Вижити під землею: як волонтерка з Харкова шість місяців війни жила на станції метро

Історія Юлії Зеєнко, жінки із Харкова, що знайшла своє нове життя у Франківську, розкриває дивовижну міць духу та готовність допомагати іншим у найважчі моменти. Адже з початку повномасштабного вторгнення жінка шість місяців разом із двома дітьми жила на станції метро, і кожного дня чула вибухи страшної війни.

Розповідь про те, як Юлія прокинулась від жахливого шуму, про те, як їй довелося шукати притулок для себе і своєї родини, нагадує сцени з фільму.

“Я прокинулась від того, що щось дуже сильно жахало. Я розуміла, що підімною ходив будинок. Я запам’ятала, що було 5:30, дивлюсь у вікно і чую цей гул. Це як з фільму про 45-й, де було багато літаків. Я побачила у вікні грибок від вибуху.
Не знала, що робити. Спочатку я подумала, що це сон, але розуміла, що в мене двоє дітей, потрібно щось робити і не панікувати”, – пригадує Юлія.

Сховатись від страшних вибухів вирішили на станції метро, яке стало не тільки сховищем, але й домом для багатьох людей, яким довелося пережити страх та хаос.
В перший день повномасштабного вторгнення понад 2 тисячі харків’ян знайшли тут прихисток. Там до кінця, майже 6 місяців, жило понад 700 людей, які утворили таке собі воєнне селище.

“Діти не мали, що їсти. А перше питання, яке нас застало – немає туалету. 24-го, ми ще протримались, а 25-го я вже зрозуміла, що треба щось робити. Там було кілька працівників станції та поліцейських, підійшла до них, почали шукали волонтерів, щоб допомогли з їжею”, – пригадує Юлія.

“Мамка”, так її називають військові, стала неофіційним керівником допомоги. Її взаємодія з військовими та волонтерами стала своєрідним мостом між тими, хто хотів допомогти, і тими, хто цю допомогу потребував. Оскільки Юлія у довоєнний час працювала у поліції, розуміла, що людей потрібно організувати. Тож разом із поліцейськими та працівниками метро зібрали 14 волонтерів, які чергували та перевіряли документи у підозрілих осіб.

Сама ж Юлія запаслася мультиварками та готувала для працівників метро та військових. Маючи курси перукаря жінка стригла всіх. Також жінка проходила курси медичної освіти, тож могла надати першу медичну допомогу потерпілим.

“Шість місяців ми спали під землею і чула всі ці вибухи. Щоб діти не відчували цього страху ми організували кімнату, в якій вони могли гратись. Мої діти, майже не відчули війни. Багато часу доводилось працювати з іншими дітьми, на яких вплинула все таки війна. Там був страшний ротавірус, діти часто хворіли”, – каже Юлія Зієнко.

Юлія на війні втратила дім

Тут раніше був дім Юлії

“Мені сусіди прислали фотографію, де палає наша будівля. Було важко себе ламати, прийшло розуміння, що немає куди повернутись. Вже не буде як раніше. Ця хата пережила другу світову війну. Там в свій час жили німці. А тут прилетіли гради і все знесло. Зараз там залишився тільки 2-поверховий гараж, в якому живе мій батько”, – з сумом пригадує жінка.

Пізніше жінка доєдналась до благодійного фонду “Мова лайф” і почала виходити із метро, щоб допомагати людям, які залишилися у своїм розбитих домівкам. Жінка створила у фейсбуці сторінку фонду та додавала людей. Там і листувалась із військовим зі 109 бригади, який на той час проходив лікування на Прикарпатті. Історії переїзду і змін у житті завжди захоплюють та вражають. Жінка разом із дітьми вирішила переїхати до безпечного Івано-Франківська. Тут одружилась із військовим та продовжує свою волонтерську діяльність.

“Перші емоції у Франківську наче я за кордоном. Бо у Харкові один район як ввесь Франківськ. Мені сподобалась тут атмосфера, те що люди посміхаються. Пізніше, я рознайомилась з людьми і почала шукати шляхи, як допомогати нашим захисникам”, – каже жінка.

Дуже багато гуманітарної допомоги відправила до Центральної міської лікарні.

“Коли наш склад у Харкові звільняли, там вже не були такої потреби у ліках, я попросила його відправити сюди. Загрузили цілого буса, і віддали в нашу лікарню, там також були інвалідні візки”, – пригадує Юлія.

В жінки тут немає складу, вона працює “менеджером”.

“Це робота менеджера (сміється). Дзвонять військові кажуть треба те і те, я починаю шукати. Здебільшого дзвонять хлопці з передової, які вже знають мене. Найперше у Франківську я допомагала військовим, які були на реабілітації поруч із моїм чоловіком. Коли приносила чоловіку їжу, несла їм. І так із усім. Вони вже знали мене і знали, що я можу допомогти. Зараз найбільше запитів на ліки, маскувальні сітки. До цього завжди додаємо смаколики та власноруч сплетені вервечки”

Зазвичай допомогу жінка надсилає “Едельвейсам” та 11 НГУ, Президентському полку.
Волонтерити Юлії допомагають двоє діток. Маленька донечка допомагає мамі складати все та відправляти. Старший син власноруч заробляє кошти та допомагає ЗСУ.

Після перемоги жінка мріє відкрити реабілітаційний центр психологічної допомоги військовим.

“Це буде дуже актуально. Військовим зараз дуже важко і потрібно після війни допомогти їм відновитися”