Мед Атлант

“Знайти живим чи мертвим”. Історія воїна Олександра Гошилика, який вийшов з Іловайська, але зник біля Бахмута

Воїн з Івано-Франківщини Олександр Гошилик двічі “тікав від смерті”: один раз — немовлям, вдруге — коли виходив з Іловайська у 2014. З осені 2022 року він — офіційно “зниклий безвісти”. Проте імовірно, Олександр Гошилик загинув у бою з російськими військовими поблизу Бахмута 7 жовтня, розповідає його батько Віктор.

Про це пише Суспільне.

Бійцю було 27 років. У цивільному житті він був IT-розробником, шахістом першого розряду, писав поезію під псевдо Клятий Мольфар. Україну ж відстоював ще зі студентських часів — пройшов Майдан, звідки добровольцем пішов захищати Батьківщину.

Олександр міг би розробляти програми для армії в тилу, проте обрав шлях воїна. Як 18-річний юнак став досвідченим військовим, про одруження перед останнім боєм та світогляд воїна Суспільному розповіли його рідні та близькі.

Немовлям пережив клінічну смерть

Олександр Гошилик народився 10 вересня 1995 року в Долині на Франківщині. Хлопчик був третьою дитиною в родині Гошиликів та єдиним сином. В однорічному віці він пережив клінічну смерть.

“Йому був один рочок. Ніхто не міг зрозуміти, що із сином. Місцеві лікарі сказали їхати терміново у Франківськ в обласну лікарню. Слава Богу, там він прийшов до тями, але у реанімації занесли сальмонельоз. Коли його виписували з палати, то він фактично завмирав у мами на руках, пережив тимчасову смерть. Його реанімували. Бог так дав, що він вижив”, — пригадує батько Віктор Гошилик.

З його слів, після цього син майже не хворів. Лише під час проходження медкомісії у підлітковому віці рідні дізналися, що могло спричинити такі труднощі зі здоров’ям — в Олександра була тільки одна нирка.

“Коли дізналися, що в нього нема однієї нирки, відповідно наша увага до нього, як до брата, ще більше загострилася. Стежили, щоб він не їв зайвого. А Саша все казав: “Наталю, не шкодуй мене! Я не можу, коли мене жаліють”. І це показувало наскільки він сильний”, — розповідає сестра Наталя.

Шкільні роки: від літератури до шахової стратегії

До школи Олександр пішов у шість років, як і старші сестри. Усі вони йшли підготовленими, вміли читати. Улюбленою розвагою у сім’ї була гра у шахи. У неї вміли грати навіть навмання, уявляючи шахову дошку, пригадує середуща сестра Наталя.

“У нас завжди були якісь цікаві ігри. Нам було весело втрьох. Сашко ще дуже любив читати, як і сестра. А я – не дуже. Й хоч Саша був на два роки молодший, але він через мене перечитав усі книги з програми старших класів, а потім переказував мені, – каже Наталія. — Завдяки йому я із зарубіжної літератури маю 11 балів. Пізніше, коли брат вступив в університет Шевченка, допомагав мені вчити філософію”.

У всіх трьох дітей був перший розряд із шахів, каже Віктор Гошилик. Олександр часто займав призові місця на обласних турнірах, а сестри Оксана та Наталія ставали чемпіонками Івано-Франківської області.

“Це — дуже хороший вид спорту, це — мистецтво, яке розвиває пам’ять, мислення, логіку, витривалість. Попри це, ми надзвичайно любили природу. Коли була якась нагода, то завжди їздили на гриби. Саша дуже захоплювався горами, у нього там були свої місця сили”, — пригадує батько.

Ще хлопчиком Олександр багато читав і бачив себе воїном, який бореться зі злом. Вже тоді хлопчик почав писати вірші.

У підлітковому віці померла матір

У 13 років померла матір Сашка. Сестри взяли під опіку молодшого брата та намагалися стати підтримкою батькові.

“Коли наша мама померла, Саша моментально став для нас не братом, а сином, — пригадує сестра Наталя. — Бабуся також допомагала нам, але ми одразу стали дорослими. А маленький 13-літній Сашка теж багато допомагав нам у побуті. Коли він поїхав вчитися в ліцей у Київ, то казав: “Наталю, хлопці бідкаються, що треба раз у тиждень замітати кімнату. А я думаю, яка це “ляфа”. Бо він звик, що потрібно багато в чому допомагати”.

“Допоможемо Сашкові полюбити фізику”

Талант Сашка до наук запримітив учитель фізики Долинського ліцею “Інтелект” Мирослав Гаразд. Він сам запропонував батькові додатково позайматися з обдарованим хлопцем, щоб “допомогти Сашкові полюбити фізику”.

“Я йому вдячний, бо завдяки вчителю син, який не любив фізику, у грудні став призером районної олімпіади з фізики, у січні — призером обласної олімпіади, у березні — призером всеукраїнської олімпіади з фізики. Тобто Мирослав Гаразд — він фактично відкрив у ньому ці здібності до фізики. Сашко відтоді полюбив цю науку”, — каже батько.

Учитель фізики та астрономії Мирослав Гаразд так пригадує своє знайомство із Сашком: “Він був скромним хлопчиком, невисокого зросту, з великими оченятами, дуже чемний. Його талант розкривався день за днем. Ми перемогли на обласному рівні та сформували велику команду для участі у всеукраїнській олімпіаді, що проходила в українському Севастополі. Там Сашко здобув диплом третього ступеня. Це була велика подія”, — говорить Мирослав Гаразд.

Після закінчення восьмого класу Саша Гошилик отримав запрошення на навчання до Українського фізико-математичного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У Києві також навчалася його старша сестра Оксана, а згодом — і середуща Наталя. Тож Олександр продовжив навчання в столиці. Після ліцею вступив на фізичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Жахіття припинилися з початком Революції гідності

Олександру з дитинства снилися жахіття, каже Наталія. Про це хлопець признався вже дорослим. Ці сни припинилися, коли почалася Революція гідності. На Майдані студент-другокурсник був з першого до останнього дня, хоч на початках сестра намагалася стримати брата. У той час Сашко створив групу “Майдан — дій!” Вона згодом увійшла до складу “Чорного Комітету”.

“Він завжди казав: “Наталю, Україна важливіша”. Під час Революції гідності брат розповів мені, що записався в добровольці. Після того він носив паспорт із собою, щоб я не сховала. Я просто в цей момент не думала як українка, а хотіла захистити молодшого брата”, — розповідає сестра.

Арешт Олександра на Майдані та позивний 109

Під час революції Сашка арештували та інкримінували йому 109 статтю Кримінального кодексу України — про насильницький заклик до повалення конституційного ладу. Після цього він й отримав свій позивний 109.

“Під час революції син отримав і кульові поранення, але гумовими кулями. Він там був отруєний газом, тому два дні залишався вдома, але знову повертався і далі йшов на Майдан”, — каже Віктор Гошилик.

Батько Олександра з 2006 року є депутутом Долинської міської ради та працює на посаді секретаря. Чоловік каже: боляче, коли говорять, що сини депутатів не воюють, адже так зробив саме його син.

Хлопець, якого ніхто не хотів брати у батальйон

З Майдану Олександр вирушив добровольцем на війну. Першим погодився взяти його у свої лави добровольчий батальйон “Донбас” Нацгвардії (згодом — батальйон ЗСУ “Донбас-Україна”). Проте мало хто з командирів хотів брати у свою батарею 18-річного бійця без військової підготовки.

Своє перше знайомство з Олександром Гошиликом командир батареї 46 батальйону “Донбас-Україна” ЗСУ на позивний Ахмет пригадує так: “109” з’явився у тренувальній базі добровольчого батальйону “Донбас” десь у травні 2014 року. Я тоді подумав, це, певно, чийсь “син полку”. Він здавався молодшим за свій вік. Виявилося, Сашкові — 18. Хлопець попросився до мене в батальйон після того, як йому відмовили інші командири. Чи легко бути командиром, коли у тебе підлеглий — вундеркінд? Це — важко. А в мене такий був – “109”, — розповідає військовий на позивний Ахмет.

Після перших загиблих під Карлівкою Олександр зрозумів, що потрібно більше вчитися, як вести оборону. Якраз перед Іловайськом боєць пройшов навчання та став артилеристом-розвідником.

Олександр “проявив себе як герой” в Іловайську

Сашко — один з тих, хто вийшов з Іловайська. У серпні 2014 року розгорнулася одна з найстрашніших битв для української армії на Донбасі під час АТО/ООС. Бої тривали майже місяць, з 6 по 29 серпня, і увійшли в історію під назвою “Іловайський котел”.

Рідні Олександра здогадувалися, що хлопець міг воювати в Іловайську. Декілька днів з ним не було зв’язку, проте на п’ятий день, пригадує Віктор Гошилик, він отримав повідомлення від сина: “Тату, у мене все гаразд, тут немає зв’язку. Через п’ять днів задзвоню”.

“Я тоді був у монастирі в Гошеві, молився за повернення сина. І тут надійшло це повідомлення. Я відписав йому: “Я все знаю. Бережи себе”, — розповідає батько.

Пізніше він дізнався, що Олександр за допомогою GPS виводив групу з кількох людей з Іловайська. За п’ять днів вони пройшли 85 кілометрів. Воїни потрапляли в засідки, а одного разу заледве не сплутали українську групу із сепаратистами.

“Було таке, коли вони зустріли ще одну групу і ледве один одного не перестріляли, бо були в тилу ворога. Але Сашко впізнав в одному з тих бійців свого друга”, — каже Віктор Гошилик.

За словами командира батареї Ахмета, Олександр Гошилик, воюючи в АТО, “проявив себе як герой”.

“Командир роти дав нам одну БМП, але в неї не було радіозв’язку і треба було когось посадити на башту. Ця людина була б не прикрита, але мала передавати інформацію. І “109” одразу крикнув: “Я, я піду”. І застрибнув на башту. Моє серце стиснулося від хвилювання. Я просив його постійно ховатися за башту. Це — один з героїчних вчинків Олександра. Далі їх ще було багато”, — розповідає воїн на псевдо Ахмет.

У коментарі для Українського радіо у 2016 році Олександр Гошилик згадував, що під час виходу з окупованих територій тільки один раз відчував страх.

“Нашу колону розстріляли, ми ще вели бій. Але коли ми зупинилися, сіли перепочити, то стало дуже страшно. Ми почали думати, що, певно, не виживемо, роздумували, що краще: полон чи смерть. І це було страшно, бо ти навіть на добу не міг передбачити своє життя”, — розповідав Олександр Гошилик.

Саша після Майдану та після Іловайська — це дві інші людини

“Весь гуртожиток, всі знали, що Саша повертається з Іловайська. Я пам’ятаю, як висаджують його з машини. Саша — весь чорний, темнющий від засмаги, з мішком одягу й у в’єтнамках іде до мене. Я плачу: “Сашко, ти живий!” Весь гуртожиток вийшов, щоб обійняти його, — пригадує сестра Наталя. — Саша після Майдану і після Іловайська — це інший Саша. Він був світленьким, а після Іловайська він прийшов темним”.

Тоді сестра не хотіла відпускати брата ні на крок. Хоч хлопцеві пропонували окрему кімнату в гуртожитку, проте обоє вирішили жити разом, адже “не могли наговоритися”.

“Знаєте, йому було важко, 18-річному, прожити той Іловайськ. Але він це сам переборов. Саша мав великі внутрішні сили, вчив бути сильними інших”, — каже батько.

Після виходу з Іловайська президент України нагородив бійця орденом “За мужність” III ступеня.

На війні Олександр почав вірити у вищі сили

“Колись він мені розказував, що на війні почав вірити, — каже сестра Наталія. — Десь у 13 років, коли мами не стало, брат вважав себе атеїстом. І під час Іловайська він почав мені казати, що вірить. Говорив: “Я не можу не вірити, бо те, що зі мною там відбувалося, — це не можна назвати якимось збігом”.

За змоги хлопець навідувався у рідний ліцей та на запрошення приходив туди, щоб розповісти, як опинився на фронті та про вихід з “Іловайського котла”, пригадує директор Долинського ліцею “Інтелект” Михайло Чміль.

“Усі пам’ятають цю надзвичайну історію, як Олександр вийшов через території, зайняті ворогом. Він до нас приходив і на лінійку, й на заняття до учнів. Було дуже цікаво його слухати й тривожно. Найважче було усвідомлювати, як так могло статися?” — каже Михайло Чміль.

“Ми — живі! Ми — вижили!”

До Олександра усвідомлення про те, що він вижив, прийшло не одразу, каже його батько. Хлопець вперше зумів по-справжньому “повернутися з Іловайська”, коли разом з побратимом на позивний Любомир опинився на концерті гурту “Тартак” і заграла пісня “Мій лицарський хрест”. Тоді обидва хлопці почали танцювати та вигукувати: “Ми — живі! Ми — вижили!”

“А в Сашка не було нирки, сильно опухли ноги, “посипалася” зуби. Він стрибав щосили й кричав: “Я — живий!” Усі дивилися на них, як на інопланетян”, — каже тато.

Особливим місцем сили Олександр вважав Карпати. Там і “заліковував” рани війни. У Вишкові на Франківщині разом з батьком любив збирати гриби, вслухатися у тишу Карпат та розмовляти.

“Ми тоді під час реабілітації вибралися на вершину з ним. Я дивлюся: у мене рюкзак і сумка з грибами, а в нього — рюкзак і дві сумки. Кажу: “От, Сашо, ти тата обігнав”. А він: “Ні, тату, я так само як і ви назбирав. У тій другій сумці — то сміття. Я не можу бачити, як люди засмічують Карпати. І він, втомлений після Іловайська, не покинув ту сумку і зніс її до підніжжя”, — розповідає Віктор Гошилик.

“Надиктовував вірші через телефон”

“Під час участі в АТО Олександр Гошилик писав вірші. Деякі надиктовував батькові телефоном. У 2016 році вийшла перша його збірка поезії та прози “Міст через вічність”. У ній два вірші — “Рулетка” і “Виклик” — воїн написав після виходу з Іловайська.

У тренувальному таборі Нацгвардії я купив збірку Симоненка і захопився його віршами, які наповнені сенсом. І я захотів трішки бути схожим на нього, щоб передати частинку свого серця у поезії. Не знаю, чи в мене вийшло. Але саме завдяки Василю Симоненку я зрозумів, наскільки сильними можуть бути вірші”, — казав Олександр Гошилик.

Уривок вірша “Рулетка” Олександра Гошилика

… Та ти стоїш, бо ти ще не зламався! Програв твій мозок — не твоя душа! І розум твій нікчемний уже здався, Проте надія все ж спасла життя! Знайшовши вихід, ти нарешті вийшов. Життя своє у тілі ти зберіг, Та безліч тих, хто без надії згинув, Ще більше тих — хто із надією поліг…

Освоїв професію програміста з “нуля”

У 2016 році Олександр Гошилик демобілізувався. Хлопець не захотів продовжувати навчання на фізичному факультеті й вирішив стати програмістом.

“Сашко на той час уже розробив одну програму для військових за допомогою професора з університету Шевченка, що давала можливість краще влучати у ціль. Тому його очікували як в університеті Шевченка, так і запрошували на навчання у військову академію. Але Саша відмовився”, — пригадує батько.

Згодом Олександр став розробником у компанії “Verbit” — світової платформи голосового штучного інтелекту, що за допомогою власної технології перетворює контент з аудіодоріжок у текстовий формат.

“І це — ще один його етап, коли він став одним з кращих програмістів України”, — розповідає Віктор Гошилик.

“Доля готує мене до гіршого”

Сестра Олександра Гошилика Наталія пригадує: після Іловайська братові знову почали снитися жахіття: “Він казав: Наталю, ти знаєш, я вийшов з Іловайська, мені далі почали снитися жахіття. Наскільки я аналізую свої сни, мене доля готує до гіршого”. Я пам’ятаю, як він мені це говорить, а в мене — сльози, бо буквально день-два до того він з Іловайська вийшов”.

В Олександра був”синдром вцілілого” до осені 2021 року, пригадує старша сестра Оксана Василевич.

“І як тільки Саша більш-менш розібрався з цим станом, почалося повномасштабне вторгнення. Після пережитого ніякі сили у світі не зупинили б Сашу. Він повернувся, як він сам говорив, на своє місце в цей важкий для усіх час. Він став воїном”, — каже старша сестра.

24 лютого 2022 року знову став добровольцем

Напередодні 24 лютого 2022 року Олександр вже готувався боронити країну та обдзвонював ТЦК та СП, щоб записатися добровольцем. Чоловік вступив у 30 окрему механізовану бригаду імені князя Костянтина Острозького.

В одному із відеозвернень Олександр зізнавався, що йому важко було повернутися з війни у 2016 році, і коли він звик до цивільного життя, то довелося знову піти на фронт. На війні боєць писав вірші під творчим псевдо Клятий Мольфар.

3 серпня 2022 року Олександр Гошилик одружився з коханою дівчиною Марією.

“Саша приїхав 2 серпня, щоб наступного дня ми одружилися. А вже 4 серпня він поїхав. Насправді цей день був дуже важким психологічно: відчуття страху та болю від того, що він знову їде, переважало. А ще — розуміння, що я знову довго його не побачу. Був страх за життя Саші, розпач, що я нічого не можу з цим зробити”, — пригадує дружина Марія.

Пара познайомилася 18 січня 2016 року в одній із соцмереж. Обоє почали переписуватися і через три дні Олександр зізнався дівчині в коханні, говорить його дружина.

Останній бій Олександра

Олександр з побратимами ніс службу на Світлодарській дузі, воював поблизу Лимана. Свій останній бій воїн прийняв в Одрадівці біля Бахмута 7 жовтня 2022 року. За свідченнями побратимів, на позицію, де був Олександр, вийшла російська диверсійно-розвідувальна група у формі ЗСУ. Саша запідозрив, що це — військові РФ. Почався бій.

“Син встиг покласти двох росіян, третій автоматною чергою зблизька вистрілив йому в голову”, — каже батько.

Побратимам не вдалося забрати тіло Олександра, бо почався масовий обстріл українських позицій.

“Дуже складно насправді. З дівчатами поставили ще одну лампадку на могилі його мами і молимося за нього і за маму”, — продовжує Віктор Гошилик.

Сестра Наталя пригадує останню обіцянку, яку дав Олександр.

“У нас була з ним така домовленість: коли закінчиться війна, брат мав приїхати, щоб погратися зі своїми племінниками: сином сестри та моєю донечкою. І Саша казав, що все так і буде. Коли він загинув, моїй Єві, якій було чотири рочки, приснився Саша. Вона каже: “Мамочко, мені снився дядько Саша. Він зі мною грався м’ячиком, і нам так було весело. Я його люблю”, — розповідає Наталія.

“Я маю лише один відсоток надії зі ста”

Пошуки Олександра Гошилика стали сенсом життя його дружини Марії. Вона бере участь в акціях для привернення уваги суспільства і влади щодо зниклих безвісти воїнів.

“Я не скажу, що впевнена в тому, що Саша — живий, — каже дружина Марія. — Я маю лише один відсоток надії зі ста. Надію дає кохання до нього, безліч історій, про які я дізналася за понад рік пошуку, коли знаходили людину, яку вже вважали мертвою. Це й дає сили жити, шукати та боротися за нього. А ще — думка, що я, можливо, його ще побачу. Мета мого життя — знайти й повернути живого чи мертвого Сашу. Хочу поховати, і щоб це було на Аскольдовій могилі”.

Уривок вірша “Пісня солдата” Олександра Гошилика

Іду я на смерть, немов птаха у небо,

Іду я у певність, що творю цю мить.

Вбити не зможуть, лиш скину це тіло,

Як в груди мої свинець залетить.

Бережуть пам’ять про воїна

Восени 2022 року в Києві на стіні Українського фізико-математичного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка відкрили меморіальну дошку на вшанування військовослужбовця Олександра Гошилика. В тому ж році український виробник косметики випустив листівки із зображенням Олександра Гошилика та цитатами його віршів.

26 листопада 2023 року в Долині започаткували шаховий турнір пам’яті загиблого у російсько-українській війні бійця ЗСУ Олександра Гошилика, який ініціювала родина воїна. Також вони зняли кліп на слова віршів воїна “Мамо, я не хочу помирати”.

Поезію військового номінували на 15 міжнародному конкурсі “Україна єднає світ”, де вона здобула перемогу. Головою журі була народна артистка України Ада Роговцева.

Відтепер читайте найважливіші новини МІСТА.у Telegram

Loading...