Чия дитина плаче?

Дитина для матері – найдорожче. Тому свою малечу мама ніколи не погодиться віддати, не дасть образити і, звичайно ж, ніколи не...

21 Вересня 2020 Ступ'як Женя

Дитина для матері – найдорожче. Тому свою малечу мама ніколи не погодиться віддати, не дасть образити і, звичайно ж, ніколи не покине. Це інстинкт на рівні тваринного, але чому ж тоді діти часом опиняються наодинці серед натовпу?

Ця ідея вперше зародилася, коли я гуляла по магазинах. Біля однієї із крамниць у центрі Івано-Франківська часто бачу дитячі візки. Матусі забігають в магазин (хай навіть на кілька хвилин), а візок із дитиною залишають на вулиці. Може, річ у тому, що не всі приміщення пристосовані для маломобільних груп населення та людей із дитячими візочками: немає зручних під’їздів, пандусів. А може, тому, що вибір гелю для душу, скарбу і нової туші – це надто важливе заняття.

У поліції зазначають, що в Івано-Франківську діти губляться доволі часто, приблизно раз на один-два тижні. Здебільшого це трішки старші діти, які пересуваються самі, але буває, що малюків залишають зачиненими в автомобілі або зоставляють десь візок.

Лише нещодавно у Франківську сімейство залишило трирічну дитину зачиненою в авто. Вона сиділа у салоні, згодом сама вибралася з автівки надвір, де її побачив якийсь хлопчина і повів за собою. На щастя, дитина не постраждала. І дивує тут навіть не це, а те, як взагалі можна забути десь людину, хай навіть ще маленьку?

Діти губляться доволі часто, приблизно раз на один-два тижні

Для мене це неприйнятно, і я (може, я думаю так лише зараз) ніколи не залишила б своє немовля у візку просто неба. Бувало, кілька разів я навіть підходила і чекала біля візка на повернення якоїсь горе-мами. Часом бачила загублених дітей і шукала з ними маму-тата. Просто, щоб знати, що з дитиною все добре.

Цього разу спробувати себе у ролі горе-мами вирішила і я. Для того, щоб перевірити реакцію людей, мені треба було буквально забути на вулиці маля.

Звісно, використовувати для експерименту живе дитя я не хотіла (та і хто б мені його довірив!). Тому вирішила зробити інакше: дістала дитячий візок, в який поселився рожевий іграшковий ведмедик та… портативна колонка, яка мала б пронизливо плакати, щоб привертати увагу франківців. Аби все видавалось більш натуральним, потрібно було лише знайти візочок, що добре закривається і ховає уявне немовля, і якісний запис дитячого плачу, яким я керувала через телефон.

Поганою мамою, до речі, мене визнали ще до початку експерименту, на етапі налаштування техніки. Адже коли я стояла на вулиці і дивилася у смартфон, а поруч у візочку розривалася від сліз «дитина», якась жіночка співчутливо глянула на візок, а потім плюнула мені просто під ноги, промовляючи: «Тьху на тебе, мама ще називається!».

Спершу візок я залишила на Стометрівці біля стоматологічної клініки. Сіла перепочити на лавку, займалася своїми справами, одночасно поглядаючи на фотографа, який сховався між людей неподалік. Похитувала візок, а сама «досліджувала» людей і спробувала вгадати, хто ж поведеться.

Поруч сиділи дві жінки. У мене був шанс.

Тому я зробила вигляд, що мені дуже потрібно порозмовляти по телефону, та на трішки відлучилася від свого чада. А сама стала за рогом і спостерігала за реакцією людей.

Візочок не привертав нічиєї уваги хвилин 15, хай там як гучно всередині верещала «дитина». Запускала я плач на своєму телефоні – «дитя» плакало то тихіше, то зовсім голосно. Спочатку я трошки не розрахувала із гучністю, тому моя електронна дитина верещала на все середмістя. І все одно біля візка не було жодної душі. На нього дивилися, хтось пригальмовував на секунду, але не підходив ніхто.

Проте коли перехожі відходили трішки далі (де якраз і стояла я), починали бурхливо обговорювати, як так можна лишити маля і не зважати на його сльози. Хоча вони, до речі, теж не реагували, бо ж до дитини ніхто не підійшов.

Потім візочок залишився стояти просто посеред Вічевого майдану. Люди розглядали його – і знову ніхто не підходив. Навіть з цікавості. І це дивно, бо люди у нас допитливі, а у фільмах жахів все найцікавіше якраз починається через крикливе створіння незрозумілого походження.

Візочок не привертав нічиєї уваги хвилин 15, хай там як гучно всередині верещала “дитина”

Та все ж одну особу візочок із дитиною дуже стурбував. Продавчиня морозива спершу оглядалася на нього кілька разів і навіть робила спроби підійти, та щось її стримувало. Стримувало, аж поки візок не… поїхав в її сторону!

Зізнаюся, цей трюк був не продуманий, просто хтось (ой, то була я!) забув заблокувати колеса, а оскільки візок легенький і немовляти всередині нема, його легко понесло вітром. Довелося продавчиню трішки заспокоїти і пояснити, що там моя «дитина» і ситуація під контролем.

Потім я вирішила переміститися до скверу Міцкевича. Тут завжди спокійно, навіть у робочий день, поки всі кудись поспішають, час мовби зупинився: люди п’ють каву та їдять морозиво. Відпочивають у скверику й мами. Я присіла на одну із лавок зі своєю «дитиною», трішки зачекала і відійшла знову – начебто поговорити по телефону.

Знову низка здивованих поглядів – і більше нічого.

Розвеселила мене хіба компанія хлопців, які на дитячий плач відреагували… втечею. Вони сиділи на сусідній лавці і, коли моя портативна колонка заплакала дитячим голосом, просто висловили своє невдоволення і відсіли трохи далі.

А згодом у цьому ж парку мого візка мало не вкрали роми.

Насправді вони виявили чи не найбільше уваги до дитини, намагались заглянути у щільно закритий візок, навіть питали у відпочивальників, де мама дитини і як давно вона відсутня. А потім, ще трохи покрутившись, штовхнули візок і кудись разом із ним попрямували.

Я так швидко ще ніколи не бігла! Збоку могло видатися, що мама справді дуже переживає за дитину, але ж насправді це просто чужий візок, в якому техніка (теж чужа), та ще й м’яка іграшка дитини, тобто теоретично я могла отримати прочухана одразу від трьох людей.

Я таки догнала ромів і поцікавилася, куди ж вони повезли моє «чадо». Рятівники пояснили, що хотіли просто почекати маму (себто мене), щоб дитина була у безпеці. А з місця зрушили, щоб її заспокоїти.

Ну що ж, спасибі.

Дуже серйозно на одинокий візок реагували діти. Вони тягнули батьків за руки, спиняли біля візочка, підбігали до нього самі і повідомляли всіх навколо, що тут біда або, наприклад, «ляля плак-плак».

Біля лавки на вулиці Лесі Українки дитина змусила маму стояти біля моєї «малечі» хвилин 10, аж поки я не повернулася. Цікаво, чому саме дітей так хвилювала доля іншої дитини? Може, у них є якесь неписане правило не кидати своїх у біді? А може, просто поки ти дитина, то ще добрий і чуйний?

Дуже серйозно на одинокий візок реагували діти. Вони тягнули батьків за руки, спинялися біля візочка, підбігали до нього самі і повідоляли всіх навколо

Не відзначилися великим співчуттям і чоловіки. Хоча у супермаркеті «Сільпо» у центрі міста на плач дитини у покинутому візочку відреагував охоронець. Він стояв на вході і час від часу поглядав на візок, намагався акуратно заспокоїти дитину і дочекався, поки я повернуся із купленими продуктами. Повідомив, що дитина плаче, і попросив так її не залишати.

Біля ще одного магазину жінка побачила мій візок, з якого долинав дитячий плач, подивилася, поруч лишила свій візок та й пішла всередину. Так і стояли два самотніх візки, у яких моє штучне заплакане маля і її – цілком справжнісіньке. Довелося швидко змінити локацію і вимкнути плач із колонки, щоб вже чиясь дитина заспокоїлась.

Насправді я чекала більш бурхливої реакції, може, тому, що сама ніколи б не пройшла повз. Можливо, якби дитині було років 3 – 4 і вона плакала й кликала маму, то і фідбек оточення був би більшим. Та все ж знайшлися люди, котрих хвилювала доля дитини, але жодного разу не настільки, щоб викликати поліцію.

В управлінні патрульної поліції зазначають, що випадки, коли дитина залишається сама на вулицях Франківська, – далеко не рідкість. Для того, щоб допомогти малечі, перехожим радять залишатися біля дитини і одразу телефонувати патрульним та у швидку допомогу.

Працівники «швидкої» мають на місці перевірити стан дитини, чи вона не хвора, не переохолоджена або голодна, а далі її доля залежить від віку: зовсім маленьких дітей відвозять в Івано-Франківську міську дитячу клінічну лікарню на Чорновола, трішки старших забирають у поліцейський відділок. Там з дитиною спілкуються і намагаються встановити особу батьків. Якщо не вдається або ж якщо батьки нетверезі чи з інших причин не можуть забрати дитину, її відправляють в Івано-Франківський центр соціально-психологічної реабілітації дітей на Набережній.

Якщо ви стали свідком такої ситуації – залишайтеся біля дитини і одразу викличте поліцію та швидку допомогу. Нехай працівники «швидкої» подбають про здоров’я малечі, а працівники ювенальної превенції допоможуть знайти її батьків.

Автор: Марта Баранецька      

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 32

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

 

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...