Станіславів – джерело молодості

Ми ходимо своїм містом щодня, як сто років тому ходили ним інші люди. Декого вже давно немає. Дехто ще пам’ятає,...

20 Червня 2020 Ступ'як Женя

Ми ходимо своїм містом щодня, як сто років тому ходили ним інші люди. Декого вже давно немає. Дехто ще пам’ятає, чим жило, куди рухалося, кого приймало, що чуло наше місто, коли воно ще називалося Станіславовом.

Історію довоєнного Станіславова вже кілька років досліджує молодий історик із Торунського університету Ярослав Краснодембський. Він шукає відомості в архівах, приватних колекціях, розмовляє з людьми. Недавно Ярослав поспілкувався із Адамом Єжи Хованцем, багаторічним віцедиректором Дому Книги у Кракові, сином довоєнного президента Станіславова Вацлава Хованця, який керував містом з 1924 по 1935 роки.

Адам Єжи Хованець з автором інтерв’ю Ярославом Краснодембським. Фото Євгена Сала.

 

Ви вже багато років проживаєте у Кракові, який називають культурною столицею Польщі, але попри це часто у спогадах повертаєтеся до часів свого дитинства і молодості, які провели в провінційному Станіславові. Це така туга за безтурботним життям президентського сина?

Це спогади про найприємніший період мого життя. Я полюбив це місто, бо мені було там дуже добре. Один із багатьох молодих людей того часу, я опинився у таких щасливих обставинах, що батьки мої були заможними. Однак я жодним чином своєю поведінкою не демонстрував свого привілейованого становища. Я взагалі тоді про такі речі не думав.

Адам Єжи Хованець з мамою Яніною і сестрою Марисею. Архіви А. Є. Хованця.

Коли батько ще керував пожежною охороною міста, я любив бувати на території частини. Всі знали, чий я син, тому відповідно до мене і ставилися. Мене часто садили до автомобілів. Через мене зверталися з усілякими проханнями до мого батька. Пожежники не раз казали: «Юрчику, маю вже не надто свіжі капці, чи ти міг би попросити татка, аби видав мені нові?» Наступного разу хтось інший просив про нові штани. Пожежники звертали увагу на свій зовнішній вигляд. Загалом мені вдавалося задовольнити їхні прохання. Квінтесенцією цього став один випадок. Батько мав їхати на засідання сейму до Варшави. Водій, який мав його везти, не приїхав по нього. Забув. Батькові, на щастя, вдалося знайти попутний транспорт. Керівник служби [Станіслав] Вельпель дізнався про цей випадок і звільнив того водія з роботи. Я не знав його особисто, тому сприйняв цей факт доволі байдуже. Однак коли приїхав у частину, пожежники обступили мене і почали говорити: «Юрчику, ти не знаєш, що трапилося, звільнили водія, який залишився без шматка хліба, не має за що жити». Повернувшись додому, я доволі дипломатично почав з батьком розмову. Наступного дня батько зателефонував до керівника і сказав: «Пане товаришу, візьміть його назад на роботу».

До школи я пішов одразу до четвертого класу, а до того навчався вдома. Правду кажучи, коли я пішов до школи, охопив мене певний страх, якого дома я не мав. Я потрапив у середовище незнайомих, чужих мені людей. Вони не знали, чий я син. Наді мною вирішили пожартувати: мені казали сидіти непорушно, склавши руки ззаду. Я сидів так до кінця заняття, нерухомо, наче мумія. Товариші потім з того сміялися. Якось дійшло навіть до бійки, але я був міцний і не піддався. Наш домашній лікар сказав, що мені треба трохи послабити навантаження, бо інакше матиму гіпертонію м’язів.

Адам Єжи Хованець на позиченому коні біля вілли Хованцівка в Яремчому. Архіви А. Є. Хованця.

Я й далі не надавав значення своєму привілейованому становищу, хоча воно, звісно, було. Іноді ловив себе на тому, коли батько важко захворів і чужі люди різного віку спиняли мене і питали: «Як татко почувається?»

Всі знали моє захоплення кіньми. Коли я ще навчався вдома, вчительки скаржилися на мене. Одна з них сказала батькам: «Він наче одержимий – варто йому лише почути тупіт копит з вулиці Сапєжинської чи Ґославського, в ту ж мить зривається і летить до вікна». Я так шаленів за кіньми, що якось цілком серйозно попросив батька купити мені одного. А він тоді запитав: «А де ж ти його триматимеш?» На що я відповів: «Я знайшов тут таке місце в салоні, з маленькою нішею, столиком і двома кріселками». На жаль, тато лише розсміявся з того, бо це було неможливо.

Батько зробив мене єдиним головним спадкоємцем маєтку. Коли я ходив на прийоми до родини Дворських, які просили, аби Юрчик прийшов, одного дня почувся дуже чужим. Я попросив, аби пані Дворська зателефонувала додому. Мене запитали: «Юрчику, чому ти хочеш повертатися додому?» Тоді я лише сказав, що люблю свій дім. Батька дуже розчулила моя відповідь, і він пізніше записав ці слова у заповіті.

Кам’яниця Хованців, Національна бібліотека у Варшаві.

У Станіславові, як і у Кракові, ви жили в самому центрі міста, на найвідомішій вулиці Сапєжинській, яка сьогодні називається Незалежності. Якою була Сапєжинська в міжвоєнне двадцятиліття, чи справді заслуговувала, аби називатися «салоном міста»?

Відповім на це так. Це доволі дискусійне питання: що є «салоном міста», а що ні. Звісно, були різні привабливі місця. Наприклад, «салоном міста» була вулиця Липова, яка тягнулася до улюбленого багатьма парку Ромашкана. З огляду на свій статус, безперечно, вулиця Сапєжинська заслуговувала на таку назву. Як на ті часи, це була дуже жвава вулиця. Біля нас на перетині Сапєжинської і Ґловацького стояв поліціянт, який регулював рух, коли десь-колись там проїздив транспорт. Найвідоміші фірми мали там свої садиби (тепер би ми сказали офіси. – Прим. «МІСТО»). Там була позичальня книжок, якою користувалася мама. Я повертав її книжки, але просив, як вона радила, щоби порекомендували щось цікаве для мамусі. Пан з позичальні привертав мою увагу своїм олівцем, який постійно тримав за вухом. У нашій кам’яниці була цукерня Кровіцького, сиділи там переважно офіцери. Їхні балачки були зазвичай про І Світову війну, а мене це дуже цікавило, бо вдома часто говорили про політику.

Порівнюючи із сучасними кав’ярнями, то з певністю можу сказати, що вирізнялася особливою атмосферою кав’ярня «Уніон», яка була просто під моєю кімнатою. Вночі звідти долинали легенькі звуки джазової музики, це була неймовірна приємність, музика діяла на мене як снодійне. «Уніон» мав добру репутацію, якщо з якоїсь причини хтось перебував у Станіславові, то ця особа обов’язково зупинялася в тому готелі. На дверях готелю стояв швейцар Берґер, а власником закладу був єврей.

Сапєжинську справді вважали репрезантаційним центром міста, а ринок був торговельним місцем. Це була, скажімо так, вулиця, що єднала два краї міста: район «Гірки» з одного боку і район «Бельведер» – з другого.

Прикрашені казарми у день полкового свята. Архіви А. Є. Хованця.

Часто, коли я зустрічаюся зі старими мешканцями Станіславова, розповідають мені про свій дім, в якому жили до війни. Іноді говорять, що їхній дім не був такий великий і такий гарний, яким його запам’ятали. Ви, напевно, не можете такого сказати, бо донині кам’яниця Хованців є однією з найгарніших у Станіславові…

Той будинок був найкращим з усіх. Можна сказати, був головним. Єдиним конкурентом був хіба що будинок Гаусвальда. Це був люксусовий дім. Був дуже добре продуманий, з ліфтами. Мав індивідуальне центральне опалення, однак ми палили вугілля у печах, бо хтось сказав, що центральне опалення сушить повітря. У бабусі на четвертому поверсі висіла величезна наполеонівська картина Войцеха Коссака. Батьки не вкладали грошей у мистецтво, просто купували картини, аби пасували до загального інтер’єру в будинку. Зі сторони Сапєжинської були родинні кімнати, а зі сторони Ґославського – репрезентаційна частина, готова будь-якої миті прийняти гостей, наприклад, віцепрем’єра Броніслава Пєрацького, який товаришував з батьком. Він часто перевіряв магістрат як міністр внутрішніх справ. Окрім того, приїздили до нас різні достойники з Варшави. Зазвичай зустрічі починалися в салоні, пізніше переносилися до їдальні в наріжній кімнаті, де був стіл для 20 гостей. Це були напівофіційні зустрічі, не було ніяких танців. Я завжди залишав прихилені двері, аби чути їхні розмови. Тому я добре орієнтувався у довоєнній політиці.

Станіславову пощастило не бути знищеним, як Тернопіль, під час ІІ Світової війни. Найважливіші будинки вціліли, в тому числі ті, що були збудовані за каденції вашого батька. Чи, окрім свого дому, ви ще маєте якесь близьке серцю місце в Станіславові?

  Це, звісно ж, пожежна частина, яка розташувалася у сучасних приміщеннях і мала сучасне спорядження. На другому поверсі, де були чергові відділи, двері відчинялися наче в шафу, а посередині був стовп, [пожежник] хапався руками і з’їздив додолу. Таким чином кільканадцять пожежників за хвилину вже були в машині, а там на них чекали шолом, сокира, пояс і т. д. [Пожежник] одягався вже тоді, як машина рушала. Окремо були майстерні, тренувальна вежа. У приміщеннях пожежної охорони в усій Польщі була також швидка допомога. Зараз окремо. У Станіславові швидка була в лівому крилі пожежки на вулиці Камінського, а у Кракові – в правому. Каретки стояли в гаражах пожежної охорони, дві або три на все місто. Не було такого тижня, аби я не прийшов до пожежної охорони, особливо коли їхав ровером. Взимку там влаштовували ковзанку. Я навіть маю слід з того часу, коли впав під час гри у хокей. Влітку на частині тих площ встановлювали тенісні корти.

Якось до війни, приїхавши в Краків до бабусі, ми пішли до пожежної частини, батько представився офіцерові, який влаштував нам екскурсію. Я задивлявся на ті автомобілі, такі старомодні, менші і вужчі, ніж ті, що були в Станіславові. У нас була сучасна пожежна охорона, бо кінну ліквідували під кінець 20-х років. Мені лише бракувало машин на гусеницях, аби можна було їздити в гірській місцевості.

У розмовах станіславівяни звертають увагу на чудово організовані паради з нагоди 3 травня і 11 листопада. Напевно, ви не могли не бачити тих всіх урочистостей, проживаючи на Сапєжинській? Вас також, як і всіх хлопців, захоплювали військові?

Звісно. Паради в Станіславові, як порівняти зі Львовом чи Краковом, були не такі ефектні. В шерензі йшло четверо солдатів, тоді як у Львові, наприклад, восьмеро. Попереду йшла піхота, далі артилерія, і закривала парад кавалерія. Мене вабили всі підрозділи. Зрештою, я й сам їздив кіньми. Мені подобалися офіцери в парадних одностроях, штанах з лампасами по обидва боки, які залежно від того чи іншого полку мали свій колір. Офіцери мали спеціальні черевики з лакованої шкіри, які сягали трохи вище кісточок. Окрім того, кожні штани мали ґумочку, яка заходила під п’яту, щоби штани не вилазили з черевиків. Я зачудовано спостерігав, як офіцери ходили в острогах.

Цікаво, що рекрути з великим жалем покидали військо. Їм подобалося бути солдатами. Найкращим доказом цього було те, що як їхали у відпустку, то не знімали мундирів, на відміну від наших повоєнних часів. Навіть пам’ятаю, як в Яремчому у найбільшу спеку гуцул, який служив у кавалерії, мав остроги, черевики з халявами, шаблю на боці. Коли я запитав його: «Івасю, чому ти так ходиш», почув лише: «Я військовий, я військовий».

Коли я був дитиною, батьки купили мені і товаришам комплект військового вбрання. Під час однієї з урочистих зустрічей у батьків запросили генерала [Казимира] Лукоського. Няня Ганнуся повідомила, що хтось прийшов. Ми вийшли на коридор, до головного передпокою, нас вишикували в ряд, і коли увійшов генерал, ми всі стали струнко, демонструючи зброю. Він віддав нам честь і пройшов попри нас. Це було неймовірне відчуття. На жаль, товариші, які тоді були зі мною, загинули на війні.

 

Розмовляв Ярослав Краснодембський

Оригінал опубліковано в «Кур’єрі Галіційському» №8, травень 2019 року.

Переклад з польської: Володимир Гарматюк.

 

Продовження у наступному номері

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...