Мед Атлант

Між «рускім» і «тюркським» світом

Збройний конфлікт на вірменсько-азербайджанському кордоні, який несподівано розгорівся у липні 2020 року, не тільки забрав життя двох десятків людей, але й послужив причиною гучних заяв про велику війну. Затяжне протистояння двох сусідніх держав, яке триває з часів Карабаського конфлікту, вперше вийшло поза межі регіону: у Росії, Великобританії, країнах Євросоюзу і в США почалися масові бійки між місцевими вірменами й азербайджанцями – в обох країн величезні діаспори.

Самі ж бойові дії між підрозділами вірменської та азербайджанської армій відбувалися в досить несподіваному місці – Товузькому районі на північному заході Азербайджану, розташованому за 300 кілометрів від лінії розмежування із самопроголошеною Нагірно-Карабаською республікою (Республікою Арцах), якій надає військову підтримку Вірменія.

Подробиці липневого інциденту

Згодом у Єревані стверджували, що першими артилерію застосували азербайджанці, щоб захопити стратегічну точку, розташовану на території Вірменії. За словами вірменського міністра оборони Давида Тонояна, перед початком боїв до вірменських позицій під’їхав «УАЗ», з якого вийшли азербайджанські військові і порушили кордон. Коли їх «попросили» покинути територію, вони відступили, після чого з азербайджанської сторони було відкрито вогонь – і вірмени були змушені відповідати.

У Міноборони Азербайджану натомість заявили, що вірменські збройні сили порушили режим припинення вогню і обстріляли опорний пункт азербайджанської армії. У Баку також відзначили, що лінія кордону досі не делімітована, тож ніякого вторгнення на територію Вірменії не було.

Зіткнення на кордоні між Азербайджаном і Вірменією відбувалися упродовж 12-22 липня, три дні тривала найзапекліша перестрілка із застосуванням важкої військової техніки, в результаті якої загинули 17 осіб, у тому числі кілька мирних жителів та двоє азербайджанських офіцерів – генерал Полад Гашимов і  полковник Ільгар Мірзаєв.

У Вірменії стверджують, що прикордонний липневий інцидент продемонстрував, що Баку претендує не тільки на Нагірний Карабах, але й на цілу Вірменію. Натомість у Баку пояснення інциденту знаходять у тому, що Вірменія має намір створити нове вогнище конфлікту, щоб відвернути увагу від окупації Нагірного Карабаху і семи районів Азербайджану.

Причина – в Нагірному Карабасі

Зіткнення на кордоні Вірменії та Азербайджану стали новим епізодом в етнічному конфлікті через територіальну суперечку про статус Нагірного Карабаху. За радянських часів ця територія входила до складу Азербайджанської РСР в статусі автономної області, але була населена переважно вірменами. Суперечки щодо її приналежності привели до повномасштабної війни, що закінчилася в 1994 році перемир’ям.

Зараз територія Нагірного Карабаху і сім прилеглих до неї районів перебувають під контролем  невизнаної Нагірно-Карабаської республіки (НКР). Баку вважає цю територію окупованою. Єреван офіційно не визнає незалежність НКР, але називає себе гарантом її безпеки, а бюджет і армія псевдореспубліки тісно пов’язані з Вірменією.

Зіткнення на кордоні Вірменії та Азербайджану стали новим епізодом в етнічному конфлікті через територіальну суперечку про статус Нагірного Карабаху

Після оголошеного перемир’я на кордоні з Нагірним Карабахом упродовж тривалого часу відбувалися дрібні сутички, які вже одного разу переросли в справжній військовий конфлікт – так звану чотириденну війну в квітні 2016 року, коли азербайджанські частини перейшли в наступ. Тоді, за офіційними даними, загальні втрати склали понад 100 осіб, хоча учасники протистояння називають абсолютно різні цифри. Нинішнє прикордонне загострення – все та ж територіальна суперечка Вірменії та Азербайджану, що офіційно підтвердили обидві сторони. Мабуть, це єдине, на чому вони зійшлися.

Політичному вирішенню проблеми Нагірного Карабаху заважає один принциповий момент. Вірменське керівництво наполягає на включенні в переговорний процес влади Нагірного Карабаху. «Долю народу Арцаху (так у Вірменії називають цю територію. – Авт.) не може бути визначено без його участі», – заявила прессекретар МЗС Вірменії Анна Нагдалян. Азербайджан категорично не приймає такої умови і наполягає на безумовному поверненні окупованих територій, які у Вірменії сприймають як свої власні, про що свідчить, скажімо, розпочате недавно будівництво нової дороги до Арцаху.

«Жодна країна не стане терпіти 30 років окупації і мільйон біженців», – сказав помічник азербайджанського президента Хікмет Гаджієв. При цьому, коментуючи нещодавні висловлювання Ільхама Алієва, в яких президент Азербайджану позначив можливість війни між країнами, Гаджієв підтвердив, що «є висока ймовірність» відновлення відкритої війни.

Погрози і сили сторін

Після липневої ескалації в Азербайджані та Вірменії публічно стали обговорювати можливості військових атак по об’єктах критичної інфраструктури обох країн. Загрозу військового удару по вірменській атомній електростанції Мецамор озвучив, зокрема, глава пресслужби Міноборони Азербайджану Вагіф Даргяхли. У відповідь прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян зауважив, що ця заява повинна стати «предметом серйозного міжнародного розслідування, оскільки вона демонструє сутність Азербайджану як терористичної держави».

У Вірменії офіційно заперечують можливість ударів по цивільній інфраструктурі сусідньої країни, однак експерти обговорюють потенційні цілі в Азербайджані – дамбу Мінгечевірського водосховища, а також труби різних великих нафто- і газопроводів, що проходять по азербайджанській території.

Як розвинена нафтовидобувна держава, Азербайджан на тлі зростання цін на нафту в середині «нульових» значно зміцнив свої збройні сили. Головними постачальниками зброї для Баку були Україна і Росія, при цьому остання не соромилася озброювати також Вірменію.

Тільки в 2007-2009 роках, за даними Держслужби експортного контролю, Україна продала в Азербайджан 55 польових гаубиць Д30А, 47 самохідних артилерійських установок 2С1 «Гвоздика», 6 самохідних знарядь 2С3 «Акація», а також 86 бронетранспортерів різних модифікацій, 11 ударних вертольотів Мі-24 і 9 винищувачів МіГ-29.

Після чотириденної війни 2016 року поставки зброї з Росії в Азербайджан різко скоротилися і перше місце серед постачальників посів Ізраїль, де для азербайджанської армії закуповували реактивні системи залпового вогню, легкі бронемашини, самохідні гаубиці та безпілотники.

Крім того, Азербайджан активно співпрацює з НАТО через Туреччину, яка є членом Альянсу. Зокрема, азербайджанська армія реформується за «натівськими» стандартами, її військовослужбовці проходять відповідне навчання, тож вважається, що вишколені вони краще.

За опублікованими даними ЦРУ, у 2014 році Азербайджан витрачав на військові потреби 5,1% ВВП, Вірменія – 4,29%. В обох випадках ці цифри зростали всі попередні роки, але співвідношення зберігалося – Баку озброювався набагато активніше Єревана. Особливо це було помітно в такій важливій галузі як авіація, де Азербайджан має помітну перевагу в бойових літаках.

За опублікованими даними ЦРУ, у 2014 році Азербайджан витрачав на військові потреби 5,1% ВВП, Вірменія – 4,29%. В обох випадках ці цифри зростали всі попередні роки, але співвідношення зберігалося

Однак ці дані носять приблизний характер: кожній країні дісталося озброєння радянської армії, яке врахувати практично неможливо. Крім того, Вірменія розміщує частину своїх озброєнь на території Нагірного Карабаху. Скажімо, за словами керівника департаменту оборонних досліджень Armenian Research & Development Institute Леоніда Нерсисяна, у Вірменії і Нагірному Карабаху може бути разом від 300 до 400 танків, з них в Карабасі – близько 250.

Судячи з повідомлень у пресі, Єреван у березні цього року уклав 40-мільйонний контракт з Індією на постачання чотирьох артилерійських радарів Swathi Weapon Locating Radar для контрбатарейної боротьби (ефективних в протистоянні, яке відбувається уздовж кордону з Азербайджаном). У червні у Вірменії почав роботу завод із ліцензійного виробництва автоматів Калашникова АК-103.

Варто зауважити, що закупівлі озброєння у Вірменії стали можливими завдяки двом великим кредитам на 100 і 200 млн доларів, які Єревану надала Москва під 3% річних. Окрім того, слід врахувати, що на території Вірменії розташовані і російські війська: 102-га російська військова база в Гюмрі і аеродром в «Еребуні» під Єреваном, на якому базуються російські винищувачі.

У разі повномасштабної війни підтримка Росії неминуча, адже Вірменія входить до ОДКБ (Організація договору з колективної безпеки за участю Росії, Вірменії, Білорусі, Киргизстану, Казахстану і Таджикистану). До речі, один з гарнізонів російської армії розташований всього за 15 кілометрів від кордону з Туреччиною.

Російсько-турецьке протистояння

Туреччина традиційно вважає себе покровителькою і захисницею Азербайджану. Обидва народи мають спільне коріння, турецька й азербайджанська мови дуже близькі. Після розпаду Радянського Союзу і набуття Азербайджаном незалежності утвердилася доктрина «дві держави – одна нація», якою Баку і Анкара підкреслюють близькість обох держав і основу двосторонніх відносин.

Підтримка Анкарою сусідньої держави на Каспійському морі пояснюється також економічними інтересами: Азербайджан став для Туреччини одним з найважливіших постачальників енергоносіїв. Через його територію проходять три газопроводи: Трансанатолійський, Транскавказький і Південно-Кавказький. По кожному з цих трубопроводів природний газ з регіону Каспійського моря поставляється в газорозподільну мережу Туреччини.

Щоб продемонструвати підтримку старшого «тюркського» брата, на тлі загострення вірмено-азербайджанського конфлікту з 29 липня до 10 серпня збройні сили Туреччини та Азербайджану провели масштабні військові навчання за участю сухопутних військ і військової авіації. За спільними турецько-азербайджанськими військовими маневрами з тривогою спостерігали і в сусідній Вірменії, і в Росії.

Військове суперництво між Росією і Туреччиною (при цьому офіційно Москва і Анкара – друзі і партнери) вперше проявилося в Сирії, де в листопаді 2015 турки збили російський фронтовий бомбардувальник Су-24, а на початку березня 2020 року мало не вступили у відкритий конфлікт з росіянами у боях за сирійську провінцію Ідліб.

Військове суперництво між Росією і Туреччиною вперше проявилося в Сирії, де в листопаді 2015 турки збили російський фронтовий бомбардувальник Су-24

Ще один неофіційний театр військових дій між Туреччиною і Росією розгорнувся у Лівії. Там регулярна турецька армія підтримала визнаний світовою спільнотою Уряд національної згоди (УНЗ), що базується у Тріполі. Наприкінці весни 2020 року підрозділи збройних сил Туреччини розбили формування опозиційного до влади фельдмаршала Халіфи Хафтара, якого підтримують росіяни. Під час збройного протистояння з УНЗ Хафтар розгорнув наступ на столицю Лівії і майже досяг успіху. Бунтівному воєначальнику в цьому дуже допомогли російське озброєння, а також радники та найманці з відомої ПВК «Вагнера».

Якщо Туреччина включиться у вірмено-азербайджанський конфлікт, Росія отримає нову «гарячу точку» у цьому протистоянні – цього разу поблизу власних кордонів. Теоретично наслідки такого втручання можуть стати відчутними і в Україні. Отримавши четвертий театр військових дій, Москва буде активніше вимагати завершення війни на Донбасі на невигідних для України умовах, щоб звільнити ресурси для надзвичайно важливого закавказького «кейсу».

 

Автор: Богдан Скаврон    

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 33

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram

Loading...