Допомогти красуні і чудовиську

З дитинства нас вчать бути співчутливими та подавати руку допомоги. Мільйони людей кожного дня роблять добрі справи, займаються благодійністю, тим...

31 Грудня 2020 Ступ'як Женя

З дитинства нас вчать бути співчутливими та подавати руку допомоги. Мільйони людей кожного дня роблять добрі справи, займаються благодійністю, тим паче, якщо вірити в закон бумеранга, добро завжди повертається. Та чи вибираємо ми, кому допомогти, а кого залишити без уваги?

Цього разу я вирішила перевірити, чи кинуться франківці на допомогу людині, якій стало погано на вулицях міста, і чи залежить це від того, яка на вигляд ця особа.

Чомусь, коли бачиш людину, що лежить на вулиці, висновок про її стан робиш саме з вигляду. Я сама неодноразово стикалася із тим, що до безхатьків, пияків на допомогу не надто спішать. Лежить собі та й лежить.

Щоб дослідити, чи різниця у сприйнятті людей буде разючою, вирішила одного дня мати чистий і свіжий вигляд, надягти сукню, а вже наступного – стати схожою на особу без дому. Тому спершу на провокацію збиралася понад годину: сукня, макіяж… Думала, коли матиму ошатний вигляд, люди точно зрозуміють, що дівчина в біді, та швидко прийдуть на допомогу.

Як я помилялася! Пів години чи й більше на мене ніхто не реагував, хоч як я старалася привернути увагу. День сприяв тому, щоб розіграти сцену у центрі міста: людей повнісінько, дуже спекотно. Але хоч як я скручувалась на лавці у сквері на площі Міцкевича, похитувалась і важко дихала, на мене лише кілька разів кидали косі погляди. Насправді я вже думала, що експеримент можна завершувати, та вирішила спробувати ще.

Проблемою було те, що я абсолютно не вмію падати. Я досить незграбна і легко можу втратити рівновагу на вулиці, але ось коли треба було звалитися, інстинкт самозбереження вперто тримав мене на ногах. Довелося навіть просити подругу-актрису навчити мене падати без травматизму. І хоча вона казала приземлятися на м’які частини тіла, я вперто гепалася на руку. Тому падати намагалася біля людей, парканів чи якоїсь опори, щоб не покалічитися.

На Міцкевича неподалік філармонії я удала, що втрачаю свідомість, схопилася за паркан і осунулася на бруківку. Лежала я там з чверть години, а відеооператор сховався позаду мене і знімав реакцію людей. Я особисто звернула увагу лише на двох дівчат, та зрозуміти не могла, збираються вони підходити чи ні. Вже на відео я побачила, що вони досить довго крутилися поруч і поглядали на мене: пройшли, подивилися, потім повернулися. Але оце й усе.

З центру ми вирушили у сквер на Валах. Там я знайшла наступну «жертву» – комунальника, який відпочивав на лавці. Я демонстративно довго йшла до нього і похитувалась, потім впала біля нього на лавку. Він дуже довго поглядав на мене і крутився, а потім почав збирати сумки і, здається, спробував піти. Він бачив, що мені погано, і думав утекти! Потім я демонстративно падала перед компанією хлопців у тому ж таки сквері. Вони до мене не підійшли, натомість кинули перехожим: «Там, здається, дівчині зле». Саме тоді, за годину, до мене вперше підійшли люди. Дві дівчини спитали, як я себе почуваю, запропонували посидіти кого мене, а коли я відмовилася, пішли собі.

Після цього випадку я стояла посеред скверу і гучно обговорювала телефоном те, що люди взагалі на мене не реагують: чи то вони такі байдужі, чи я відверто погана актриса. Моє «та я вже пів години валяюсь на тій бруківці і вмираю!» почули якісь хлопці. Вони поцікавилися, що я роблю, а коли почули про експеримент, залишили свої контакти і сказали, що в разі чого підійдуть і підіграють, щоб привернути до мене увагу людей. Наостанок побажали «гарно повмирати».

Здається, їхні побажання були пророчими, бо вже за кілька хвилин мене поливали водою із пляшки. Я дуже повільно й похитуючись йшла до лавки, і раптом мене вхопила за руку якась пані та зі словами «здається, ти падаєш» допомогла мені сісти. Потім заходилась розпитувати, що зі мною, запропонувала попити своєї води (не злякалася навіть коронавірусу), далі цією ж водою щедро мене полила. Витерла мокрими руками шию, скроні. Трішки підмочила мій макіяж, але поводилася дбайливо, наче з власною дитиною. І коли я вирішила, що вже досить про мене турбуватися, і спробувала подякувати і піти, жінка зі словами «та на вас лиця нема!» всадовила мене знову.

Думала, коли матиму ошатний вигляд, люди точно зрозуміють, що дівчина в біді, та швидко прийдуть на допомогу. Як я помилялася!

Комплімент своєрідний, бо лице на мені було, ще й добре підмальоване! Я намагалася переконати її, що мені вже краще, але охочу допомогти було вже не спинити. Вона клопоталася коло мене, слідкувала, щоб з лавки не падали ні я, ні мої речі. Золота жінка!

Та найбільше мене здивував «діагноз», який поставила ця мила пані. Вона уважно роздивилася мене і сказала: «Тебе точно врекли! Ти дівчина красива, люди заздрісні, от тебе і врекли». Навіть пояснила мені, як ті вроки знімати сірниками, і порадила носити хрестик або срібну шпильку на одязі.

Весь цей процес реабілітації знімав на відео оператор, я лише зрідка поглядала на нього. А спектакль розгорнувся просто-таки на дитячому майданчику, і довкола зібралося трохи глядачів. Тому я змушена була телефонувати до подруги й просити забрати мене, бо «мені погано». Хоч вона і знала про експеримент, але каже, що спершу дуже налякалася і побігла за мною, лише потім зрозуміла комізм ситуації і намагалася стримувати сміх, коли мене забирала.

Наступного разу «втрачати свідомість» я вирушила у сквер на Галицькій. Насправді вибрати локацію не так і просто. Потрібно, щоб зручно було сховатися фотографу чи оператору, а ще аби було достатньо людно. Тому ще здалеку ми обговорювали місце на доріжці, на якому мені було б краще падати, та оцінювали, хто із людей поруч відреагує. І хоча впала я в ноги жіночці із візочком, на допомогу мені кинувся чоловік, найімовірніше, колишній в’язень, якщо судити з характерних татуювань на пальцях його рук.

В образі молодої безхатьки я чомусь захотіла насамперед вирушити до облдержадміністрації. І, на диво, перший же чоловік, який проходив повз, спитав, чи не потрібна мені допомога

Саме він перший підбіг, допомагав мені встати, покликав підмогу. Підбігли ще два молодики. Хвилин за п’ять я сиділа на лавці в оточенні людей, які готові вже були викликати «швидку», та я переконала, що не потребую допомоги медиків. Поки мене «приводили до тями», роздивлялася людей: геть різного віку, чоловіки і жінки. Хтось гуляв з дитиною, хтось поспішав у своїх справах, але таки знайшли час для доброго діла.

Уже наступного дня ми змінили стиль, локації і знову відправилися перевіряти франківців. Цього разу я перевтілилася: брудні спортивки і кофта, кепка, тканинна надірвана сумка, медична маска – теж нечисті. Загримуватися так, щоб до мене було огидно наблизитися, я, звісно, не змогла б (принаймні через запах), але кілька знайомих в такому амплуа мене таки не впізнали.

До образу довелося додати ще й високі старі шкарпетки та гумові рукавиці – щоб приховати татуювання і довжелезні яскраві нігті.

В образі молодої безхатьки я чомусь захотіла насамперед вирушити до облдержадміністрації. І, на диво, перший же чоловік, який проходив повз, спитав, чи не потрібна мені допомога. Мене це неабияк здивувало, але наступні кілька компаній минули мене, кидаючи лише погляди – і не співчутливі, а радше відразливі.

Потім я вподобала собі лавку на Грушевського (цікаво, у безхатьків є улюблені лавки?) і наступних пів години спостерігала за реакцією перехожих. То сиділа, то лежала. Навіть коли я звалилася із лавки і простяглася просто посеред тротуару, люди здебільшого проходили повз. Проте один чоловік таки підняв мене, вмостив на лавку, а потім майже кинув у мене моєю ж сумкою. Не надто виховано, але хоча б щось.

Потім на моє падіння зреагувала компанія неподалік. Дивлячись на них знизу вверх, я впізнала в одному хлопцеві знайомого і не змогла стримати реготу. А ось він мене не впізнав. Тому після запитання, чи все добре, коли я почала пояснювати зі сміхом, що я на роботі і все гаразд, вони запропонували мені ще й лікаря викликати. Здається, сприйняли за божевільну. Довелося скидати кепку, рукавиці (які дуже парять у спеку) і показувати, що це я – адекватна, твереза. Гумор компанія зацінила, навіть питали, де ж за таку роботу платять гроші.

Далі ми з відеооператором вирушили у привокзальний сквер. Там таких, як я в новому  образі, багато, тому було цікаво поспостерігати за реакцією. Перш за все ми звернулися до муніципальних вартових, які постійно слідкують за порядком у цьому сквері. Вони не тільки дозволили проводити відеозйомку із приміщення їхнього поста, а ще й зауважили, що в мене надто чистий і гарний вигляд, тому… вирішили обмастити мене брудом.

Один із вартових полив мій одяг водою із пляшки, турботливо помастив землею та пилом і тоді сказав: «О, тепер така, як має бути!»

Лежати долі біля лавки я могла б дуже довго. До безхатьків поблизу вокзалу звикли так, що на мене просто не реагували. Лише один хлопчик підбіг до вартових сказати, що мені погано, але сам торкатися мене не схотів.

Десь хвилин за 20 лежання мене вже почали нервувати мурахи, а ще більше – люди, які проходили повз. Мами забирали від мене дітей, чоловіки майже переступали. Якийсь велосипедист став збоку і довгенько розглядав мене

Потім якийсь чоловік виявив турботу – підняв і вмостив мене на лавку, подав сумку. Щаслива, я побігла до вартових, а вони сказали, що насправді то їхній «постійний клієнт» і, якби я там довго лежала і було що вкрасти, він міг би мене ще й обчистити.

Потім у такому вигляді я пройшла через весь центр до фонтана. Також обрала зручну лавку і залишилася там. Десь хвилин за 20 лежання мене вже почали нервувати мурахи, а ще більше – люди, які проходили повз. Мами забирали від мене дітей, чоловіки майже переступали. Якийсь велосипедист став збоку і довгенько розглядав мене. Аж потім якась дівчинка затримала увагу пари на мені і попросила допомогти, бо «може, людині погано». Чоловік спершу відмовлявся, але після криків дівчини: «То я сама зараз піду! Ти що, не можеш допомогти?» – все ж підняв мене і запропонував викликати «швидку».

Отже, допомогу я отримала, незалежно від того, який мала вигляд. Та все ж зі свого експерименту виснувала, що до доглянутої і чистої людини, якій стало зле на вулиці, навколишні ставляться зі співчуттям, підтримують та стараються допомогти. Якщо ж особа як безхатько на вигляд, її піднімуть із землі, та лиш, мабуть, для того, щоб не заважала перехожим. Але саме цій брудній людині може знадобитися наша допомога, бо ж раптом зле на вулиці може стати кожному, незалежно від віку, статусу та одягу.

 

Автор: Марта Баранецька 

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 33

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.

Автори

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА у Telegram

Схожі записи

Загрузка...
Loading...