Назад у Драгасимів. Історія депортації одного прикарпатського села

12 липня жителі села Драгасимів Снятинської територіальної громади відзначили сімдесяту річницю депортації. З цієї нагоди відбулася панахида, відкриття анотаційної дошки, перегляд документального фільму та святковий концерт, пише Суспільне Карпати.

Найстаршій репресованій жительці села Катерині Чічул було 20 років, коли її сім’ю депортували на Миколаївщину. Жінка розповідає, що у 1951 році довелося залишити дім, продати господарку і поїхати за сотні кілометрів.

“Мій батько дав мені у придане вівці. Та й ми зібралися зі свекром, пішли продавати, бо куди ті вівці брати? Поїхали в Заболотів. То був, я знаю, вівторок. Дуже я те пам’ятаю, що був віторок. Пішли вівці продати. Ми звідти приходимо – верху (даху — ред.) вже нема, нема верху на хаті. І так як тепер — людей, машин так зі всього району сюди зігнали”, — розповідає Катерина Чічул.

Наймолодшій репресованій жительці села Драгасимів Олені Мощук у 1951 році було три місяці. Про важкі часи згадує зі слів батьків: “Прийняли нас нелюб’язно, тому що вони знали, що ми — бандерівці, переселенці. Вважали, що ми погані люди, тюремщики, розбійники. Але з часом звикли, бо побачили, що люди працьовиті. Як могли, так будували свої помешкання. Навіть вулиця така була — Переселенська, що так називалася і до цього часу. Усі будівлі так і залишилися в тому селі, хоч люди всі повернулися назад — у село Драгасимів”.

За словами керівника комунального підприємства “Пам’ять” Василя Тимківа, впродовж 1950-1951 років з території області зникло понад 20 населених пунктів.

“Воно відбувалося під маркою нібито добровільного переселення, нібито для людей роблять щось краще. Що там — на сході України — буде більше земель, що життя там буде краще, родючіші землі. Звісно, ніхто добровільно переселятися не хотів. Все це робилося під примусом. Писалися фіктивні так звані заяви про добровільне переселення. І під дулом автомата, під конвоєм відбувалися ці всі виселення”, — каже Василь Тимків.

Голова обласного товариства політв’язнів і репресованих Марія Вацеба каже, що держава не піклується про таких людей. Доплата до їхньої пенсії становить приблизно 50 гривень: “Ми не є прирівняні, наприклад, до афганців, яким держава дає якісь пільги, до всіх працівників колишнього Радянського Союзу, НКВС тощо. Вони мають всі свої пільги. Ми того не маємо. І тому вже стільки років, починаючи від 1991, ми звертаємося, щоби нам заплатили те, що є в законі: 50 % тим, які були у в’язницях, до пенсії доплата, і 25 % тим, які були на спецпоселеннях”.

Також під час урочистостей йшлося й про те, що 90 % репресованих повернулися на свою батьківщину.