Останній караїм

Від караїмської громади на Прикарпатті лишився тільки 80-річний Шимон Морткович з Галича, де караїми жили не одне століття. Тут і досі...

25 Липня 2020 Ступ'як Женя

Від караїмської громади на Прикарпатті лишився тільки 80-річний Шимон Морткович з Галича, де караїми жили не одне століття. Тут і досі є вулиця Караїмська, ось тільки караїмів там більше не чути. Їхній дух зберігся лише в домі пана Шимона і його дружини, тут все ще готують кибин та бульбуляник і пам’ятають караїмську мову.

 

«Йой, ти, Шимку, караїме…»

У паспорті він записаний як Семен, але при народженні батьки назвали Шимоном. «Коли отримував паспорт, то змінив ім’я, – усміхається караїм. – Ну бо не дуже любив його. Знаєте, так в’їлося ще з дитинства, коли мені казали: «Йой, ти, Шимку, караїме…».

Чоловік розповідає, що колись місцеві недолюблювали караїмів, як і євреїв, вважали їх хитрими. «Може, й хитрі, але всі караїми завжди були дуже роботящими», – говорить пан Шимон.

Батьки Шимона померли рано. Тато працював машиністом, мама була кравчинею, але під час пологів, коли народжувала Шимона, втратила зір. Його зі старшим братом не було кому доглянути, тому хлопців поділили між собою родичі. Йосифа виховувала мамина сестра в селі Залуква, а Шимона – тітка по татові, мешкали в Галичі.

Після навчання в школі й автодорожньому технікумі Шимон Морткович усе життя пропрацював водієм, возив начальство, змушений був вступити в компартію, але ніколи не цурався свого караїмського походження.

 

Ніби інший світ

Історія галицьких караїмів починається давно. Ще в ХІІІ столітті князь Данило Галицький привіз у місто над Дністром 80 караїмських родин, у кожній по 5-6 осіб.  Караїми в Галичі проживали переважно на вулиці Караїмській, яка тягнеться вздовж Дністра, беручи свій початок від металевого мосту через цю річку. Недавні ще ті часи, коли на вулиці Караїмській можна було почути лише караїмську мову. Вулиця також вражала чистотою і білизною будиночків. Здавалося, наче тут зовсім інший світ.

Перша відома грамота караїмів датується 1578 роком. Польський король Стефан Баторій підтвердив локаційний привілей галицьких караїмів і гарантував їм збереження давніх прав та звичаїв, надав право на проживання і безмитну торгівлю всякими товарами, зокрема спиртними напоями. Але право продукування і продажу горілки дозволялося лише на своїй вулиці.

Караїми торгували худобою, воском, тютюном, сіллю і займалися землеробством. Одружувалися між своїми, щоб не асимілюватися

Зі встановленням у Галичині в 1772 році австро-угорської влади караїми Галича звернулися до уряду з проханням про полегшення їхніх умов. Уряд зменшив їм податки і зрівняв у правах із християнами.

Караїми торгували худобою, воском, тютюном, сіллю і займалися землеробством. Одружувалися між своїми, щоб не асимілюватися. До 70-х років ХХ століття їх не брали на військову службу, а під час Першої світової війни караїми служили виключно в санітарних загонах.

Ще в 1939 році у Галичі мешкало 122 караїми, об’єднані в 30 родин, з них 14 проживало на вулиці Караїмській. Караїмська громада Галича ніколи не була великою, а в ХХ ст. її чисельність дуже різко скоротилася – через епідемії тифу і холери, а ще багато мігрували під час та після Другої світової війни, причому здебільшого це були молоді караїми. У повоєнний час в Галичі залишилися переважно караїми старшого віку. Поступове зникнення громади стало неминучим процесом. Наразі в Україні проживає майже 1300 караїмів, зокрема 800 – на своїй історичній батьківщині, в Криму. У Галичі залишився тільки один – Шимон Морткович.

 

Юдаїзм, християнство й іслам

Караїми мають тюркське походження і майже юдейську віру. Це релігія, яка поєднує в собі риси юдаїзму, християнства та ісламу, ґрунтується на Старому Заповіті, який віряни мають читати та інтерпретувати самі, не покладаючись на сторонні авторитети. Прихильники цієї релігії мають назву караїми, що перекладається як читачі. Караїмізм відрізняється від трьох інших монотеїстичних релігій – юдаїзму, християнства та ісламу – тим, що, на відміну від кожної з них, не має жодних доповнень до Старого Заповіту – як-от до Талмуду у юдеїв, Нового Заповіту у християн та Корану у мусульман.

Караїмізм сформувався у VIII ст. у Багдаді на теренах сучасного Іраку. Засновником релігії називають Ананбен Давида, який вважав Старий Заповіт настільки досконалим, що він не потребує ані зміни, ані доповнення. Разом з тим караїми визнають трьох великих пророків: Мойсея, Ісуса і Мухаммеда.

Із 1959-го відправи у галицькій кенасі (караїмський храм) були заборонені, натомість там розмістили склади та майстерні. У 1986-му кенасу знесли, бо поряд зводили дев’ятиповерховий будинок. За ніч до знесення кенафи все цінне начиння галицькі караїми зуміли переховати, про акцію їх попередив тодішній голова райвиконкому. Шимон Морткович священні речі переховував у гаражі, хоч і був партійний та розумів, що ризикує. Частину караїмських скарбів дістали зі сховків й у 1999-му відправили з Галича у караїмську Малу кенасу в Євпаторії. А коли в 2004 році відкрили в Галичі Музей історії караїмів, пан Шимон віддав туди низку безцінних експонатів.

У радянський час вулицю Караїмську перейменували на Щорса, а коли зруйнували кенасу, назву вулиці повернули. «Так ніби подачку кинули, мовляв, не маєте тепер кенаси, то хоч вулиця своя буде», – каже пан Шимон.

Караїмський зерет, тобто цвинтар, розмістився на пагорбі правого берега Дністра у селі Залуква. Саме тут знайшли свій вічний спочинок галицькі караїми. Збереглися надмогильні пам’ятники чи їх залишки. При погребінні покійника місце для могили вибирали біля поховань родичів, тому поряд розташовані різночасові поховання. Найстаріші пам’ятники датуються серединою XVІІІ століття. Є припущення, що до них належить надгробок на могилі очільника громади Йозефа, якого караїми називали Га-Машбір, тобто «той, що роздає знання».

У радянський час вулицю Караїмську перейменували на Щорса, а коли зруйнували кенасу, назву вулиці повернули

Епітафії на окремих пам’ятниках викарбовано давньоєврейською мовою, яка є мовою культу караїмів. На інших подається польський переклад імені померлого та зазначення років життя за григоріанським календарем. Зустрічаються епітафії українською, іноді російською та польською мовами, які повідомляють лише ім’я та роки життя. Є також написи караїмською мовою в українській та польській транскрипціях.

Цвинтар-зерет – унікальна пам’ятка історії і культури караїмів, єдиний зі збережених у Галичині. Більшість караїмських пам’яток знаходяться у Криму, зокрема у Євпаторії та Бахчисараї.

 

«Я – своє, він – своє»

Ще за Польщі та й у часи Радянського Союзу організовували міжреспубліканські з’їзди караїмів – для знайомства караїмської молоді, аби потім створювали сім’ї. На одному з таких з’їздів у Литві брат пана Шимона Йосиф познайомився із караїмкою з Москви і вже купа років живе в російській столиці.

Взагалі вже на той час у Галичі лишилося дуже мало молодих караїмів, більшість повиїжджали до Польщі або в Прибалтику. Тож Шимон одружився, коли мав за 30 років. І так далеко, як брат, не шукав своєї долі, вподобав панянку з Галича, свою сусідку Тамару. Біда лише, що була вона християнкою. Караїмська родина дуже збурилася, довгий час не хотіли прийняти Тамару як свою. Вперше прийшли до Шимонової сім’ї в гості лише через два роки – невдовзі після народження донечки Наталі.

«Я дуже старалася, навчилася готувати всі караїмські страви, – усміхається пані Тамара. – Слідувала всім їхнім традиціям. І з часом крига скресла. Взагалі караїмки були дуже вмілими господинями, встигали і смаколиків наготувати, і за хатою й дітьми доглянути, при цьому ще й були дуже освіченими жінками. До речі, на кухні вони завжди одягали саме білий фартух».

Якщо сутички і траплялися, то лише через міжрелігійні відмінності. Наприклад, субота для караїмів є священним днем, вони не працюють і не відвідують цвинтар. Але якраз на суботу припадало найбільше роботи, а сім’я ще й мала город. Шимонові тітки дуже гнівалися, особливо Яна Львівна – та, що очолювала караїмську громаду в Галичі.

Пан Шимон з дружиною майже пів століття разом. Кажуть, що зберегти добрі стосунки вдалося завдяки поступливому характеру чоловіка і терпінню дружини. «Семен уміє згладжувати кути – що є, то є, – усміхається пані Тамара, ніжно дивлячись на чоловіка. – Іноді вже б і посварилася, але він так майстерно розряджає напружену атмосферу, що регочеш і про все забуваєш». «Біля файної дружини і чоловік цвіте», – сміється караїм.

У хаті Мортковичів багато образів, Тамара так і залишилася християнкою, а чоловік ніколи й не заперечував. Завжди поважали релігію одне одного. У сім’ї святкують і християнські свята, і юдейські. «Я – своє, він – своє», – каже пані Тамара.

Жінка й досі готує страви, рецепти яких їй передали старші караїмки. Коли ще в Галичі було більше караїмів, то вони збиралися у Мортковичів і пекли мацу (у юдеїв прісний хліб, який вживають під час одного з найважливіших свят Песаха). Тепер у їхньому домі гуртуються лиш діти і внуки, приходять, аби посмакувати, наприклад, бульбуляник – картопляний пиріг з м’ясом або кибин – пиріг, начинений рисом, цибулею і м’ясом качки. А пан Шимон адаптувався до християнських традицій і їсть свинину. Хоча його дружина добре пам’ятає, як у караїмів із цим було дуже суворо: «Коли до нас у гості приходила тітка Ліна, то кілька разів мене перепитувала, чи часом у тому посуді, який я подала, не варилася хоч колись свинина. Я мусила йти в кухню і показувати, що в посудній шафці стоїть спеціальний набір – для приготування караїмської їжі».

 

Тут добре

Шимон Морткович має чудовий вигляд і добре почувається. Двічі на рік їздить до друзів в Ізраїль: восени і навесні – коли загострюється астма. 20 років тому майже вся сім’я поїхала в Ізраїль, взявши квитки в один кінець. «Їхали з бідності, – пригадує пані Тамара. – Планували лишитися там жити. Шимон і доньки працювали, а я гляділа маленького внука. Потім доньку депортували і ми з Семеном зосталися вдвох на чужині. Я плакала день і ніч, і ми вернулися додому. Хоч встигли заробити на квартиру».

Поки подружжя Мортковичів згадує своє життя, на ліжку бубликом скрутився сіренький котик. Це Лапонька – подарунок від доньки, спершу кошеня купили для внука, але пухнастик виявився любителем подряпатися, тож віддали дідусеві й бабусі. Тут йому добре.

 

Автор: Людмила Оленюк 

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 31

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...