Станіславів – джерело молодості. Продовження. Початок у №30

Історію довоєнного Станіславова вже кілька років досліджує молодий історик із Торунського університету Ярослав Краснодембський. Він шукає відомості в архівах, приватних колекціях, розмовляє з людьми. Недавно Ярослав поспілкувався із Адамом Єжи Хованцем, багаторічним віцедиректором Дому Книги у Кракові, сином довоєнного президента Станіславова Вацлава Хованця, який керував містом з 1924 по 1935 роки.

 Адам Єжи Хованець з автором інтерв’ю Ярославом Краснодембським. Фото Євгена Сала.

Багатьох мешканців сучасного Івано-Франківська, певно, цікавить, як працював і жив поза роботоюбургомістр Станіславова, який найдовше був при владі у міжвоєнному двадцятилітті.

 Почнімо від початку. Близько дев’ятої вранці приходив до нас перукар Мандзюк, який мав перукарню в нашій кам’яниці. Він причісував і голив батька, який вже був вбраний. Далі, о десятій, батько йшов до магістрату. Працював там увесь день або їхав кудись як уповноважений. У будь-якому разі на обід не приходив. Тільки в неділю ми їли обід разом. Натомість возний брав банячки і приносив батькові добрий обід, який під наглядом мами готувала кухарка. Батько працював до шостої або сьомої вечора, потім переважно йшов у казино на вулиці Сапєжинській, де грав у бридж зі знайомим панством. І це тривало не раз до години одинадцятої, дванадцятої чи навіть першої ночі. Тому він так пізно наступного дня приходив до праці. Не раз залишався вдома, хтось до нас приходив. Лише в неділю ми разом проводили час. Суботи не були вихідними, але був коротший робочий день. Батько ніколи не брав відпустки на місяць. Лише раз на два роки батьки виїздили разом, і якщо проводили відпустку в Польщі, то лише в горах в Яремчому. Найчастіше все ж виїжджали за кордон, наприклад, до Чехословаччини чи Франції.

Сабіна Хованцівнана тлі картини Войцеха Коссака «Польова кухня над Березиною» (Сучасний музей Опольської Сілезії в Ополі). Архіви А.Є. Хованця.

А яку роль у Станіславові відігравали такі жінки, як дружина президента міста Яніна Хованець і бабуся Сабіна з дому Данкевичів?

Передовсім була це дуже активна громадська діяльність. Бабуся фінансувала осередок для бідних і безробітних, це називалося «голодна кухня», яка розташовувалася у винайнятому приміщенні. Там готували нормальні безкоштовні обіди для людей. Моя бабуся за тим наглядала і все те фінансувала.

Натомість громадська робота моєї мами була зосереджена довкола Польського Білого Хреста. Йшлося про організацію необхідної освітньої допомоги солдатам. У кожному полку був відведений час на навчання, не пригадую, скільки воно тривало. Здається, все залежало від рівня знань рекрутованих. Біда в тому, що до Станіславова прибували рекрутовані з найзабитіших районів Польщі. Один хлоп називав сходи драбиною і йшов по них навприсядки. Бо він у себе сходів ніде не бачив. Найнижчий рівень мали рекрутовані з місцевостей, що побували під російською окупацією, – з Полісся і околиць Біловезької Пущі. Такі люди не вміли навіть підписатися. На заняттях ПБХ могли дізнатися про головні питання щодо держави, історії, гігієни.

Варто зазначити, що при середньому заробіткові чоловіка його дружина не працювала. Пересічні жінки займалися домом і кухнею. Ходили на прогулянки, закупи чи зустрічалися зі знайомими. Мама ще й займалася згаданою громадською діяльністю. Зокрема, збирала необхідні на діяльність ПБХ кошти. Організовувала бали, які відбувалися в домі залізничників на вулиці 3 Травня. Іншого разу в парку Ромашкана влаштувала чудову розвагу на свіжому повітрі. Там була естрада, на якій виступав балет. Чоловіки були в захваті від легко вбраних танцівниць. Аж раптом до мами прийшли їхні дружини, кілька пань, і кажуть: «Пані президентова, балагаємо вас, накажіть вже тим дівчатам, нехай йдуть геть».

А як ви, будучи дитиною, проводили час в Станіславові?

Ми мали вдома домашнє кіно. Екран було прикріплено до стіни у кімнаті, а хтось один мав крутити ручку. На віддалі можна було побачити німі сцени. Що з тим апаратом сталося, не знаю. Зрештою, це мене перестало цікавити. Батько хотів, аби я займався музикою, і купив мені якось мандоліну. Якщо я й брав її до рук бодай 5 разів, то це вже дуже багато. Пізніше батьки вирішили, аби я зайнявся спортом. Тож було найнято фахівця, аби він вкрутив у стелю гак із товстою пружиною, яка закінчувалася наповненим м’ячем. У підлозі був такий самий гак, але прихований. Коли я натягав пружину, боксував із тим м’ячем. Це тривало, може, з місяць. Я не мав ні в чому недостатку. Сприймав це як щось цілком нормальне. Лише тепер над цим замислююся…

Пам’ятаю з тих часів цікаву забаву йойо. Виглядала вона більш-менш так. Два шматки дерева чи металу з’єднували між собою і намотували на шнурок, на кінці якого була петелька. Йойо тримали на пальці і розмотували. Про це навіть був такий віршик:

Йойо сьогодні – нова пошесть,

Йойо тішить тупі голови.

В школах, офісах чи раді –

Всюди сьогодні зустрінеш йойо.

На вулицях, на базарах

І в перукарнях крутять йойо пані.

Яка там криза, чого стогнати –

З йойо лаври можна збирати.

Тож сказати можна сміло:

Усе місто зйойочіло.

Президент Станіславова Вацлав Хованець. Національний цифровий архів.

У Станіславові жили люди різних національностей. З ким найчастіше ви тримали контакт – українцями чи євреями?

 Передовсім з євреями. Деякі батькові вороги, наприклад Сейдлери, говорили про батька «жидівський татко». Однак йому не важливо було, хто якої національності: його цікавила індивідуальність кожної людини, тобто її здібності. І такого лікаря, як Натан Ліліенфельд, ніколи не було і не буде. Це був геній. Найкращим доказом був випадок із шефом СС у Львові, у якого під час війни захворіла дитина. Німецькі лікарі розводили руками, лише Ліліенфельд зміг поставити правильний діагноз, за що йому подарували життя.

Ще один юридичний радник, шкільний товариш батька, адвокат найвищого ґатунку Бернард Зіффер. Батько залучив його як юридичного радника в банку. Євреї, зрештою, мали найкращу освіту.

В інших містах, де було так багато національностей, навіть доходило до сутичок. У Станіславові життя проходило без серйозного суспільного напруження, до чого, без перебільшення, спричинився мій батько.

Після війни станіславів’ян розкидало по всій Польщі. Ви опинилися у Кракові, де також оселилося багато людей із цих країв. Ви зустрічалися з ними, розмовляли про те, що було, що буде далі? Чи спостерігали ви якісь відмінності в поведінці між тими, хто жив тут віддавна, і тими, хто змушений був покинути рідну землю?

 Після війни не було жодних великих з’їздів колишніх мешканців Станіславова. Лише у 1989 році ми почали зустрічатися як Гурт Станіславів’ян. Коли ми бачилися з різними людьми, часто я чув місцеві пісні. Серед них на 10 осіб, може, шестеро походили зі Станіславова. Натура корінних мешканців Кракова була все ж іншою, вони були менш відкриті і привітні… Багато, як каже прислів’я, чужого не хотіли, але й свого не віддавали…

 Що б ви хотіли сказати читачам на завершення цієї розмови?

 Часто міркую, коли сиджу собі, закриваю очі і прокручую все те собі подумки: панове, шануйте спогади, любіть їх суть, бо близько вже ваш фінал… [слова відсилають до пісні групи Скальди«Шануймо спогади»].

Розмовляв Ярослав Краснодембський

Оригінал опубліковано в «Кур’єріГаліційському» №8, травень 2019 року.

Переклад з польської: Володимир Гарматюк.