Як народилася Сирія: столітнє коріння сучасного конфлікту

Сто років тому на Близькому Сході утворилася держава, яка за короткий час свого існування (8 березня – 24 липня 1920 року) виявила джерела тих внутрішніх конфліктів, які не втихають у Сирії дотепер.

Ця країна була значно більших розмірів, ніж сучасна, роздерта громадянською війною та ворожими інтервенціями Сирійська Арабська Республіка. Тодішнє королівство Сирія включало в себе, зокрема, територію сучасного Лівану, населеного здебільшого представниками християнських конфесій.

«Область між Таврськими горами, Середземним морем, Синайським півостровом, Сирійською пустелею та Месопотамією – площею 280 000 квадратних кілометрів (площа теперішньої Сирійської Республіки трохи більш як 180 тис. кв. км. – Авт.) – це Сирія. Вона була приєднана до халіфату Аббасидів під час поширення ісламу та відтоді залишається під владою мусульман, увійшовши до складу Османської імперії у XVI столітті. Тривалий час ця країна була ареною спустошливих воєн, втратила колишній розквіт і зараз – за винятком частин Леванту, населених маронітами (християнська католицька конфесія. – Авт.) та друзами (ісмаїлітська секта ісламу. – Авт.) – нагадує безплідний пустир», – писала про виникнення нової монархії на Близькому Сході тогочасна австрійська газета «Reichspost».

Штучно створена держава, кордони якої були сформовані без врахування етнічного та релігійного складу населення, ніколи не була монолітною країною. Тут досі не сформувалася національність «сирієць». В османську епоху в Сирії часто відбувалися повстання релігійно-етнічних спільнот, яких тут завжди було більше, ніж в будь-якій іншій частині світу.

«Населення Сирії складає трохи більш ніж 3 мільйони, дві третини з яких становлять мусульмани, переважно арабського походження. Є також близько 600 тисяч католиків, 300 тисяч православних та 100 тисяч євреїв. Сирія, безумовно, має найбільшу суміш релігійних течій серед усіх країн світу: окрім римо-католицької конфесії, тут існує ще десяток християнських сект, велика фрагментація серед мусульманських конфесій – справжня релігійна мозаїка», – описували ситуацію в цій державі сто років тому журналісти «Reichspost».

Головним супротивником Османської імперії, в якій панували турки, стало арабське населення цієї території. Арабські лідери планували поширити свою владу аж до Єгипту та Аравійського півострова, відновивши давній халіфат – владу спадкоємців пророка Магомета.

Для втілення таких ідей арабам-мусульманам не вистачало єдності – давній поділ ісламу на сунітів та шиїтів, які вважають одне одного відступниками, в Сирії доповнюється існуванням представників різних відгалужень, зокрема ісламських течій друзів та алавітів (до останніх належить династія нинішнього президента Сирії Башара Асада. – Авт.).

Сирія віддавна належала до сфери інтересів Франції, яка ще в ХІХ столітті надсилала сюди свої гуманітарні місії, дбаючи про медицину та освіту місцевих мешканців та водночас посилюючи свій політичний вплив

Окрім християнських громад у Лівані, на території Сирії компактно проживали також курди (різнорелігійна етнічна група. – Авт.), які у той час теж мали сподівання на утворення власної держави, та вірмени, країна яких за сприятливих обставин могла простягтися на території між теперішньою Сирією та Туреччиною. У 1920 році США претендували на мандат від Ліги Націй (попередниці ООН. – Авт.) на зовнішнє управління Вірменією, кордони якої мали би в такому разі поширитися далеко за межі сучасної держави. Але таку ідею американського  президента Вудро Вільсона не підтримав сенат США.

Мандати Ліги Націй над новоутвореними державами Близького Сходу прагнули отримати також переможці у Першій світовій війні – Велика Британія та Франція – насамперед для контролю над економікою багатих на нафту регіонів.

Сирія віддавна належала до сфери інтересів Франції, яка ще в ХІХ столітті надсилала сюди свої гуманітарні місії, дбаючи про медицину та освіту місцевих мешканців та водночас посилюючи свій політичний вплив.

«На цей мандат Франція претендує, зважаючи на свої давні традиційні відносини із Сирією та на основі таємного договору від 1916 року. Її претензії визнають інші союзники, зокрема Англія, яка теж претендує на мандат на Месопотамію (теперішній Ірак. – Авт.) та Палестину», – пояснювала політичну ситуацію тогочасна газета «Wiener Morgenzeitung».

Після завершення Першої світової війни формально владу в Сирії було передано Національному конгресу, представницькому органу, вибори до якого відбулися навесні 1919 року. Але цей сирійський парламент не бажав будувати демократичної республіки і вже менш ніж через рік проголосив утворення незалежного королівства Сирія, запросивши на трон еміра (принца) Фейсала, який був  командувачем Північної армії Арабського повстання проти Османської імперії та союзником британців.

Відсутність єдності у країні, розірваній внутрішніми релігійно-етнічними суперечностями, призвела до того, що королівство Сирія перестало існувати у липні 1920 року

Плани цього представника арабського клану Хашимітів, який вважався прямим нащадком пророка Мухаммеда, були значно масштабніші, ніж просто бути королем Сирії. За задумом Фейсала, до його великої держави повинна була увійти уся територія арабського світу — від Сирії до Аравійського півострова та Єгипту. Заради цього він навіть досягнув порозуміння з лідерами тогочасних сіоністів, які мали свій центр у Британії, щодо переселення в Палестину євреїв, які планували відновити там давню державу Ізраїль.

«Плани принца Фейсала виглядають як новітня Аравійська імперія, в якій він претендує на роль лідера. Дотепер Британія була здатна впоратися з цим бажанням», – описувала наміри сирійського монарха газета «Wiener Morgenzeitung».

Національний конгрес Сирії не тільки проголосив Фейсала королем арабів, але й уклав політичний та економічний союз із сусіднім Іраком, зажадавши у світової спільноти визнання незалежності. Така пропозиція викликала негативну реакцію насамперед у Франції. Невдоволення таким станом речей виявляли також у тих частинах королівства, які були населені християнами або мусульманами інших релігійних спрямувань та етнічного походження. Зокрема, у місті Бейрут ліванські націоналісти скликали Раду християнських лідерів і проголосили незалежність Лівану від Сирії.

Відсутність єдності у країні, розірваній внутрішніми релігійно-етнічними суперечностями, призвела до того, що королівство Сирія перестало існувати у липні 1920 року. Після того, як Франція отримала жаданий мандат від Ліги Націй, принцу Фейсалу висунули ультиматум: співпраця з французьким урядом або зречення престолу.

Принц Фейсал погодився співпрацювати з французами, сподіваючись, що з часом йому вдасться змінити ситуацію та втілити свої плани щодо відновлення халіфату на всій арабській території. Однак командування армії його не підтримало. Молодий військовий міністр Юсеф аль-Азмех послав загони арабських воїнів на бій з французами. Після розгрому армійських підрозділів на території, населеній мусульманами, ще три роки вівся партизанський збройний опір. Лише у переважно християнському Лівані французів зустріли як визволителів…

Французи покинули Сирію в 1946 році. Тоді було відновлено державний суверенітет цієї країни в республіканській формі. Але внутрішні суперечності, викликані постійними етноконфесійними суперечностями, в Сирії не були вирішені.

У 1958 році, ніби виконуючи бажання принца Фейсала про велику арабську державу, Сирія та Єгипет утворили Об’єднану Арабську Республіку, яку очолив єгипетський лідер. Але вже через кілька років  сирійські офіцери здійснили військовий переворот, проголосивши утворення Сирійської Арабської Республіки. Після низки бунтів і зміни урядів у 1966 році до влади в країні прийшла антиамериканська партія лівого спрямування Баас, до якої належав і батько нинішнього президента країни Башара Асада. Новий режим пішов на союз навіть із Сирійською комуністичною партією, а до складу уряду було включено видних комуністів.

Наприкінці 1970-х років активізувалися виступи проти політики уряду з боку сирійських ісламістів. Кілька самостійних ісламістських течій почали кампанію, спрямовану проти правлячого режиму, організувавши у 1977–1978 роках серію нападів на урядові об’єкти і вбивства відомих державних і партійних діячів. Згодом «брати-мусульмани» підняли відкритий заколот проти влади з гаслами, спрямованими на встановлення ісламського порядку в Сирії. Цей бунт було жорстоко придушено армією, але його наслідком стало створення Національного союзу за визволення Сирії, куди увійшли угруповання, що об’єдналися в Ісламський фронт, та інші підпільні організації, які протистояли режиму.

Відлунням тих подій стало теперішнє протистояння між прихильниками уряду Башара Асада та його противниками, яке у березні 2011 року набуло форми громадянсько-партизанської війни.

Від 2011 року в країні триває громадянська війна, в якій режиму президента-диктатора Башара Асада протистоять озброєні опозиціонери та ісламські радикали. Країни Заходу й арабські монархії звинувачували владу Сирії у невиправдано жорстокому придушенні опозиційних виступів. Офіційний Дамаск заявляє, що застосовує силу проти озброєних груп терористів, які намагаються дестабілізувати ситуацію в країні. За даними ООН, загальна кількість жертв конфлікту в Сирії становить майже 70 тисяч осіб, близько 1,5 млн стали біженцями, щонайменше 3,6 млн чоловік – внутрішньо переміщеними особами.

Як і сто років тому, внутрішніми суперечностями знову користуються великі геополітичні гравці.

Туреччина, володіючи другою за потужністю армією в НАТО, претендує на роль регіонального жандарма і силою диктує свої правила, здійснивши наприкінці 2019 року інтервенцію на територію сусідньої країни. Сирійський президент різко критикує втручання Туреччини у внутрішній конфлікт і перебування турецьких військових на сирійській землі розглядає як відкриту агресію.

Башар Асад у протистоянні з турками та внутрішньою опозицією сподівається на продовження підтримки з боку Росії та Ірану, завдяки яким він зумів відновити контроль над більшістю територій Сирії. Проте для Росії, яка має на території Сирії власну військову базу на Середземному морі, повна перемога Асада зовсім не важлива. Фінальним акордом сирійської операції у Кремлі бачать  зрежисоване за російського посередництва політичне завершення конфлікту, яке повинне посилити імідж РФ як впливового медіатора.

Водночас невдоволення Росії викликає загравання Дамаска з арабськими монархіями, як-от Об’єднаними Арабськими Еміратами та Саудівською Аравією, які надають підтримку сирійським мусульманам-сунітам і користуються при цьому підтримкою США.

Туреччина, володіючи другою за потужністю армією в НАТО, претендує на роль регіонального жандарма і силою диктує свої правила

Шиїтський Іран традиційно підтримує сирійського президента Асада та терористів «Хезболли», що наносять удари по Ізраїлю із сирійської території та влаштовують вбивства у християнських кварталах Лівану. У Тегерані занепокоєні можливістю порозуміння між Туреччиною та Росією із сирійського питання, тому Асада підштовхують до активних військових дій. Незважаючи на епідемію коронавірусу, з території Ірану продовжує поступати озброєння силам режиму, паралельно посилюється присутність іранських угруповань у державі.

На зростання впливу Ірану в сусідній країні з тривогою дивляться в Ізраїлі. Ізраїльтяни продовжують завдавати ударів по іранських позиціях у Сирії, хоча й не беруть на себе безпосередньої відповідальності за ці атаки. Проте в Тель-Авіві стверджують, що протидія іранській експансії триватиме до повного витіснення іранців із Сирії.

На десятому році громадянської війни, як у далекому 1920-му, територія цієї штучно утвореної країни знову нагадує безплідний пустир…

Автор: Богдан Скаврон        

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 32

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.