Вижити у Нью-Йорку

Вона була впевнена, що трохи попрацює в США і вернеться додому. Починала з найнижчих позицій – прибирання квартир. Було важко...

6 Грудня 2020 Ступ'як Женя

Вона була впевнена, що трохи попрацює в США і вернеться додому. Починала з найнижчих позицій – прибирання квартир. Було важко і образливо за себе, але, зціпивши зуби, йшла далі. Минуло 11 років, а франківка Ірина Турко вже обжилася в Нью-Йорку, тепер заробляє інтелектом і навіть почала збирати гроші собі на пенсію – в Америці всі так роблять. Дівчина каже, що почувається там майже як удома. Ось тільки іноді дуже бракує української душевності. Бо ж у Штатах кожен сам за себе. Слабкі і ліниві тут не виживають.

 

Тішив лише океан

Її історія з Америкою склалася за досить типовим сценарієм. Франківка Ірина Турко виграла грін-карту. Дівчині тоді було всього 24 роки, вона працювала менеджером в офісі всеукраїнської компанії зв’язку, ось-ось мала отримати підвищення.

«Я хотіла ризикнути. Чому ні? – говорить Іра. – Чесно кажучи, взагалі не боялася, тим паче англійською володіла чудово. Була впевнена, що трохи попрацюю і вернуся додому».

Дівчина позичила дві тисячі доларів, склала маленьку валізу і чкурнула до США. Там давня знайома обіцяла зустріти і допомогти знайти помешкання. «Поки летіла, у голові роїлися всілякі не дуже хороші думки: а раптом мене ніхто не зустріне в аеропорту? – сміється Іра. – Переживала страшенно».

Франківку зустріли і навіть довезли куди треба.

Оселилася в окрузі Бруклін, де живуть здебільшого російськомовні мігранти, а довколишня атмосфера трохи нагадувала Радянський Союз. Іра орендувала крихітну кімнатку за 550 доларів на місяць. Тут вистачило місця лиш на диван і шафу. А сусідка по квартирі була такою галасливою, що хотілося швидше забратися з того помешкання. Тішило тільки те, що зовсім поруч був океан.

Роботу шукала всюди, але чомусь не щастило – дівчину ніде не хотіли брати. Через знайомство вдалося влаштуватися прибирати квартири. Два місяці було більш-менш нормально – раділа своїй першій готівці, заробленій у США. А далі Іра просто не витримала: «Траплялися помешкання, де треба було просто повитирати пил, пройтися порохотягом і помити мікрохвильову. Але часто доводилося працювати в квартирах, де мешкали студенти. І це справжнісінький жах. Такого хаосу і стільки бруду ви, певно, ніколи ще не бачили в своєму житті. Драїла годинами. Одного разу, вкотре глянувши на ванну, заплямлену хтозна-чим, просто розридалася: я, людина з вищою освітою, з клепкою в голові, зі знанням англійської, мушу чистити чиїсь відходи. Так, я знала, що в Америці мене не чекають золоті дерева. Я знала, що треба буде гарувати. Але все одно стало до біса образливо за себе».

Американці вже років з двадцяти починають збирати гроші на пенсію, аби потім їхня старість була безтурботною

Іра більше не вернулася на ту роботу. Не хотіла навіть чути про вакансії прибиральниці чи офіціантки. І там, і там дівчину морально добивало ставлення клієнтів і умови праці – «принеси-подай», та й цілий день на ногах. А потім у резюме що написати? Іру навіть не переконувало те, що зарплатня в офіціантів дуже висока. Вона завжди мала великі амбіції, і навіть Америка не могла їх зламати.

 

Страшні скнари

Хто шукає, той знайде. Завдяки допомозі нових знайомих франківка почала працювати асистентом диспетчера в компанії, яка займалася перевезенням людей до медичних установ. Іра «сиділа» на телефоні по 12-13 годин щодня. Загалом працювали 16 телефонних ліній, і траплялися такі дні, коли всі вони дзвонили одночасно. Атмосфера постійно напружена – клієнтам не вгодити, диспетчери весь час лаються…

«Ми гарували як коні, а платили нам мізер, – розповідає франківка. – До речі, це така особливість майже всюди в Америці, де власники – російськомовні мігранти. Страшні скнари. Економлять на всьому: податках, зарплаті…»

Всі працівники були незадоволені, але кожен мовчав. Іра ніяк не могла второпати чому. Адже всі можуть встати і піти гуртом до начальства – в чому проблема? Однак люди дуже боялися, що їх одразу звільнять. Тим паче чи не щодня власники фірми морально тиснули: «Де ви ще таку хорошу роботу знайдете? Та ж вас ніде не візьмуть. Дякуйте за те, що маєте».

Одного дня Ірин терпець урвався і дівчина сама заявила начальству, що хоче підвищення оплати. І їй дали. Але з часом і те вже не тішило, адже франківка розуміла, що на цій роботі – жодних перспектив і розвитку, а вона мріяла про кар’єру. Знову звільнилася, і вкотре підвернулася чудова пропозиція – адміністратор у медичній клініці.

Вже через два місяці Ірині підняли зарплату, хоч директором теж виявився російськомовний мігрант. Але і від нього діставалося на горіхи. Якщо мав гарний настрій, усіх пригощав ланчем, а коли був не в дусі, верещав як несамовитий і погрожував штрафами. Частіше був не в дусі. Дуже скоро дівчина просто зненавиділа цю роботу, адже чи не кожен день починався зі скандалів.

Іра розсилала резюме повсюди. Але у нову компанію вдалося влаштуватися знову через товаришку. Тепер франківка продавала страхівки. Вчила все з нуля. Робота припала до душі, дівчина працювала там аж шість років. Каже, що й надалі бачить себе саме у цій справі. Мабуть, тому кар’єра стрімко пішла вгору. Півтора року тому дівчина перейшла на значно вищу позицію у ще більшій компанії також у сфері страхування. Фірма серйозна: за Іру платять медичне страхування і відрахування до пенсійного фонду.

До речі, франківка вже почала відкладати собі на пенсію, бо того, що зараз виплачують американським пенсіонерам, ледве вистачає на проживання. Американці вже років з двадцяти починають збирати гроші, аби потім їхня старість була безтурботною.

 

Чоловіки – попереду

Ірина каже, що, як правило, американський офіс відрізняється від того, що належить російськомовним мігрантам. В останньому серед колег суцільні плітки: хто з ким спить, скільки заробляє, що вдягає… В американському офісі навіть натяку нема на таке панібратство – робота і лише робота. Стосунки між колегами досить холодні. Звісно, вони можуть пообідати разом чи піти до бару у п’ятницю після робочого дня, але розмови будуть обмежуватися загальними темами – нічого особистого. Ніхто не лізтиме тобі в душу і не обмовлятиме нікого. Єдине, про що можуть перешіптуватися між собою, що хтось із колег байдикує на роботі.

Також в американських офісах дуже бояться звинувачень у сексуальних домаганнях, тому чоловіки дивляться на колег-жінок дуже обережно. Іра пригадує, як у перші дні не могла зрозуміти, що коїться, чому чоловіки так відсторонено реагують на її жарти і привітну усмішку, навіть майже не говорять. А насправді вони остерігалися, аби новенька працівниця потім не написала на них кляузу про залицяння.

«А ще мені не подобається, що в корпоративній Америці чоловіки завжди попереду, а потім жінки. Відчувається деяка гендерна нерівність, особливо у великих офісах, – каже Іра. – Наприклад, на зустрічі з компаніями в нас в найперше ідуть чоловіки».

В американських офісах дуже бояться звинувачень у сексуальних домаганнях, тому чоловіки дивляться на колег-жінок дуже обережно

Щодо керівництва, то зазвичай російськомовні мігранти-директори полюбляють викаблучуватися і здаватися великими начальниками. Легко можуть послати під три чорти – бо поганий настрій. Тоді як американські боси намагаються бути другом своїм підлеглим. Вони завжди виховані і етичні, адже добре знають – якщо дозволять собі зайвого, працівники одразу напишуть скаргу у вищі інстанції.

 

Жорстоке місто

«Якщо ти зміг вижити у Нью-Йорку, то виживеш будь-де. Це жорстоке місто. Слабкий і лінивий однозначно пропаде. У Нью-Йорку халява не пройде, тут треба гарувати і не депресувати, – каже Іра. – Багато приїжджих дівчат обирають легший шлях. Знаходять собі старшого, здебільшого одруженого, багатія, який утримує. Він оплачує і житло, і навчання. До речі, роль такого багатія полюбляють саме російськомовні мігранти. Якщо ж американець шукає собі коханку, то це має бути така жінка, з якою не соромно в люди вийти, вона має бути начитана, вміти мудро мислити і не верзти дурниць».

Багато дівчат йдуть працювати танцівницями, там платять дуже пристойні гроші. А в резюме вони пишуть, що інструктори з йоги. Ті, що розумніші, танцюють і не проїдають своїх грошей, а одночасно вступають до навчального закладу, здобувають якусь професію. Трохи старші жінки шукають роботу доглядальниці, і для них це дійсно найоптимальніший варіант. Чоловіки заробляють переважно на будівництвах.

«Багато мігрантів кажуть, що не підуть на роботу з малою зарплатою, не готові працювати за мізер, – продовжує Іра. – Але хто їх візьме без будь-якого досвіду? Навіть якщо й у своїй рідній країні вони багато де працювали і чимало всього вміють, в Америці треба починати з нуля й іноді навіть «з’їсти трохи гівна». Якщо гарно себе зарекомендуєш, швидко підеш угору. Звісно, якщо є таке бажання. Я знаю море людей, які вже роками сновигають на одній і тій самій низькокваліфікованій роботі, наприклад прибиральника чи офіціанта. При цьому вони навіть англійську мову не хочуть вчити. Не розуміють навіщо, адже й так усе добре. Так, вони чудово заробляють, в рази більше за мою інтелектуальну працю, але що їх чекає далі? Адже здоров’я не залізне».

Кожен сам за себе

Іра вже офіційно громадянка США. Попри шалений темп життя дівчину влаштовує, що при звичайній роботі їй вистачає грошей час від часу летіти відпочивати кудись по країні або й за кордон. При цьому вдається ще й відкладати й іноді брати кредити з низькими відсотками. Часу на депресії нема, хоча бувало по-всякому: і безгрошів’я таке, що на самій гречці сиділа, і зневіра знайти нормальну роботу, і нерозуміння, як прожити завтрашній день… До такого далеко не кожен готовий.

Є море людей, які роками сновигають на одній і тій самій низькокваліфікованій роботі, наприклад прибиральника чи офіціанта. При цьому вони навіть англійську мову не хочуть вчити. Не розуміють навіщо

«Лиш через 10 років життя в Америці я втовкмачила собі золоту істину, – каже Іра. – Найважливіше – бути впевненим у собі. Перші років п’ять я сумнівалася у всьому: що я недостатньо хороша для цієї класної роботи, що моя англійська мова не дотягує до високого рівня… Хоча насправді зі мною все було гаразд. Але я мала пройти ту смугу перешкод, аби почати поважати себе. Як тільки ти під час співбесіди з роботодавцем починаєш щось гугнявити, ніяковіти, то можеш забути про цю роботу, тобі ніхто не передзвонить. Взагалі американці – зовсім інші, ніж, наприклад, українці. Їх виховують без комплексів і страхів. З дитинства вони чують, що мають слухати себе, проявляти індивідуальність і знати, чого варті в цьому світі».

Тим не менше дівчині дуже бракує української душевності і щирості. Навіть у такому мегаполісі, як Нью-Йорк, іноді почуваєшся дуже самотнім. Американець може тебе вислухати, але насправді так і не почути, точніше – не захотіти почути. Йому просто не цікаві чужі проблеми і біди. Тут кожен сам за себе.

Автор: Наталя Мостова   

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 33

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

 

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...