Василь Віконський: «Наша перемога не може залежати від однієї людини, вона залежить від усіх»

Роксолана Остапчук

Екскерівник полку Національної поліції «Сафарі» полковник Василь Віконський — іванофранківець. Багато років він працював у правоохоронних органах, був на передовій. «Місто» поговорило з ним про командування, ситуацію на фронті, уроки, які дає війна, та сентименти.

— Пане Василю, Ви воюєте з 2014 року, так? Що змінилося у Вас за ці 10 років?

— Якщо бути точним, то безпосередню участь в активних бойових діях я брав упродовж двох з половиною років. Це весь 2014 рік, частина 2015-го і 2022-й. Поміж цим я тренував і готував особовий склад добровольчих батальйонів, виїжджав з ними на ротацію і міг там залишитись. Під цими двома з половиною роками я маю на увазі службу й участь в АТО/ООС, а у 2022 році нашому спецпідрозділу поставили завдання — звільняти населені пункти. Найтяжчі бої були за Ірпінь, Ямпіль, що біля Лимана, та Бахмут.

За ці роки я займався багатьма різними видами діяльності: обіймав посаду начальника поліції Львівщини, готував та навчав особовий склад… Тому не можу сказати, що впродовж 10 років я лише воюю. Але можу сказати, що разом з тими людьми, яких я виховав, ми понад 10 років навчаємо інших володіти зброєю. Володіти зброєю і захищати нею державу — різні речі.

– На вашу думку, чи впливає на мотивацію військових звільнення Валерія Залужного?

— І так, і ні. Військовослужбовець — це прямий виконавець бойової задачі. Він у житті наживо ніколи не бачив Головнокомандувача — чи Залужного, чи Сирського. Отримавши завдання, підрозділ чи окремий солдат націлюються на якусь певну дію, яку вони мають виконати у складі угруповання. І солдатом керує не Залужний, а його командир. Проте той, кого призначили новим Головнокомандувачем, має швидко охопити все те, чим володів його попередник. Це займає час, який, однозначно, може на щось вплинути. Однак виконавці все одно залишаються ті самі. І виконання ними завдань залежить лише від їхніх командирів. Наша перемога ніколи не може залежати від однієї людини, вона залежить від усіх. І Залужний, і Сирський — це якраз є всі. Якщо ми щось не дотиснули, недовиконали, то це не залежить від них.

— Відступ з Авдіївки дуже демотивував мирних людей, «диванних експертів» тощо. Як це вплинуло на Вас?

— Кожен має право на власну думку, адже це свобода слова. Хтось каже про позитив, хтось — про негатив. Ми можемо стверджувати, що слово сильніше за руку, але нас визначають дії. Вийшли хлопці — добре, що командування дало такий наказ. Виходили тяжко, так. Але ж вони не образились і не пішли додому до всіх тих, хто демотивований і незадоволений. Вони залишились на фронті. Просто і легко давати оцінку тому, чого ти не бачиш. Як тільки бачиш — бажання зникає.

Я не погоджуюсь із тим, що це когось демотивувало чи зупинило. Навпаки. Ті, хто вийшов з Авдіївки, будуть потрібні на інших фронтах. Ми можемо повернутися до Бахмута, Лисичанська, Сєвєродонецька. Є періоди, коли сильні ми, а є період, коли сильний ворог. Віддали — повернемо, не змиримось.

— Розкажіть більше про «Сафарі». Що це за люди, чим вони відрізняються від інших військовослужбовців?

— Кістяк «Сафарі» був сформований уже з підготовлених бійців наявних підрозділів. Це були навчені люди. У нас були й добровольці, однак вони тягнулися за спецпризначенцями. Останні передавали їм усі знання, які здобули протягом 10-15 років. Людина, яка не має навичок, дуже швидко вчиться у досвідченого колеги. Штурмовик вважається елітою, але я завжди буду схиляти голову перед піхотою. Для мене ці хлопці — це найсильніші люди з усіх. Звісно, у війську все взаємопов’язане — і танкісти, й артилеристи, і льотчики не обійдуться один без одного. Але найсильніший з них — піхотинець. Різниця між штурмовиками і піхотою проста: штурмовик прийшов, зробив роботу і пішов відпочивати. А піхота зайшла і постійно там. Штурмові підрозділи, як-от «Сафарі», дуже сильно ризикують, але це мала кількість часу — дві-три доби. Однак після нашої роботи нас прикривають піхотинці, і ми завдячуємо їм своїм життям.

— Як відбувається відбір новачків, де Ви шукаєте собі нових людей і як їх готуєте?

— Люди самі приходять. Ми лише рекомендуємо доєднатися. Перший аспект відбору — це розум, другий — фізична підготовка, а все інше ми дамо. Людина, яка в мирному житті мала іншу професію, не дотичну до військової справи, може отримати два типи навчання: прискорена програма за 64 доби і ширша — за 120 днів. Командири спілкуються з новачком і перевіряють його інтелектуальні дані. Дивляться, як він реагує на інформацію, які в нього знання, на які зміни він готовий. Далі — «фізо», яке дуже важко пройти. З тими, хто пройшов співбесіду і здав «фізо», далі працюватимуть інструктори спецпідрозділу, які вкладатимуть у цих людей максимум. Беремо в підрозділи й жінок, бо для нас нема різниці, хто буде виконувати завдання. У «Сафарі» в першу чергу ти — воїн.

— Як Ви вважаєте, що треба зробити, щоб чоловіки не боялися мобілізації?

— Усе залежить від суспільства в цілому. Скажу таку річ, яка, певно, недопустима й непопулярна: українці не готові критикувати здорових чоловіків у своїх сім’ях за невиконання обов’язку захисту держави. «От хай хтось інший іде, а мій — ні». Рекомендацій, що ми можемо зробити, нема. А існує звернення до всіх: не має бути так, що «хай він іде»! Тут потрібно бути свідомими. Візьмемо, наприклад, Авдіївку. От вийшли хлопці з позицій, то виходить, що Росія ще на кілометр наблизилась до західного регіону. А чому ми не кажемо, що якщо так буде кожного дня, то в Івано-Франківську завтра буде війна? Кажуть: «От коли вони сюди дійдуть, я буду захищати Україну». Це самообман. З цього витікає висновок — нема чіткого усвідомлення, що стати на захист потрібно всім. Звісно, всі мають працювати, тут я погоджусь. Але, можливо, не всі мають відпочивати.

— Чого війську найбільше не вистачає на війні? І чого не вистачає Україні для перемоги?

— Бронетехніки і боєприпасів. Якби у нас була велика кількість бронемашин, ми  б довше жили, бо бронемашина для того і є, аби рятувати людей. Хоч при цьому можуть бути легкі поранення, але найцінніше збережене — це життя бійця. Ну і артилерія, бо ми не можемо закрити підхід особового складу. В нас артилерії набагато менше, і використовувати її в такому обсязі, аби могти просуватися, ми не можемо.

—  Яка різниця і яка схожість між українською армією та російською?

— Ворожу армію називають по-різному: наркомани, алкоголіки і так далі. Насправді це не так. У наступах бере участь дуже велика кількість регулярної армії. Ці люди б’ються до останнього, вони не мають страху, не відходять, стріляють до останнього патрона.

Різниця між нами проста: ми захищаємося, вони нападають. Що схожого між нашими арміями? Все. Чи розробила Україна за час своєї незалежності будь-яку військову доктрину, за якою ми живемо? Ні. Хоча з тезою про те, що «українська армія — це маленька радянська армія», я не погоджуюсь. Якби мене про це запитали до 2014 року, я б відповів — так. Після 2014 року ми стали зовсім іншими. Ми зараз почали більше користуватись своїми напрацюваннями у військовій сфері й тим, чим користується світ. Ми оновлюємося і швидким темпом йдемо вперед. Хоча від схожості з російською армією нікуди не дінемось.

—  Ви встигаєте стежити за новинами? Цікавитесь подіями в ЄС, США, росії?

—  Вся моя увага зосереджена тільки в Україні. Я розумію, що треба слідкувати за тим, чи виділяють нам допомогу інші держави, але є одна ціль —  щоб ми собі самі почали допомагати. Як тільки ми це робитимемо, нам не буде потрібна допомога інших. Але чомусь у цьому напрямі ми тяжко йдемо, і мова тут не лише про мобілізацію. Йде вже третій рік великої війни, а ми досі не ризикнули перейти на воєнну економіку. Звісно, на мирних територіях стало б дуже важко, але не може бути одним легко, а іншим — важко.

—  Якби Ваші онуки колись запитали, який Ваш найбільший героїчний вчинок у житті, то що б Ви їм відповіли?

—  Не можу сказати, чим я пишаюсь, бо всюди є мінуси. От вижив на війні — позитив. Але втратив побратимів. То чим пишатись? Що під твоїм командуванням загинули люди? Під моїм керівництвом був звільнений населений пункт — позитив. Знову ж таки, я втратив людей, багато поранених, хтось без рук, без ніг… Таким неможливо пишатись. Сьогодні ти знищив ворога — і цим гордишся. Не він тебе, а ти його. Але, з другого боку, морального, ти вбив людину. Це може потім ускладнити життя, бо не кожен витримує такий тягар. Я пишаюся тими людьми, з ким мене звело життя. У мене стільки потужних бойових побратимів — от про кого я б розповідав онукам!