усі навколишні країни – там, де такі смаколики були дефіцитом через холодний клімат. «Хурма, гранати, лимони, апельсини – все це росте у саду кожного азербайджанця, – продовжує чоловік. – Пам’ятаю, в Україну гнали вагони фруктів, а звідти привозили додому картоплю».

Часто можна почути, мовляв, азербайджанці дуже хитрі і краще бути обачним, бо можуть обманути. Октай обурюється: «Нісенітниця! Обманути може будь-хто. Люди завжди діляться на хороших і поганих – незалежно від нації. А щодо хитрості… Дурень ніколи не зможе бути хитрим. А азербайджанці ніколи не були дурнями».

 

Сила – в єдності

«Коли у Франківську говорять про азербайджанців, то найперше згадують базар. Але ж серед місцевих азербайджанців є купа науковців, архітекторів, лікарів, музикантів, викладачів… Просто вони непомітні, а на базарі всі на видноті», – сміється голова обласної діаспори Конгресу азербайджанців України 46-літній Матлаб Наджафов, який 30 років живе в Івано-Франківську. Цього часу йому було предостатньо, щоб знати і вживати такі галицькі слова, як вуйко і бараболя. До речі, саме в гості до свого вуйка Матлаб колись приїхав із рідної землі. Питав тоді дядька: «Як ти можеш так довго тут жити?»

Зрештою Матлаб вступив до франківського університету на спеціальність, пов’язану з автомобільним господарством, планував через кілька років перевестися у виш в Баку. «Не так сталось, як гадалось, – усміхається чоловік. – Я так здружився з одногрупниками, та й вони не хотіли мене відпускати, бо я найкраще знав математику, фізику і всім помагав. Словом, так комфортно почувався в цьому місті, що вирішив лишитися».

Нині Матлаб керує власною транспортною компанією. Одружений з азербайджанкою, мають двох дітей. Чоловік говорить, що найбільше галичани подобаються тим, що люблять і поважають свою мову.

Чоловік каже, що проти інших областей на Прикарпатті дуже мало азербайджанців – приблизно 57 сімей. Найбільше – в Києві та Одесі. «Наша спільнота найперше має на меті доносити всю правду про азербайджанців, – пояснює Матлаб. – Ми даємо інтерв’ю, беремо участь у міжкультурних ярмарках… Також хочеться, аби наші діти плекали рідну мову і традиції, бо це дуже важливо для кожної нації. Зрештою, община і для того, аби підтримувати одне одного. Бо ж сила – в єдності».

Якщо азербайджанець поставив собі ціль, він досягне її всупереч усьому, ніколи не лишить справу на пів дорозі. Впертість зашкалює майже в кожного

Місцеві азербайджанці гуртуються на свої свята. Одне з найважливіших – у березні. Йдеться про Новруз – свято початку нового року, відзначається в день весняного рівнодення. Походження цього свята сягає своїм корінням дописемної епохи історії людства.

Найперше проводять традиційну підготовку до свята, яка отримала назву чершембе. Вона займає чотири тижні, по тижневі на кожну з чотирьох стихій, які потрібно вшанувати і пробудити, адже лише коли вони прокинуться, зможе прийти новий рік.

До чотирьох стихій відносять вогонь, воду, землю та вітер. Наприклад, у тиждень вогню проводять різноманітні обряди з полум’ям, які здебільшого символізують очищення. До цих обрядів належать підпалювання феєрверків та стрибки через вогнище. Стрибнути через вогонь потрібно сім разів, при цьому приспівуючи пісні, в яких люди просять у вогню забрати їхні проблеми та незгоди і замінити їх теплом та енергією. Франківські азербайджанці також палять вогнище у себе на подвір’ях. Матлаб сміється, що сусіди вже звикли.

На новорічному столі має бути сім традиційних страв, серед яких плов, риба, кюкю (вегетаріанська страва зі збитих яєць, які потім змішуються з різними інгредієнтами). Також на столі обов’язково мають бути натуральні соки, різні види горіхів, сухофрукти і солодощі.

До речі, покуштувати національну азербайджанську кухню можна лише в гостях у місцевих представників цієї нації. У Франківську немає жодного кафе з азербайджанськими стравами. «Я пробував відкрити такий заклад, – розповідає Матлаб. – Але не пішло, бо ресторанній справі треба цілковито віддаватися, а мені бракує часу».

 

Впертість зашкалює

34-річний Фаган Зіядов лише недавно в Франківську, хоча років 10 тому гостював тут у родичів, більшість із них живуть на Прикарпатті, мають власний бізнес. Наразі Фаган приїхав трохи попрацювати, зараз наглядає за торговою точкою на ринку. Каже, в Азербайджані такі ж базари, як і в Франківську, ось тільки вдома прийнято ще й багато торгуватися, це ціле мистецтво.

«Пам’ятаю, одного разу президент Азербайджану сказав таку гумореску, – розповідає Матлаб Наджафов, – мовляв, якщо у космосі відкрити базар, то азербайджанці першими будуть там».

В азербайджанських чоловіків кипить гаряча кров, і вони самі про те кажуть. Якщо азербайджанець поставив собі ціль, він досягне її всупереч усьому, ніколи не лишить справу на пів дорозі. Впертість зашкалює майже в кожного. «Можливо, саме тому більшість азербайджанців мають якийсь бізнес, – каже Матлаб. – Бо вони просто не звикли опускати рук, здаватися. А в бізнесі завжди багато перешкод і проблем. Виграє найстійкіший. Тому хоч куди потрапив би азербайджанець, він ніколи не вмре з голоду».

Керівник діаспори відзначає і неймовірну гостинність азербайджанців. «Якщо ви прийдете в хату до азербайджанця, він віддасть останній кусень хліба, – усміхається чоловік. – Якщо ви заблукали, азербайджанець кине свою роботу, хай яка важлива вона була б, але піде помагати».

В Азербайджані найбільше поважають дві категорії людей: старих і дітей. А сім’я – це святиня. «Взагалі на Кавказі прийнято споконвіків, що жінка дбає про домашнє вогнище, а чоловік іде заробляти, аби всій сім’ї вистачало, – каже Октай. – Якщо чоловік і жінка міняються ролями в парі, то для нас це соромно».

Дівчата кажуть, що коли переїдуть до Азербайджану, обов’язково повезуть із собою рецепти борщу і вареників – ці страви фантастично смачні

Нармін і Айнур Фатуллаєви – рідні сестри, обоє вчаться у франківських університетах. Коли вони були ще геть малими, сім’я переїхала до Франківська. Але після закінчення вишів дівчата планують жити і працювати в Азербайджані. Кажуть, що тамтешні порядки їм більше до душі, особливо стосовно сімейних традицій. «В Азербайджані жінку бережуть як зіницю ока, – каже Нармін. – Якщо вона хоче йти на роботу, то без проблем і лише заради власного задоволення. Чоловік подбає про комфорт і все решта – аби вона лише мала достатньо часу для сім’ї, для себе і домашньої атмосфери. У нас жінки не звикли так багато і важко працювати, як в Україні». «Наші батьки змалку виховують нас як принцес, – додає Айнур. – Але і ми з сестрою майже ніколи не перечимо їм, проте завжди все обговорюємо разом, радимося. У нашій культурі батьків, і взагалі старших людей, прийнято дуже поважати».

Сестри кажуть: коли переїдуть до Азербайджану, обов’язково повезуть із собою рецепти борщу і вареників – ці страви фантастично смачні.

 

Скоро війна закінчиться

Коли в Україні почалася війна на Сході, то ніхто з місцевих азербайджанців не вернувся на батьківщину. Кажуть, Україна стала їхнім домом, незважаючи на те, що тут почали стріляти. «Зараз повсюди стріляють, – замислено каже Октай. – Сирія, Грузія…» «Коли тільки анексували Крим, ми одразу знали, що далі – війна, – додає Матлаб. – Ми вже тоді застерігали про це на різних зустрічах у Києві». Недавно син Матлаба заявив батькові, що після закінчення навчання хоче піти в українську армію і стояти за Україну.

Азербайджанці знають, що таке війна, на їхній землі теж стріляли свого часу. До речі, події розгорталися за тим самим сценарієм, що й нині в Україні. Вірмени окупували територію Карабаху, котра належала азербайджанцям. А вірменських військових активно підтримували росіяни.

«Скоро війна в Україні закінчиться, – каже Октай, дивлячись просто у вічі. – От побачите…»

Автор: Наталя Мостова

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 30

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...