Батько і син: їх називали Кент і Костиль

Спершу на фронт пішов син, а за ним і батько. Якщо син воює, то хіба йому, вдвічі старшому, не стане...

29 листопада 2020 Ступ'як Женя

Спершу на фронт пішов син, а за ним і батько. Якщо син воює, то хіба йому, вдвічі старшому, не стане духу теж взятися за зброю? Калуські бійці ДУК «Правий сектор» Роман і Юрій Концевичі, як ніхто, знають, що війна – це не тупо стріляти, іноді не треба натискати на гачок.

«Учебка» показала, хто є хто

Коли Юрко приїхав додому у чергову відпустку, батько був категоричний: «На наступну ротацію я з тобою». – «Тату, добре подумав? Сам розумієш – там війна…» – «На наступну ротацію я з тобою!»

«Мені стало геть незручно перед сином, – пояснює Роман Концевич. – Син воює, а мені хіба не стане духу теж взятися за зброю? Та й узагалі, мене вже давно мордувало відчуття, що в країні почали геноцид нашого народу, ганебно прикриваючись війною. Я хотів принаймні внести свою лепту, аби та війна вже швидше закінчилася».

«Спершу тато мені частенько натякав, що теж хотів би податися на фронт, – додає син. – Я вдавав, що не розумію… Відтягував… Але потім переосмислив… Людина має йти за покликом серця, інакше може шкодувати все життя».

Юрко ще зі свого першого дня на передку усе розповідав батькові про війну. Не хотів загортати в папірці. Та й нащо? «Я й так чув по телефону, як розривалися міни, – каже тато. – І знаєте, то було моторошно. Мені зоставалося тільки молитися за нього».

Роман на той час мав добру роботу – працював головним енергетиком у великій приватній фірмі, мав давно налагоджене життя і спокій. А сину був лише 21 рік, спортсмен, займався східними єдиноборствами, планував пов’язати своє життя зі спортом. Але 2014 рік перевернув усе догори дриґом.

«Як я міг заперечувати? Це дорослий вибір дорослого чоловіка! Тим паче у такий час», – каже батько. Хлопець пішов би на війну значно раніше, але якраз мама померла – дуже горював.

Юрко прийняв присягу у жовтні – на Покрови. Вишкіл пройшов у навчальному центрі «Десна». І зразу – на фронт. У саму вирву – Піски. Місце, яке тоді не знало тиші.

Ще під час навчання хлопчина добре показав себе, мав чудову фізичну підготовку і потужну психічну міць. Бо ж вишкіл проходили не всі, багатьох повертали назад додому, дехто сам не витримував.

«Пригадую, як проводжав сина на автобус у «Десну», – усміхається Роман. – З ним ще їхали хлопці, але зрештою лишилися тільки двоє. Причому відсіювалися саме ті, які на початках найбільше фраєрились. «Учебка» показала, хто є хто».

Позивний до Юрка одразу причепився – Костиль. Річ у тім, що юнак уже тоді був справжнім профі з удару lowkick (нижній удар – англ.), який наноситься у стегнову ділянку – потім противник може ще довго кульгати, а то й на милицях чалапати. «В єдиноборствах це завжди була моя візитівка», – усміхається воїн.

А його тато взяв собі позивний Кент – його так кликали ще замолоду.

 

Тато старався

Батько і син опинилися в одній бойовій групі, котра мала виконати певне завдання в Мар’їнці. Юрія призначили командиром.

Підготовка тривала три дні на базі: тактика, вогнева підготовка, медицина… Тренував Юра. Татові спуску не давав. «Батько старався і чудово справлявся на рівні з 20-річними хлопцями, – усміхається син. – Старався, бо знав, що можу вернути його додому».

До речі, спершу ніхто навіть не здогадувався, що вони – батько і син. А коли дізнавалися, сміялися: «Я думаю, чого це ви такі схожі!»

Роман тримався на висоті, ніколи не виказував страху чи паніки, хоча на початках таки було дуже лячно. Головне – аби не нагнітати й без того напружену атмосферу. «А взагалі, найдужче я боявся одного – не зганьбити сина, – усміхається Роман. – Тому старався з усіх сил. Думаю, вдалося. Потім хлопці з ЗСУ дивувалися, як ми могли всього за три дні пройти такий потужний вишкіл. Мотивація, скажу я вам, – страшна сила».

Боєць пам’ятає, коли вони вже виїжджали з бази на завдання, решта побратимів дивилися услід із заздрістю – всі добровольці рвалися до бою, кожен горів ідеєю. «Це важко передати – треба бачити і відчувати ту неймовірну енергетику», – додає Роман.

Батько і син опинилися в одній бойовій групі, котра мала виконати певне завдання в Мар’їнці. Сина призначили командиром

Коли заходили у Мар’їнку, калушанин так само добре запам’ятав очі вояків ЗСУ, вони дивилися на добровольців із такою вдячністю – за підмогу у тому пеклі, адже, як тільки темніло, навколо все світилося від обстрілів і вибухів. «Таке не забувається», – замислено каже вояка.

Вже через тиждень Романа призначили старшим на позиції. «Я завжди казав, що на війні весь час треба мати розплющені очі і світлий розум, – міркує він. – Війна – це не тупо стріляти. Іноді не треба натискати на гачок».

«На війні героїзм розсіюється з першою втратою, – додає Юра. – Там потрібен не героїзм, а холодний розум. Це не фільми про Рембо. Війна не любить помилок».

Наприкінці, коли хлопці з «Правого сектору» вже мали їхати на ротацію, солдати сміялися, мовляв, заїхала невеличка група добровольців – і в Мар’їнці війна майже закінчилася. «Ми просто зробили свою роботу, – говорить Роман. – Без втрат, з хитрістю і з розумом».

На війні героїзм розсіюється з першою втратою. Там потрібен не героїзм, а холодний розум. І це не фільми про Рембо

На фронті не обходилося і без смішного. Роман пригадує, як один із солдатів ЗСУ телефонував додому в Харків, казав: «У нас все супер, з нами хлопці з «Правого сектору»…» Батьки зчинили ґвалт: «Як «Правий сектор»? Та вони ж вас поріжуть!» Ото всі реготали тоді.

Юра пам’ятає не одну історію про місцеве населення. У Пісках вже нікого не лишилося на той час. Тільки пара самотніх дідуся з бабусею. Жили лише завдяки українським воякам – ті носили їм їсти, одяг, ліки. Хлопець не знає, яка їхня доля зараз, але згадуватиме тих стареньких до кінця життя. А вже в напівмирній Мар’їнці люди були різні. Удень продавали тобі на ринку молоко, а вночі потайки ставили розтяжки і підкидали гранату. Але найгірше, каже Юра, що місцеві виховують дітей на своїх совкових цінностях і московській пропаганді. Боєць пам’ятає двох малих дівчаток, котрі йшли одразу за їхніми спинами і навмисно голосно говорили між собою: «А може, вб’ємо їх просто зараз?» І при цьому реготали. «Проводжали» вояків аж до останнього, поки бійці не зрозуміли, що діти таким чином надавали коректування для ворога.

«Мені тоді стало дуже не по собі, – ділиться Юра. – Якщо молоде покоління буде рости на цій ненависті і агресії, то що тоді чекає цю країну? Людиною може керувати або ненависть, або любов. Коли я був на війні, мною керувала не ненависть, а любов до землі».

«Місцеве населення? Та не треба їм ніяка Україна. Кому треба була – вже давно покинув окуповані території, – не стримується тато. – Там здебільшого лишилися самі адепти «русского мира».

 

Люди не згодяться стояти в стійлі

Поступово бойовий запал стихав. Згори почали потроху придушувати добровольчий рух: без пояснення знімати хлопців з позицій, не дозволяти відпрацьовувати бойові завдання…

«Що далі, то більше я не міг второпати, – каже Роман. – Хлопці взагалі нічого не вимагають від держави – невже державі це не вигідно? До речі, хлопці з ЗСУ часто дивувалися, як ми, добровольці, просто зірвалися і безплатно поїхали воювати. Цю потужну бойову силу держава не повинна була ні фінансувати, ні вдягати, ні годувати – нічого… І їх забирають з передка? Мені це не давало спокою. Те не можна, туди не треба… А тримати позиції все одно якось потрібно. Як зараз пам’ятаю у 2017-му вказівку від верхівки про припинення вогню. День – тиша, другий – тиша, спокій починає неабияк напружувати – на війні це не дуже добрий знак. А сепари за той час укріплювали свої позиції. Збіг? Як тільки вони завершили, стартував масивний обстріл наших позицій».

Exif_JPEG_420

Роман каже, що добровольці «Правого сектору» на війні були як скалка в оці для вищого командування: близько 15 тисяч ідейних бійців зі зброєю, які завжди готові до бою, самопожертви і не підкоряються тупим наказам. Тому їх швидко розпорошили, розділили… Цілі інститути працюють над такими стратегіями.

Юра розповідає, як під час масивного наступу у Пісках по рації від головного штабу раптом прийшов наказ усім підрозділам не стріляти. Але вже через кілька хвилин командири підрозділів кричали у рацію своє: «Хлопці, тих, «кого тут начебто немає», цей наказ не стосується». Адже на той час на фронті уже ходила дискредитація, мовляв, добровольців там немає. Так вони і втримували кордони. «Інакше, певно, був би ще один котел», – додає Юра.

«Пам’ятаю, як хлопці з ЗСУ розповідали, що за розбиті чи втрачені під час бою біноклі, прилади нічного бачення тощо з них знімали гроші, – каже Роман. – Я був шокований. Як? Це ж війна… «А то нікого не цікавить».

«Я не здивуюся, якщо у нас почнуть масово відкривати кримінальні справи на вояків, – додає Юрко. – Особливо на добровольців. Людині, яка готова на все не за гроші, а за ідею, не так легко заткнути рота. Такі люди нізащо не згодяться тихесенько сидіти в стійлі, як худоба».

 

«Ми чекаємо»

Зараз Юра втілює свою мрію – професійно займається спортом, навчає інших. Сміється, що на початках, як тільки вернувся з війни, підходили хлопці, особливо ті, що молодші, і так щиро питали: «А скількох ти вбив там?» Юрко реагував спокійно, лише реготав і казав, що всіх убив: «На них не можна злитися, вони ж не розуміють, про що питають, ніколи ж не були в тій шкурі…»

Роман каже, що після війни  у нього загострилося відчуття справедливості, а ще дуже розвинулося аналітичне мислення. «Як на мене, Україну просто намагаються остаточно зробити країною третього світу, – говорить він. – Світові не потрібна Україна як сильна держава. Їм потрібна сировинна база».

Вояка каже, що зараз на фронті дуже бракує мотивованих хлопців. Поки їм там просто немає що робити, вони розчарувалися. Але у потрібний момент готові знову взяти зброю.

«Ми чекаємо, – продовжує боєць. – Якщо буде реальна зачистка і відвоювання нашої території, хоч завтра будемо там».

 

Автор: Наталя Мостова   

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 33

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...