Хоросна на Івано-Франківщині — село, що поступово вимирає

У селі Хоросна Коломийського району, що на Івано-Франківщині, проживають 46 людей. Більшість із них — родичі депортованих упродовж 1944-1950 років жителів Надсяння. До виселення в селі мешкали 85 сімей поляків — їх вивезли на територію Польщі.

До 1990-х у Хоросній працювали клуб, крамниця, початкова школа, збирався драмгурток, – про це пише Суспільне.

Тут крутили кіно, грали в шахи, бадмінтон і більярд. Багато вихідців із села були депутатами, вчителями та професійними спортсменами. Нині в Хоросну, куди веде оббита ґрунтова дорога, харчі та ліки людям привозять спеціальним автобусом.

Чим живе село, яке вимирає, та які спогади про його минувшину бережуть місцеві.

Історія Святослави Яніцької

Батьків жительки Хоросної Святослави Яніцької — Михайла і Ганну — вивезли із села Святе, що біля польського міста Перемишль, під час депортації 1944-1950-х років. Жінка пригадує розповіді своїх тата й мами про ті події.

“Всім сказали до трьох днів звільнити польську територію. Вони жили досить багато, там були чорноземи. Люди не дуже хотіли виселятися”, — розповідає Святослава.

Жінка переповідає: села, які виявляли непокору, спалювали.

“Недалеко від Перемишля жили мої прадіди та прабаби. Вони встигли виїхати. Виїжджали в товарних вагонах, забрали із собою коней, корів. Не всіх, а декілька — так, щоб тільки прожити. І виїхали до Коршева. Їх висадили та сказали: “Ідіть, куди хочете”. І вони займали свої місця”, — пригадує Святослава розповіді своїх рідних.

Люди приїжджали великими сім’ями. Зі слів жінки, переважно це були інтелігентні, заможні й освічені люди.

“Тут була сільська рада, якою керували прогресивні українці. Бандерівські загони їм допомагали. У моїх батька й матері була пасіка, то повстанці таємно вночі приносили відерця, і мама готували їм їжу, мед давали. Дочка мого діда Емілія допомагала їм прати, їсти варити, за що її у 50-х роках арештували, а у 1953 році вивезли на Сибір, у Воркуту. Вона там відсиділа п’ять років. Потім, коли помер Сталін, повернулася й оселилася у Львівській області”, — розповідає Святослава Яніцька.

Жителі Надсяння привезли у Хоросну свій колорит і діалект.

“Вони мали дуже гарний вишиваний одяг: вишиванки, різні ґорсетики, розшиті бісером. На картоплю казали “зімаки”. Не хата, а “халупа”, — пригадує жінка.

Святослава Яніцька показує нам ґорсет своєї бабусі, якому приблизно 100 років. Такий мала вишити молода дівчина, яка виходила заміж.

Сусідка Святослави Ганна Костів, батьків якої також депортували із села Святе, береже сімейну реліквію — сторічний вишитий обрус. Ним її сім’я застилала стіл на великі свята.

Святослава Яніцька пригадує ті роки, коли в Хоросній ще вирувало життя.

“Був драмгурток навіть. Серед нашого покоління — 49-50-х років — було дуже багато молоді. Щонеділі — танці в клубі. Ми грали волейбол, забавлялися. Ще дітьми ходили до церкви в Молодилів. Ішли босі, а мешти чи чоботи несли в руках. Потім комуністи вже забороняли нам ходити, то ми таємно йшли й колядувати, і в церкву”, — ділиться спогадами жінка.

Зі слів Святослави, поступово майже все село виїхало.

“Залишилися кілька стариків — таких, як я, які повернулися доживати у своїх батьківських домівках”, — каже жителька Хоросної.

“Володю, де ти тера робиш: у лісі чи в б’юрі?”

Житель Хоросної, лісник Володимир Годованець розповідає, що батьки його дружини — також переселенці з Надсяння.

“Теща — із села Тернова у Польщі. А тесть родом із протилежного берега Сяну — зі села Шандровець Турківського району Львівської області”, — каже Володимир Годованець.

У 1939 році в Хоросній проживали 85 родин. До початку 90-х в селі були крамниця і клуб, де показували фільми та проводили шахові турніри. У 1940-50-х місцеві діти відвідували початкову школу. Нині, говорить чоловік, Хоросна — це три вулиці, відділені одна від одної полями й лісами.

“У п’ятницю до нас приїжджає автокрамниця — привозить хліб, харчі, ліки”, — розповідає Володимир.

Чоловік веде нас на одну з вулиць села — Костельну. Доки ідемо, цитує односелицю з Надсяння: “Колись Юлія Лопушинська мене питала: “Володю, де ти тера робиш: у лісі чи в б’юрі?” Тобто чи в лісі простим, чи в б’юрі” — начальником”.

Ми дійшли до місця, де лежить величезна кам’яна брила.

“Колись тут було село Святий Юзеф — дуже велике поселення поляків. Село мало 13 вулиць, 325 номерів хат. Після Другої світової війни хати розібрали жителі Саджавки, Іванівців і Товмачика. Поляків виселили, а сюди заселилися українці з Надсяння і Перемишлянщини”, — розповідає Володимир Годованець.

Зі слів чоловіка, колись тут височів костел — один з найвищих в Австро-Угорській імперії: завдовжки у 50 м, завширшки у 25 м і заввишки у 50 м.

“Почали будівництво у 1904 році, завершили у 1912. У 1952 році радянська влада його підірвала. Цеглу використали на будівництво млина в селі Старі Кривотули й ПТУ в Коршеві”, — говорить Володимир.

Неподалік руїн костелу — старий польський цвинтар.

“Будуть робочі місця — ми забудемо про села, що вимирають”

Володимир Годованець каже: аби село віджило, потрібно заохочувати інвесторів. І додає: через “важку” землю перспективним напрямом для розвитку в селі є тваринництво і ягідництво.

“Зараз популярна ягода лохина, а це — якраз її ґрунти кислі. Тому всі, хто бажає займатися вирощуванням лохини, малини та готовий вкласти інвестиції, — будь ласка. Будуть робочі місця — ми забудемо про такі села, що вимирають”, — каже Володимир.