#Мами_війни: він завжди мріяв бути військовим

Володя Байдюк з села Глибоке, що на Богородчанщині, був дуже очікуваною дитиною, його мати Оксана завжди мріяла про сина. В чотири місяці хлопчик дуже сильно захворів та мало не помер по дорозі в  лікарню. Лікування тривало довгих п’ять місяців. Увесь час жінка постійно молилася.

І коли хлопчику виповнилося дев’ять місяців він більше не хворів … взагалі ніколи. Володя ріс на диво всім, був дуже міцненький, а вже у три роки вмів читати по складах.

Одного разу до його батька прийшов друг. Володі саме купили боксерські рукавички. Коли він жартома вдарив старшого чоловіка, то у того аж міліцейська шапка злетіла з голови. Її він і подарував малому. Хлопчик не знімав її, ходив у ній навіть у садочок. Напевне, від тоді у нього і з’явилась мрія – стати захисником.

Невдовзі його батьки розлучилися. Мати залишилась сама з двома дітьми. Нелегке життя змусило шестирічного хлопчика швидко подорослішати. Першокласник пас чужі корови, толочив людям сіно – так заробляв перші гроші. Чим більшими ставали діти, тим більшу жінка мала поміч. Невдовзі вона  вийшла заміж вдруге, а діти отримали саме того «тата», якого їм не вистачало.

У сьомому класі Володя вирішив поступати у військове училище, але “завалив” екзамени,  сильно засмутився, але заявив мамі, що все одно буде «воєнним».

Після дев’яти класів хлопець одразу пішов на роботу у Перегінське. Згодом їздив з татом закордон на будівництво та у ліс. Повернувся, коли почали приходити повістки – на черговий призов в армію. То був 2009 рік. Перший раз з військомату його завернули, мама каже – син мав на шиї багато “родимок” і йому сказали, що з таким не візьмуть. Щоб все ж таки потрапити на службу, йому довелося дати лікареві 200 гривень. Хлопця направили у морську піхоту – у Сімферополь.

Володя розповідав рідним, що в армії їх дуже муштрували, але він жодного дня не пошкодував, що пішов.  Приблизно за пів року після початку служби до матері зателефонував комбат, подякував за сина та пустив того у відпустку.

 Ту здибанку на поїзді я буду пам’ятати вічно. Я ішла по перону, а він біг до мене з букетом квітів і кричав «Мамочка, мамусінька моя»! Це було для мене незвично, бо він у нас був завжди дуже стриманий і не дозволяв собі зайвих «ніжностей» перед іншими, – згадує жінка.

Після повернення з армії він побув дома всього три дні, поїв своїх любимих вареників та борщАку і одразу пішов на роботу.

Будь-яке свято не проходило у мене без квітів. День народження, 8 березня, Миколая, кожен приїзд з роботи – завжди з червоними розами. Він міг їх дістати навіть вночі і так навчив мого молодшого сина та чоловіка.

До початку 2014 року він був на роботі закордоном. На Майдані тоді вже було пекло. Володя казав, що треба терміново їхати додому. Мати декілька разів впрошувала сина не їхати, проте втримувати його вона довго не змогла. Коли «зелені чоловічки» окупували частину у Сімферополі, де хлопець служив, він одразу поїхав додому. Вдома він пошматував всі фотографії з присяги – вирвав з них тих, про продав Україну та перейшов на бік ворога.

За роботу закордоном йому так і не заплатили, тому додому він приїхав з квітами на декількома доларами, які віддав за дорогу. Володя вирішив іти на контракт та потрапив у львівську вісімдесятку, але через три тижні він розірвав його, бо там нічого не вчили. Тоді вже вдома потайки, почав шукати різні вишколи. Постійно казав мамі, що ніби їде на шашлики з друзями на пару днів.

Якось він сказав, що на цей раз його не буде трохи довше. Мама підловила хлопця на брехні аж через п’ять тижнів. Коли той сказав мамі, що ця спека його вже замучила, хоч на заході тоді лилися сильні дощі. Так Оксана і дізналася, що син на війні – у лавах “Правого сектору”.

Якось на Купала Володя сказав мамі, що буде дома не скоро, а вже за десять хвилин стояв біля хати. Жінка кинулась синові в ноги і встигла помітити лише великий букет у руках. Був вдома не довго, одразу поїхав до дівчини, з якою дистанційно познайомив їхній друг, – Іванкою. З нею він планував одружитися. А вже за три дні зібрав сумки та поїхав.

Невдовзі хлопець пішов на навчання на глибинну розвідку і вирішив покинути “Правий сектор”. Тоді він потрапив у 74-ту бригаду.

6 жовтня він знову зробив мамі сюрприз. Додому приїхав статний хлопець у новій формі розвідчика і все з тим же великим букетом квітів. Війна змінила його характер. Лиш інколи він сідав біля мами та просив «полюбити недолюблену дитину».

8 числа він знову сказав, що їде. Останній раз, коли Володя збирався у дорогу, мати ходила за ним слід у слід і на кожному кроці вдихала його запах, ніби знала, що то остання можливість.

Він сказав, що не лишиться хлопців, там війна і це не обговорюється. Говорив, що єдине, чого він боїться, це стати калікою або попасти у полон. Смерті він не боявся, головне, щоб швидко.

В той день він вперше за всю війну заплакав на колінах у матері, вона дала йому вервичку  і батьки вперше провели сина. Перед автобусом Володя помітив, що забув вдома квитки. Батько побіг по них, але дім був зачинений. Жінка ніколи не забирала з собою ключ, але цього разу чомусь поставила його до кишені. Батько вибив двері та все ж встиг принести квитки.

Коли він сів в автобус, довго на мене дивився. Я ніколи не забуду той погляд і його фірмові «повітряні цьомчики» у вікно, – каже мама.

На початку листопада жінці наснився сон – її Володя у труні. Оксана каже, що побачила тоді увесь похорон, в точності такий, який довелося пережити.  Спочатку сну не надали ваги, бо все, що не сниться, то буває навпаки.

Перед днем народження матері, Володя зателефонував до сестри, яка на той час була вагітна (хлопця мали взяти хресним). Він попросив купити мамі подарунок на свято. Сказав, що скоро буде. Вночі до мами прийшло повідомлення: «Мамочко, вітаю тебе з Днем народження. Пробач, що в цей день я заставляю тебе хвилюватися. Я тебе люблю.»

Оксана відповіла йому, а сама проплакала до ранку.

Я не могла заспокоїтись, плакала. Заснула на годинку перед самим ранком.  Коли встала, то відчула якесь полегшення. Той біль, що пік постійно в грудях, пропав. Володя з’явився в мережі зранку. І в  селі вже всі знали, що він загинув, але ніхто не наважувався сказати нам. Я одразу ж йому зателефонувала, але абонент був зайнятий. Потім у слухавці почула чужий голос, коли спитала, де Вова, той відповів – нема. Я подумала, що він на завданні, перепитала  ще раз. Той сказав, що Володі нема взагалі. Що було далі я не пам’ятаю.

Як розповіли побратими згодом, коли поверталися з розвідки, то попали на міну. Володя загинув на місці, а комбат через шість годин.

Фото зроблене в день смерті

Йоготіло привезли додому у неділю. Хоронили саме на його 25-річчя – 25 листопада, а загинув він у день народження матері.  «Найгірше було навіть не тоді, коли його опускали у яму, а на наступний день – аж тоді я повністю усвідомила, що мого сина вже немає”.

Вижити у цій ситуації родині допоміг двоюрідний брат жінки – Ярослав Паранюк. Він разом зі старшою дочкою взяли на свої плечі ввесь похорон та реабілітацію жінки, її витягнули з пекла.

Я відчуваю, що мій син завжди поруч. Особливо, коли я плачу. Він часто нам сниться і наперед розказує про певні події. У нас був і є особливий зв’язок. Я завжди його відчувала і зараз чую.

В селі жінка жити не змогла – переїхала до Франківська. Кожен сантиметр подвір’я нагадував про сина.

Він завжди мені казав, що пішов туди за Батьківщину, бо наскільки любить свою землю, що ніколи не пустить сюди москалів. До того ж, він дуже любив людей. Він був співчутливий, як до дитини, так і до старої людини. Для нього не було поганих людей,він умів прощати.

Багато для реабілітації зробила Міська спілка сімей і родин померлих та пропавших безвісти.

Я знаю, що моя дитина – герой. Я з цим хрестом живу. Він загинув на моє День народження. Боженька вибрала мене, щоб я подарувала Йому цю дитину. Я знаю, що йому краще там, він і так завжди з нами поруч, він ангел-охоронець не тільки нашої родини…

Один з комплектів форми хлопця віддали його двоюрідному брату Сергію. Вони були дуже близькі і хлопець дуже важко переносить його смерть та ніяк не може з цим змиритися. Він пішов по стопам свого брата, став морським піхотинцем.

Жінка згадує, що порятунком для неї на час після смерті сина стали подорожі.

Три роки мене фактично не було дома. Приїздила зробити щось по господарці та переночувати. Ми постійно шукали куди ще поїхати, об’їздили західну Україну вздовж і в поперек. Це був мій порятунок.

Після 5-ти років по смерті сина, мати почала писати вірші.

 Особливо легко вони мені даються вночі. Раніше я суто писала для нього, у нас є той зв’язок. Я думала, що ніколи не зможу написати вірші для когось, але тепер інколи в мене виходить.

Оксана відкрито звинувачує тодішню владу у смерті сина.

Звинувачую, бо тоді була не правильна політика. Вони відправили наших дітей на смерть. Можна все було зробити зовсім інакше. Не знаю, для чого вони це зробили. З іншого боку кажу собі, що хай подивляться, які наші українці, що ми не дамо піти сюди чужинцям. Лиш дуже шкода, що саме в 2014 році там загинуло багато патріотів, козаків, які могли подарувати цій країні просто неймовірних дітей. Лиш до тепер найбільше я боюся, щоб наші діти лишилися героями. Щоб їх не забули.

Байдюк Володимир Іванович загинув 21 листопада 2014 року, під час виконання завдання із розвідки під Донецьком в районі аеропорту, підірвався на міні. Разом із ним загинув доброволець ДУК-ПС розвідник Всеволод Воловик.

Нагороди:

  • Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
  • Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
  • Нагороджений відзнакою ДУК ПС «Бойовий Хрест Корпусу» (посмертно).

 

Перший вірш матері Володі

Дивлюся на небо і зірочку бачу,

яскрасу, красиву таку.

Безмежно щасливу, ніким не відкриту,

то очі синочка мого.

 

Ті очі бездонні я бачу щоночі,

і чую, як лине твій голос з душі.

О, Господи, любий, почуй мене грішну,

як сина я кличу увісні.

 

Синочку, коханий мій, соколе ясний,

без тебе немає життя.

Немає ні щастя, ні радості в хаті,

лиш тільки одна пелена.

 

О, Господи любий, кричу, як вовчиця,

що вкрали у неї дитя.

Верніть мені сина, благаю у неба.

Хай вернеться він з небуття.

 

А рани у серці печуть так пекельно,

що біль проникає в кістки.

А час не лікує, кажу я вам твердо.

Немає лікарства душі.

 

Лети, моя пташко, в свою ти домівку,

де Господь тебе вбереже.

Душою і серцем з тобою я буду,

любитиму вічно тебе!

 

 

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

  • ��������...
  • Loading...