Від Верховини до Голлівуду

Український режисер про супергеройське кіно, правила виживання в Лос-Анджелесі і трипільську магію

Незабаром до Івано-Франківська із воркшопом приїде Любомир Левицький – простий верховинський хлопчина, який зумів розпізнати свою суперсилу і почав знімати кіно в Україні і Голлівуді, бо, як колись казала його мудра бабця, у людини ноги мають бути вдома, а руки по всьому світу.

Нині це один із небагатьох комерційно успішних вітчизняних режисерів, який називає себе аутсайдером української кінотусовки і котрого свого часу звинувачували в тому, що знімає «американщину». «А тепер усі так роблять, – говорить Любомир. – І мені не хочеться працювати там, де вже всі працюють. Мені подобається йти з мачете по джунглях і прорубувати нову дорогу». Тепер він робитиме супергеройське кіно, каже, що Україні зараз дуже потрібні нові герої, які живуть серед нас сьогодні та прийдуть завтра, – такі собі наші Ілони Маски та Стіви Джобси.

Довідка:

Любомир Левицький – режисер, кліпмейкер. Зняв такі стрічки, як «Штольня», «Ломбард», «Тіні незабутих предків». У Лос-Анджелесі працював над створенням свого першого американського фільму. Наразі повернувся до Києва та робить кіно про сучасних українських супергероїв, а ще став одним із членів журі в телепроєкті від «1+1 media» – «Mind Contest: Люди проти машин». Мета цього проєкту – перевірити гіпотезу про те, що штучний інтелект може протистояти людському та самостійно створювати оригінальний контент. Любомир каже: якщо переможе машина, то від розчарування він піде копати собі бункер глибоко в Карпатах.

Коли я приїхав у Лос-Анджелес, в мене була мета робити копродукційне кіно. Я поспілкувався з продюсерами на The Disney, Warner Bros., Sony Pictures, і мені порадили цього не робити. Бо це як з розетками: там – одні, тут – інші. І вони не просто різні, вони ще й з різним струмом. Потрібен час, щоб винайти «адаптер». Інакше не працюватиме. Тому там роблю американське кіно, а тут – українське. Американцям не потрібна Україна, бо вона далеко і вони її геть не знають. І ми не маємо що їм запропонувати, бо ми не Китай з кількамільярдним ринком.

Українські фільми про війну на Сході мусили вийти на екран – це вимога часу. У такий складний період має бути пропаганда у хорошому розумінні цього слова, адже людям потрібно правильно декларувати деякі речі. Однак зараз, як на мене, необхідно трохи призупинити продакшн такого кіно. Досить тицяти пальцем у рану, яка болить. Тим паче на тему нинішньої війни немає дійсно класного сценарію, здебільшого це просто документальна хроніка. Якщо б я робив кіно такого жанру, то це обов’язково була б гіперболізація наших солдатів. Я б відійшов від суперреалістичності і зробив їх ще більшими героями, ніж вони є. Бо досі в сучасних українських воєнних фільмах я бачив вояків, які жаліються на життя. Не це потрібно показувати.

Ідеї – це кредит згори. Якщо ми це не використовуємо, воно дається іншим людям. І муза може вже більше ніколи не прийти. Не використавши через лінь чи страх ту енергію, яка йде до нас із Космосу, ми потім автоматично потрапляємо в проблеми і депресії. Бо тоді вже в людини забирається все. Навіть у Біблії є такі слова: «У кого є, тому додасться, а в кого немає, в того відніметься».

У кіно, як і в моді, є свої тренди та цикли. Зараз наступила ера «коктейлів». Потрібно все змішувати та унікально подавати

Кінодистриб’юторам та кінотеатрам варто б почати робити жорсткий відбір українських фільмів. Тому що скоро глядач остаточно втратить довіру до українського кіно, і навіть ту, яку вже здобув на сьогодні. Є багато цифрових платформ, як на мене, для телеконтенту категорії «B/С».

Коли я роблю кастинги, то часто можу впевнено сказати, хто з акторів піде різко вверх і стане зіркою. Це відчутно. Там є потужна енергія.

70% Голлівуду – це незалежне кіновиробництво. Там найголовніше – класний сценарій. Аби потрапити в Голлівуд, потрібні рекомендації і талант. І там немає блату. Голлівудські зірки – дуже інтелігентні люди. І ще це великі трудяги. Таланту в них десь на 30%, все решта – тяжка праця. Голлівуд, як яйце, –твердий лише зовні. Менеджери, агенти, юристи якраз і слугують твердою оболонкою, котра потрібна, аби всередину не потрапили паразити.

Українські фільми про війну на Сході мусили вийти на екран – це вимога часу

У спілкуванні відомі голлівудські актори неймовірно прості. Коли був на «Золотому глобусі», то взагалі не мав відчуття, ніби потрапив на якусь пафосну тусовку. Натомість у Києві це буває досить часто. Колись моя бабця казала, що повний колос пшениці завжди гнеться донизу, а порожній завжди стирчить догори.

Зараз уже не потрібно нікуди їхати, щоб працювати на Голлівуд. У Києві є більше зйомок, ніж в Лос-Анджелесі, там великою мірою лишився тільки бізнес. У час, коли локальні ринки починають домінувати над міжнародним, сам по собі внутрішній український ринок є дуже перспективним місцем для нових кінопроєктів, з новими жанрами та експериментальними бізнес-моделями проєктів.

Хоча я дуже люблю Америку, але еміграція – це не для мене. Серед тих, хто емігрував, мало щасливих людей. Будучи в Україні, я можу зробити для неї значно більше.

В Україні бракує хороших сценаристів, бо немає де їх вчити. Всі – самоучки, і я, до речі, теж. Справа навіть не в тім, аби просто написати гарний сценарій. Це треба ще й зробити для конкретної аудиторії і щоб було бюджетно для виробництва.

Багато хто не в курсі, але в Україні існує компанія Filmotechnic, яка створює операторські крани та задає тренди в світовій кіноіндустрії. Саме так – задає тренди у нових технологічних інноваціях і якості. Від їхньої продукції захоплено скачуть такі хлопчики, як Джеймс Кемерон, Майкл Бей та сотні інших. А ще ними захоплюється американська кіноакадемія, і це принесло компанії два «Оскари» за унікальні винаходи. І все це створюється тут, у нас вдома, на цьому прекрасному заводі, який я жартома називаю «база Месників».

Проблема багатьох українських режисерів у тому, що вони не розуміють, для якої саме аудиторії роблять кіно. А це половина успіху. Крім того, більшість українських продюсерів узагалі не тямить у правильній промокампанії.

Я зараз готую дещо грандіозне – фільм з оригінальною історією і оригінальною подачею. Адаптував ідею супергеройського кіно типу «Marvel» до українських реалій. Фантастику замінив на містику, наш головний герой отримує свою суперсилу через трипільську магію древніх ритуалів. А ще там буде дуже багато екшену і гумору. Буде таке відчуття, наче ви прийшли в «Макдональдс», але з українською кухнею.

Ідея такого фільму виникла, коли я дізнався одну круту реальну історію. У 1900 році під Полтавою жив журналіст Юрій Будяк – борець за правду. Одного дня він розчарувався в Україні і поїхав у Південну Африку, де якраз точилася англо-бурська війна. Спершу висвітлював ці події як журналіст, а потім вступив у лави бурської армії. Через рік став капітаном, і його кликали Капітан Україна. І якось до англійців приїхав їхній репортер, аби зробити матеріал про війну. Так сталось, що бури взяли його в полон, мали розстріляти. Однак Будяк виступив на захист журналіста-бранця – через професійну солідарність. Полоненого віддали англійцям, а ім’я його було Вінстон Черчілль.

Перестаньте просити – почніть пропонувати. Настав час неймовірних можливостей навколо. Сьогодні у вашому смартфоні більше можливостей, ніж колись у цілої кіностудії. Головне – знайти свою ідею та відкрити свою суперсилу, яка захована глибоко всередині вас.

На мою думку, жанр історичного кіно на сьогодні завершив свій цикл. Не тільки в Україні, але і в світі. У кіно, як і в моді, є свої тренди та цикли. Зараз наступила ера «коктейлів». Потрібно все змішувати та унікально подавати. Також я думаю, що українцям потрібні нові герої, які живуть серед нас сьогодні та прийдуть завтра. Наші Ілони Маски та Стіви Джобси.

Люди такі: розкажеш початок класного анекдота – і вони підуть за вами, щоб дізнатись продовження

Ми дуже багато дивимось назад. Так, звісно, хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього, але потрібно перестати жити минулим. Воно у нас всіх не просте, і віками Україна плаче. Думаю, досить.
Ми маємо все для того, щоб бути щасливими й усміхатись. Достатньо завтра прокинутись зранку та повірити в себе та свою суперсилу. Вона є у кожного з нас, просто захована далеко за страхами і комплексами. Часто над нею сміялись у школі чи інституті. А вона є саме тим, що треба виставляти наперед і розвивати. Тому досить жалітись на життя та чекати, що президент чи уряд має щось дати. Все, що нам мають дати, – це рівні права та безпеку. Бо людину захищає або зброя, або закон. Я підтримую другий варіант. Наша нація є однією з найвродливіших у світі. Наші землі – найродючіші у світі. Наші люди  – суперталановиті в усіх галузях. Залишилось закінчити тільки кляту війну з Росією.
Тому я не хочу знімати історичне кіно. Я не хочу більше дивитись назад, а хочу створювати героїв, які будуть вести нас вперед.

Лайфхак для фільммейкерів, яким потрібна мотивація: кожен ранок, коли прокидаєтесь і починаєте працювати, уявляйте не тільки безкінечні черги в касах на ваш фільм, але і їхню відсутність.

Хочеться створити український бренд блокбастерів.

Знаєте, що головне для продавця історій? Знайти ту історію, від якої мурашки на руці тільки від короткого її переказу. Тоді і в кіно вона спрацює. Найбільше помилок фільммейкери роблять саме на етапі вибору історії. Люди ж такі: розкажеш початок класного анекдота – і вони підуть за вами, щоб дізнатись продовження.

Коли ти заблукав у житті і мордуєшся над тим, чим займатися, треба вертатися назад у дитинство. Там треба копирсатися і згадувати, що вдавалося найкраще, до чого душа тягнулася. У дитинстві всі відповіді про істинне призначення. Бо ж що більше дорослішаємо, то більше соціум і близьке оточення нав’язують різних установок і стандартів, у яких насправді немає істини для нас. Так ми відмовляємося від своїх мрій, і це неправильно.

Автор: Наталя Мостова    

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 31

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.