Повернувся з-за кордону, щоб захищати Україну. Історія загиблого танкіста Івана Пітчука

Іван Пітчук з Івано-Франківщини на початку повномасштабного вторгнення рф в Україну повернувся з-за кордону, аби стати на захист держави. Він був командиром танка 4 окремої танкової бригади. Військовослужбовець звільняв Харківську область та воював під Бахмутом.

За бойові звитяги отримав почесний нагрудний знак “Сталевий хрест” від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Іван Пітчук загинув 19 квітня 2023 в селі Віролюбівка Донецької області, спогадами про бійця рідні Івана Пітчука поділилися із Суспільним.

“Хтось мусить іти”

Іван Пітчук народився 1 червня 1996 року. Проживав у селі Пасічна Надвірнянського району. Він був шостою дитиною у сім’ї.

Хлопець закінчив Галицьку академію, вчився на програміста. Їздив на заробітки за кордон. На початку повномасштабного вторгнення рф він повернувся зі Швеції, щоб піти у військо.

“Він був рік у Швеції. Працював начальником цеху, оскільки добре володів англійською. Якраз три тижні перед війною приїжджав і повернувся назад. 26 лютого 2022 року я стояла на кухні, а Іван повернувся додому. Я почала плакати: “Навіщо ти це зробив?” А він говорить: “Якщо всі так скажуть, то що буде. Назарко (брат — ред.) хворий, він не піде, а хтось мусить іти з дому”, — розповідає мати полеглого воїна Світлана Пітчук.

До 1 березня Івана не хотіли брати до війська.

“Він від 26 лютого ходив кожен день у військкомат. Я на колінах його просила: “Іваночку, передумай, не йди”. Він сказав: ні. 1 березня його вже взяли. Син місяць був у Львові, в Черкасах були трошки й потім вони пішли в наступ на Харків. Там визволили багато сіл, міст. Багато діточок спас. За це Залужний медаль йому вручив”, — говорить Світлана Пітчук.

Іван не розповідав матері та рідним, що звільняв Харківщину від військових РФ, а після цього поїхав воювати на Бахмутський напрямок. Він вигадував різні історії про те, як тренується на полігонах та відпочиває. Правду знав тільки старший брат воїна Назар Пітчук. Іван ділився з ним історіями про війну, коли приїжджав у відпустку.

“Бійцям сказали, щоб розмінували поле. Іван теж зголосився, хоча це була не його робота. Командир йому каже: не можна. А він все одно зібрався і пішов з хлопцями розміновувати поле, щоб вони могли танками проїхати. Це вже він розповідав мені вдома. Братові завжди все цікаво було, щоб розуміти, куди йому їхати, куди танком рухатися. Я питаю: “Для чого тобі це? Вже пішов туди, стриманішим будь”. Він каже: “Я приїхав з-за кордону не сидіти тут, я приїхав відбивати, щоб закінчилася швидше війна”, — розповідає Назар.

За його словами, Івана обрали для навчання на танках Leopard, які мали відбуватися за кордоном. Проте боєць не встиг поїхати — загинув.

“Хотів лише перемоги”

Мати воїна Світлана Пітчук розповідає: свою зарплату син витрачав на військове спорядження, зброю чи автівки.

“Авто, запчастини, колеса, генератор — все купляли. Йому гроші ніколи не були потрібні, він хотів лише перемоги”, — каже Світлана Пітчук.

Двоюрідна сестра загиблого танкіста Олена Лесів розповідає: Іван Пітчук був хрещеним батьком її сина. Він завжди приділяв дитині увагу. Боєць казав, що у нього все добре, говорить Олена Лесів.

“Я його запитала: “Тобі це подобається?” Іван відповів: “Війна не може подобатися, але ми мусимо це зробити, щоб на нашу землю і в нашу хату не ввійшли такі тварюки”. І от ти його питаєш, а він завжди посміхається. От є такі хлопці, які розповідають все, що у них там відбувалося, де вони були, які завдання, а він — ні. Моя дитина питає: “Мамо, мій хресний прийде?” І я кажу: “Він біля тебе завжди поруч”. А син відповідає: “Так, він живе на Місяці коло Боженьки”, — розповідає Олена Лесів.

Загинув на Донеччині

Світлана Пітчук дізналася про смерть свого сина на четвертий день після його загибелі. Настоятель церкви первоверховних апостолів Петра і Павла у селі Пасічна отець Олексій Гуляк розповідає: одним із перших у селі знав про загибель Івана Пітчука, але не міг наважитися розповісти про це рідним.

“Ніяк не міг до мами Світлани зателефонувати й сказати. Для мене це було важко. Я зустрівся в селі з братом Івана. Назар усміхненим був. Я кажу: “Як справи? Що там Іван?” Він відповідає: “Отче, не дається два дні чути про себе зовсім”. А я вже знаю, що сталося. І я не знайшов сили, щоб сказати йому. Увечері з Італії зателефонувала сестра мами Івана і каже: “Отче, може, щось ви знаєте?” Я також їй не розповів, але зателефонував через дві години й сказав: “Наталочко, їдь додому, бо сталося найстрашніше”, — розповідає отець Олексій Гуляк.

Двоюрідний брат Івана Андрій Кіяшко розповідає: про смерть свого брата дізнався, коли воював на Запорізькому напрямку.

“До його смерті я вже хотів звільнятися. Вже документи були на руках готові, але в мене була злість на росіян, і ми вирішили з побратимом трохи помститися. Це було від Оріховського напрямку аж до Вугледара. Пустили нас, скажімо, у вільне плавання. Ми це робили, скажімо так, з насолодою”, — говорить Андрій Кіяшко.

В Івана залишилися три сестри та два брати. Серед них — 12-річна Ангеліна. Дівчинка розповідає: кожного дня після школи приходить до місця, де розміщені плакати загиблих воїнів. Вона приносить квіти до фотографії свого брата, молиться та запалює лампадки.

“Багато хто зараз воює. В моєму класі теж є дівчинка, в якої загинув брат, і вона розуміє мене, як ніхто. Від неї йде найбільша підтримка. Але бували такі випадки, коли хтось намагався принизити мене, тому що в мене загинув брат. Звісно, я завжди говорила: краще нехай принижують мене, ніж людину, яка поклала голову за те, щоб вони зараз про це говорили”, — каже Ангеліна Пітчук.