Любов через десятиліття: історії трьох пар, які прожили разом більше 60 років

Раз і на все життя. Саме з такою думкою раніше одружувались люди. Вони старались дотримуватись цього переконання, тому постійно зміцнювали свій шлюб та разом долали перешкоди, бо, як кажуть, «що Бог з’єднав, людина нехай не розлучає».

Журналістка видання МІСТО вирушила в село Космач, що на Богородчанщині. Там вдалося відшукати одразу три пари людей, які живуть разом більше 60 років.

Ірина та Василь Федин одружилися в 1956 році. У пари було 4 дітей, які подарували їм 9 онуків та 11 правнуків.

Василь народився в 1933 році, він на один рік молодший від дружини.

Я пішов в армію ще холостяком. Прийшов з армії у відпустку. Колись дуже важко було заробити відпустку, треба було бути відмінником на всі боки. Як був би не прийшов, то вона б швидше за когось віддалася. Потім я знову вернувся на службу, а вже коли демобілізувався, то вона ще була неодружена і я її собі хапнув, – згадує чоловік.

Ірина переїхала у Космач з Рогатина з мамою, коли їй було лише 6 років. Подружжя згадує, що було знайоме ще до весілля, разом пастушили, бачилися у селі.

Після того, як чоловік посватався до Ірини довго не чекали. Молодята посповідалися і священник дав їм слюб (повінчав). Весілля робили вдома, гості помістилися в одну велику хату. Запросили місцевих музиків і так проходила забава.

Життя всяке було. Чоловік інколи трохи пускався, а я мовчала, поплакала, тай перейшло. А де було діватися. У нього родичі не були заможні, у мене лиш мама. Не було кому помогти. Були й голодні, були й не сладкі, були й не вбрані, і не ходили туди, куди другі, бо була біда. Але дякувати Господу, якось воно обійшлося.  – каже Ірина.

Чоловік часто був на роботі, він об’їздив не одну країну та сотні кілометрів доріг. Робочого стажу у нього аж 40 років. Після армії одразу пішов водієм у колгосп, а коли його ліквідували, то пішов у лісокомбінат, там і зустрів пенсію. Коли діти трохи підросли , то й жінка теж подалась на заробітки.

Під час однієї з поїздок чоловік взяв з собою доньку на Закарпаття. Там дівчинку викрали, поки дорослі обідали, але її швидко відшукали.

Пам’ятаю, що мені дали шоколадку, потягнули мене і запхали десь ніби на під. Я ще дуже мала була, – каже дочка.

Ірина жартує, що вони і зараз інколи сваряться, але сварки швидко минають, бо на них нема причини. Чоловік додає, що це дружина любить посваритися, а він ні, того й думає розводитися, поки не пізно. Інколи каже дружині, що якщо вона буде плакати, то він поїде від неї геть і сміється.

Я б порадила, що молоді пари були чемні, слухали один одного, бо суперечка – то є дуже не добре. Щоб працювали і не могли один без одного. Щоб лагідно було їм і дітям між ними. Розвод – то дуже не добре, – каже Ірина.

Роки війни відбились гіркими спогадами у пам’яті літніх людей.

Мій тато був на війні, а я з мамою і іншими дітьми пішли в ліс і сиділи там по тижневі. Всі ховалися хто де міг. Тоді багато людей вивозили на Сибір. Тато вернувся вже після війни. Раніше всякі недостатки були. Не було й що розкрадати, була біднота, того німці розбивали хати і палили. Страшно і гірко було, – згадує чоловік.

Ярослав та Анна Бойчук разом уже 65 років. Зараз у них є 3 дітей, 5 внуків та 2 правнуків. Жінка народилася в 1934 році, а чоловік в 1930.

Познайомились вони у колгоспі. Жінка згадує, що раніше хлопці в селі часто билися за дівчат. Не можна було ходити до дівчини з іншої частини села, за це можна було отримати на горіхи. Проте Анна наскільки запала в душу Ярославу, що він не боявся жодних сутичок. Якось Ярослав дізнався, що Анна йде на весілля в сусіднє село і пішов за нею. Жінка згадує, що він був дуже вродливим та видним парубком. Хлопці побачили, що він поклав око на Анну, загасили в хаті лампу та почали його бити. Дісталося тоді молодикові, але він продовжив залицятися до дівчини.

Одружилися вони 19 лютого 1955 року.

Тоді пролітав легенький сніг, ми якраз йшли до слюбу. Мої дружки були трохи старші за мене і дуже хотіли одружитися, того й казали мені, щоб я всю дорогу до церкви оглядалася, щоб і вони швидко одружилися. Було весілля в хаті, мама все робила сама, бо тато тоді був несправедливо засуджений, – каже жінка.

Анна з усмішкою згадує ті часи. Каже, що було багато хороших моментів.

Раніше було хоч тяжко, але якось весело. Весілля були дуже файні. Набагато більше пригадується щось добре. Мені взагалі здається, що тоді все було добре. Ми з чоловіком сварилися дуже рідко, але і те не серйозно, – розповідає Анна.

Разом з чоловіком сім’я сіяла саджанці дерев. Ярослав дуже прискіпливо ставився до всього процесу і відслідковував кожен етап. Він відновив у цьому регіоні дуже багато лісів. В той час всі люди будувались з дерева, тому була велика рубка. Але чоловік завжди відновлював цей природній баланс. Старші люди садили ліс, діти пололи. Чоловік є ветераном праці – 40 років пропрацював лісником.  Окрім того Ярослав є справжнім патріотом, співав у Народному ансамблі Бойчуків, його любимі пісні – партизанські, у 1991 році вони виступали у Києві.

Вечорами Анна постійно вишивала, поки вкладала дітей спати, пекла корогваї та пляцки. Навіть тепер вона продовжує пекти для себе та дітей домашній хліб.

За всі роки спільного життя було багато різних моментів, але завжди вони переживали їх разом.

Пригадую, я якраз була вагітна, а чоловік каже, що ходімо з санами в ліс по дерево, це якраз було перед Святвечором. Зрубали там смереку, вже їхали додому і поламили в лісі сани. Ми ледве зранку приїхали. Полегки збудували хату, зробили собі став. Я працювала в колгоспі багато років, а чоловік в лісі, – згадує жінка.

Анна каже, що якщо б могла вернутися у часі і перед нею стояв би вибір, чи знову одружуватися з цим самим чоловіком, то вона безсумнівно відповіла б «так».

Жінка добре пам’ятає роки війни, її батько був несправедливо засуджений на 25 років. Відсидів він 7 років, а потім був репресований. Його виправдали. В сім’ї досі зберігають багато листів чоловіка, в яких він розповідав про те, що невинен та описував своє перебування  у неволі.

Пам’ятаю як якось у хаті було дуже багато партизанів, всі колядували, аж верх з хати злітав. Один з сусідів пішов додому швидше і побачив, як йшли руські. Він вернувся і попередив усіх. Руські ходили парами, а партизани йшли один за одним, так вони розпізнавали хто є хто. Тоді партизани встигли втекти, – згадує пані Анна.

У 1945 році мати жінки відправила дівчину з братом у ліс по малини. В той час саме через село йшов фронт.

На горі були дуже великі малини, а навколо чулося, як стріляють, в Надвірній горів міст, йшов фронт. Коли ми верталися, то всі люди вже повтікали, вулиці були пусті. До того часу мама з татом вже зібрали всі пожитки. Вони забрали нас і на фірі ми поїхали у ліс. Кулі летіли з усіх боків, свистіли над головами. Дітей штабелями поклали на фіру за крайньою хатою, а самі пішли до півниці, щоб сховатися. Зранку все закінчилось. Багато хатів згоріло, – пригадує жінка.

Подружжя приклало колосальних зусиль до будівництва у селі греко-католицької церкви.

Ця родина внесла основну лепту у будівництво цієї церкви, як і ця пара, так і їхні діти. Вони зіграли велику роль у тому, що зараз люди мають церкву, – каже староста села Ганна Вітюк.

Жінка згадує, як 34 дні відходила по різних селах. Щоб зібрати гроші на будівництво церкви. За це вони були нагороджені грамотою від митрополита Володимира Війтишина.

Попри свій поважний вік подружжя до тепер робить багато роботи. Чоловік ще косить та слідкує за чистотою подвір’я, а жінка порається на городі та навіть тримає корову та порося. Ярослав тепер встає зранку швидше за Анну і постійно її будить.

Треба трохи терпіти один одному, вміти поступитися. Треба вміти переживати всякі труднощі та незгоди разом з чоловіком, а не йти одразу і розводитися, – радить жінка молодим парам.

Михайло і Параска Волочій одружилися 64 роки тому, 15 березня. У них є один син, який подарував їм 2 онуків, а ті вже 1 правнука.

Чоловік народився 1927 році та на 6 років старший за жінку. Окрім того, зараз він є найстаршим чоловіком у селі.

Познайомились вони у місті на базарі на Штефана. Довго не зустрічалися, одразу згодилися і одружилися. Спочатку жили у жінки дома, а потім побудували свою хату.

Весілля було 2 дні. У перший день увечері приходили шити вінки з барвінку. Молоду колись дуже файно завивали. На віночок купляли ще завушниці, голова вся була у стрічках по два метри, тоді хустка і рантух. Після того разом з молодим і музиками йшли до слюбу, – каже жінка.

Жінка 30 років пропрацювала у колгоспі, а 13 років по сезонах. Чоловіка в селі знають, як доброго майстра. Він по цілому селу тесав дерева на будинки. У Станіславі клав водопроводи, все місто прошив каналізаціями.

Всі гроші Михайло та Параска постійно складали до купи, щоб щось було в хаті, щоб зробити дитині весілля. Навіть тепер з пенсії постійно відкладають, щоб допомогти внукам. Жінка каже, що до тепер полегеньки встає і все робить, може у них не так як у людей, а трошки якби попри людей, але як є. Найприкріше було в часи, коли клали хату, бо нічого не ставало.

Жінка пам’ятає як в роки війни вони тікали у ліс, гонили за собою худобу. Мати Параски тоді напекла багато хліба і забрала його з собою до лісу. Там вони годували ним людей, які не встигли нічого з собою взяти. Додому вони прийшли аж за пару днів, все було побито та знищено.

Зараз чоловік трохи прихворів. Ще минулого року він сам малював дах на хаті. Цього року невдало впав на подвір’ї і вже 4 місяці не може вийти з кімнати.

Трошки деколи з жінкою сваримося, а тут вже і добре. Деколи думаю, що більше ніколи з нею не буду говорити, а потім обертаюся тай говорю далі, – каже чоловік.

Родина часто навідує подружжя та допомагає, то побілить у хаті, то помалює щось, роблять все, що треба. Жінка ще вручну сама копає картоплю.

Кожен має свій характер, свій розум, тепер дуже багато гордих, бо зараз людям добро. Тепер би так ніхто не терпів, як у нас було колись, – розповідає Параска.

Зараз У Космачі є близько 15 старожилів, яким за 90 років. Їх постійно навідують, щоб ті не відчували себе самотніми, а одиноким людям періодично приносять продуктові набори.