Чим пахне Чорнобиль: історії франківців, які побували у зоні відчуження

Сюди приходиш чистим, звідти виносиш пам’ять. Обабіч густезний ліс, відходиш 15 м – помічаєш машинки, дерев’яних коників. Йдеш до дитсадка, але дітей там нема. На підлозі газети за 26 квітня 1986 року, ліжка в рядок з оголеними пружинами, розкидані іграшки, крихітні капчики…

До 35 річниці чорнобильської трагедії МІСТО зібрало враження франківців, які побували в зоні відчуження.

«Пробач і прощай, рідний доме…»

Чорнобильська зона відчуження – територія з контролем, рухатися можна лише за визначеним маршрутом. Той, хто відхилиться, не лише отримає дозу радіації, але й штраф. Аби потрапити туди, потрібно лише бажання, документи, гідів не бракує.

Василина Бантуш відвідала Чорнобиль у червні 2019 року разом з чоловіком Валерієм. Власне, він і планував поїздку. Гугл пропонує достатньо варіантів. Перечитавши відгуки, пара обрала фірму, яка обіцяла одноденний тур з трансфером від залізничного вокзалу в Києві до Чорнобиля та назад, розповідає Валерій.

«Був вибір: україномовна екскурсія, яка коштувала близько 2900 грн. на двох з обідами та магнітиком (його нам так і не дали), або англомовна, де така сума була тільки за одного. Звичайно, обрали українською. Однак група не набиралась, тож ми поїхали з іноземцями», – згадує він.

Темою Чорнобиля Василина цікавиться давно – ще зі школи. Читала багато спогадів, інтерв’ю дружин загиблих, ліквідаторів. Бо торкають не атоми, а люди. Після виходу серіалу HBO їй захотілося побувати там.

«Я розуміла, що не побачу там нічого нового – все заросле і покинуте. Чорнобиль був не мрією – бо то дивно звучить – а бажанням відчути себе на місці людей. Коли в момент у тебе все зникає. Варто багатьом там побувати, аби побачити, наскільки небезпечними бувають помилки. Це там відчутно у кожному камінчику», – оповідає Василина.

Олександр Литвиненко їздив у Чорнобиль восени 2013 року, коли туризм у зону відчуження не був таким популярним. Поїздку подарував брат до дня народження, їхали вони туди за постапокаліптичною романтикою. Група складалася лише з українців.

Читайте також: Чорнобильська трагедія 1986 року: як це було. ФОТОРЕПОРТАЖ.

Маршрут мандрівки, яка триває близько 12 годин, не змінюється роками. Початок у Києві, а звідти близько трьох годин автобусом.

Перший пункт  – КПП «Дитятки», де кожному роздали дозиметри. Наприкінці мандрівки тут кожен дізнається дозу радіації. Побачене може викликати когнітивний дисонанс: це не військова частина, як може здатися, на місці продають хотдоги, худі, футболки і магнітики. Немає відчуття небезпеки, зона перетворилася на туристичне місце, а про трагедію нагадують закинуті будівлі і пікання дозиметра.

Неочікуваним для франківського письменника та перекладача Остапа Українця виявився ремонт дороги від цього КПП та затор. Як розповіла команда «Твоєї підпільної гуманітарки» (окрім Остапа, Катерина Дудка та Євген Лір), а вони побували у Чорнобилі нещодавно, на туристичному маршруті перед річницею метушня.

Залісся розташоване за 600 метрів до Чорнобиля. Це уже не село, його мешканців відселили після аварії. Тут залишився лише дитячий садок. Іграшки, газети, взуття, ліжка – усе це закинуте. Дитячого сміху тут не чули 35 років.

Посеред траси автобус зупиняється – туристам показують зупинку. Не можна відходити навіть на кілька метрів – дозиметри починають пищати, там – радіація.

Чорнобиль – вахтове місто у зоні відчуження, де мешкають люди. Туристам показали експозицію техніки, якою ліквідовували наслідки аварії або ж її прототипи. Більшість машин захоронені через радіацію.

«Опісля – меморіал біля пожежної частини, звідки перші пожежники виїхали на АЕС», – розповідає Василина.

На пам’ятнику написана дуже проста і сильна фраза, згадує Валерій, – «Тим, хто врятував світ». «Найбільше емоцій за всю подорож саме біля нього. Будете біля нього, самі зрозумієте, чому», – каже він.

Автобус в’їжджає у 10-кілометрову зону. Лелів, де зробили могильник для відстріляних домашніх тварин та худоби. Більша частина села згоріла минулого року під час пожежі. Звідти туристи рушають дивитися на «Дугу» – загоризонтну радіолокаційну станцію. Це містечко Чорнобиль-2, якого ніколи не було на картах.

«Біля неї ти відчуваєш себе ледь не мурашкою і розумієш, які неймовірні суми грошей в те все було вкинуто. Але це все дрібниці в порівнянні з тим, через що довелось пройти ліквідаторам аварії. Яку силу духу потрібно було мати. Розуміти, що там відбулось і що ти, імовірніше, не жилець. Попри те, вони просто продовжували робити свою роботу», – роздумує Валерій.

Споруда і справді величезна – сягає до 150 метрів у висоту. До речі, вона увійде до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Поблизу неї серед хащів видніються багатоповерхівки для військових, казарми, склади.

Далі автобус їде в село Копачі, до ЧАЕС 4 км. Воно повністю засипане землею, це кладовище хат, де замість хрестів знаки радіо небезпеки. Поглянути можна лише на дитячий садок.

«Заходиш у приміщення, заплющуєш очі, здається, зараз почуєш дитячий сміх, от-от забіжать діти. Розпачливо. Копачі не одні такі, там ціла алея знаків селам, які були закопані. Вона довга і сумна. Проходиш повз, а за знаком люди, в яких було нормальне життя», – згадує Василина.

Це Копачі найбільше вразило й Олександра: «Воно асоціюється у мене з фільмом «Водний світ». Ти бачиш вершечки горбиків, а внизу під ними село. Ніхто його більше не побачить, не буде розкопувати».

Копачі – могильник хат

Дорога від Чорнобиля до Прип’яті, міста-привида, веде через «рудий» ліс. Нею автобуси мчать, вікна відчиняти не можна, дозиметри пищать. На виїзді з лісу – стела «Прип’ять», тут можна робити фото. У самому місті дозволили гуляти довше, втім від гіда не відходити. Екскурсія Прип’яттю тривала близько 4 годин.

Василина та Валерій Бантуші

«Тут я зрозуміла, чому в зону відчуження слід їхати восени чи взимку. Ти йдеш стежкою в лісі, а тут, гоп, вигулькнув пішохідний перехід. Дерева виросли височезні. Природу не стримує асфальт. Ще одна тригерна зона – колесо, машинки, що поросли травою. А до лікарні нам не радили підходити, бо в підвалах одяг ліквідаторів. Будинки руйнуються. Вразила центральна площа міста, де готель «Полісся», кінотеатр, ресторан. Саме в Прип’яті з’явилося відчуття трагедії. Коли ти стоїш посеред вимерлого міста, яке колись було потужним, побудованим для людей, це вражає», – згадує Василина.

Прип’ять у деталях. Фото Василини Бантуш

До ЧАЕС туристам можна наблизитися не більше, ніж на 100 м. Саркофаг – ізоляційна споруда у вигляді арки над зруйнованим четвертим енергоблоком – стримує радіоактивні речовини. Однак проблеми це не вирішує. Як розповідає Валерій, укриття реактора зблизька вражає. Хоча небезпеки поряд з ним не відчутно. Навколо метушаться працівники, та й тут немає тригерів – забутих речей.

Олександру Литвиненку пощастило побачити, як зводять саркофаг

В екскурсію у зону відчуження входить обід в чорнобильській їдальні, що була схожа Василині на шкільну. Продукти завозять з Києва. Та ти такий голодний, що про це не думаєш. Борщ, гречка, котлета по-київськи, салат та компот. До слова, їсти під час мандрівки не рекомендують, можна лише пити воду. Торкатися, брати, виносити предмети заборонено.

Запах Чорнобилю

У зоні відчуження Василина звернула увагу на здоровенних сомів. Поблизу їдальні бігав собака, гладити його не можна було – радіація. Втім, жартує вона, на зомбі він не виглядав.

Чорнобиль звучить по-різному в різних місцях. Десь це тривога з відлунням дитячого сміху, у Прип’яті – постапокаліптично зі співом птахів. А біля АЕС – голоси працівників з буденним розмовами.

Для Олександра Чорнобиль пахне пригодою – туманною, похмурою, більше нічого. Чи помітив великих тварин? Так, здоровенного кота біля їдальні.

Чорнобильські коти

У Чорнобилі не виживають дрібні тварини, міркує Євген Лір. Собаки там величезні, схожі на вовків. Але вони дружні. «Зона – це справжній заповідник птахів. Наскільки не заглушеного сторонніми шумами пташиного співу я чув востаннє, мабуть в глухому селі», – згадує Остап Українець.

А ще у зоні інша тиша.

Однак для кожного відвідувача зону чути крізь звуки дозиметра.

Після поїздки, розповідає Василина, хотілося змити з себе все. Залишився специфічний гіркуватий присмак, це протрималося день. Одяг, рюкзаки попрали, взуття помили.

…А тут, гоп, вигулькнув пішохідний перехід…

«Коли прийшла додому й обдумала, де я була, як все може розвалитися в одну мить. Вражень вистачило надовго. Туди варто поїхати багатьом. Для того, аби побачити наслідки людських помилок і приховування правди. Змити пилюку з себе можна, але Чорнобиль проникає всередину. Він як живий організм, продовжує жити далі», – ділиться Василина.

Після серіалу “Чорнобиль” враженнями були сильними, розповідає Валерій.

«Ще раніше бачив документалку про життя у самій Прип’яті, яка на той час була дуже “просунутим” за мірками СРСР містом. І якоїсь миті їм довелось його залишити: все своє майно, машини, домашніх улюбленців, більше ніколи туди не повернутись. Просто уявіть, залишити свого кота та собаку на загибель. Це просто жахливо. Страшнувато було через радіацію, однак в екскурсоводів, туристів були лічильники Гейгера, та і водили нас там ледь не за ручку, щоб бува не вляпались у радіацію. Звичайно, було пару місць, де радіація зашкалювала (наприклад, в одній з капсул оглядового колеса, де лічильник не тріщав, а просто вив)», – каже він.

Втім враження від зони відчуження в кожного різні. Олександр, до прикладу хотів якнайшвидше викласти фото в соцмережі. Він єдиний з групи мав фотоапарат. Каже, хотів би поїхати в Чорнобиль ще раз. Аби побачити «Дугу» і зняти все з дрона.

«Ця поїздка була дуже важка морально, але досвід, який вона нам дала, він неоціненний», – зауважує Катерина Дудка.

Зона відчуження може вразити чи налякати, але точно ніколи не лишає байдужим. Змити Чорнобиль … неможливо.

Світлини Василини та Валерія Бантушів, Олександра Литвиненка.

Читайте також: Україна хоче внести Чорнобильську зону до списку ЮНЕСКО.