Про що мовчить стародавня косівська мода 

Наталя МОСТОВА

Сто років тому кожне українське село мало свій стиль вбрання. Одяг слугував маркером – «свій» ти чи «чужий». Як вдягалися в селах передмістя Косова, розповідають сучасні дослідниці Вікторія Яремин і Лідія Маречко. Під час експедицій та роботи над книгою їм вдалось віднайти унікальні світлини і маловідомі факти з історії місцевої моди.

Гуцульський одяг – це не лише кептар, сардак, капелюх-кресаня, кожух і запаски, як часто вважають. Насправді кожне село мало свої характерні особливості вбрання: кольорову гаму, техніки оздоблення та вишивки, узори орнаментів тощо. 

Села косівського передмістя Вербовець, Старий Косів, Смодна і Черганівка були дуже схожі за одяговими традиціями. Але раніше їх комплексно не досліджували етнологи, й інформації про це було дуже мало. 

Щоб максимально заглибитись у тему, завідувачка Косівського музею Гуцульщини (філії Національного музею Гуцульщини та Покуття) Вікторія Яремин і її колега, майстриня художнього ткацтва Лідія Маречко спілкувалися з найстаршими мешканцями сіл, які пам’ятали автентичні одягові традиції 1940–1950-х років та зберегли в альбомах старі сімейні світлини. Серед респондентів була навіть пані 1920 року народження. 

Робота над книгою розпочалася у 2019 році і тривала протягом шести місяців. Дослідниці опрацювали близько 350 світлин. Знімки початку ХХ століття часто були вже затерті, потріскані, надірвані. Але саме вони були найбільш цінними.

Крім родинних фото авторки досліджували наукові видання, архівні матеріали, музейні фондові збірки, спадщину художників, приватні колекції. Записали та оцифрували багатогодинні аудіоінтерв’ю зі старожилами, яким понад 90 років. 

«Якщо скрупульозно опублікувати все – набереться на п’ятитомник», – сміється Вікторія Яремин. 

Європейські тренди на Косівщині

До середини ХХ ст. селяни були консервативними у питаннях моди. Якщо дівчина після заміжжя переїжджала в інше село, то з часом «переходила» на місцеву моду. Також було не прийнято вдягати міський одяг. 

Але на відміну від гірських сіл, де жили більш ізольовано, у передмісті Косова люди були гнучкіші до змін, тому миттєво схоплювали нові модні тенденції. Тим паче через Косів пролягав давній торгівельний шлях, тут постійно проводили ярмарки, де місцеві дізнавалися про вбрання і загалом про моду з інших регіонів України і навіть поза її межами. 

До прикладу, європейська мода на бутоньєрки поширилась після Другої світової війни та дійшла зокрема і до Косівщини. Ось тільки тут казали не «бутоньєрка», а «бу́кет». Наречені та дружби прикріплювали бу́кети до традиційного кептаря або кожуха. Молоді – праворуч, дружки з дружками – ліворуч.

«У скрутні повоєнні роки для виготовлення бу́кетів використовували дешеві та доступні матеріали: дріт, фольгу, обгортки від цукерок, целофан, восковані паперові квіти та листочки, мідну сухозлітку, шматочки дзеркала, – розповідає завідувачка музею. – Готовий бу́кет прикріплювали на бант з широкої атласної стрічки, зазвичай блакитної, як і бинди-стрічки в нареченої». 

З кінця 1930-х років на заміну архаїчним чоловічим уборам – крисані, шапкам «рогачці» та «кучмі» прийшов кашкет. Це прототип модного у той час англійського кепі. 

До Другої світової війни деякі чоловіки носили модні у Європі та США вуса типу «зубна щітка». Але Гітлер своєю персоною цю моду назавжди припинив. 

На Косівщині навіть опинилися французькі чоловічі штани галіфе. Майже всі молоді хлопці, яких авторки книги бачили на старих світлинах, вдягнуті саме у такі брюки. Місцеві називали їх райтками.

Швидше за все, мода на галіфе пов’язана із загальними тенденціями після Першої світової війни, як пояснює Вікторія Яремин. Чоловіки поверталися з фронту і «доношували» форму, бо в ній зручно. Та й тканина була цупка і витривала. Райтки ще й були пристосовані до чобіт і верхової їзди. На додачу в післявоєнні роки чи не в кожній хаті були ще й скрутне матеріальне становище і нестача цивільного одягу. 

«Юнаки в селі хотіли бути схожими на дядьків, які вернулися з війни, тому й собі повторювали цю моду, – розповідає авторка. – Райтки настільки полюбилися, що їх замовляли у кравців. Часто на внутрішній бік штанин нашивали вставки зі шкіри, щоб тканина не протиралася під час верхової їзди». 

Так не файно

Незважаючи на консервативні погляди, у 1940-х роках сільська молодь стала більш сміливою і все частіше наважувалася змінювати одягові традиції, запозичуючи міські модні тенденції чи бодай із сусідніх сіл. До прикладу, дівчата дотримувалися звичного народного строю, але попри це почали вдягати спідниці з фабричної тканини: плісировані або оксамитові. На той час це був виклик. 

«Досліджуючи світлини з сіл косівського передмістя, ми помітили, що до Другої світової війни усі місцеві жінки вдягали гуцульські запаски поверх довгої сорочки, – розповідає Вікторія Яремин. – Запаски – жіночий поясний одяг, який має вигляд двох прямокутних полотнищ з домотканої вовняної тканини. З-під запаски мав визирати нижній край сорочки – поділ. У 1940-х роках молоді дівчата в селах Вербовець, Старий Косів, Смодна та Черганівка стали підкочувати нижні краї передньої запаски. За це дівчат сварили матері та бабусі».

Схожа історія була і з чоловіками. Один дідусь, який розповідав авторкам книги про свою молодість, згадував, як ще на початку століття всі чоловіки вдягали вишивану сорочку поверх штанів і підперезували поясом. Але вже після Другої світової війни хлопці, намагаючись виглядати більш модними, почали заправляти сорочку в штани. Однак батьки за це сильно сварилися, бо так «не файно». Тому юнак, щойно зайшовши поза хату, аби ніхто не бачив, заправляв сорочку і лише тоді йшов у люди.

Зараз так не вміють

Особливо цікаво було досліджувати найдавніші традиційні святкові сорочки косівського передмістя – знамениті «вербовецькі рукави». Зараз їх називають рукавівками. Кожна молода дівчина мусила виготовити для посагу на своє весілля щонайменше 12 сорочок. Вишити рукавівки було найважче. Особливість цих сорочок у тому, що вся поверхня рукавів покрита вишивкою. 

Аби виготовити таку сорочку, міг знадобитися цілий рік. Кількість мотивів на рукавах однієї з таких сорочок перевищує 18 тисяч за підрахунками Українського інституту історії моди.  

 «Найвідоміший тип рукавівки – сорочка з діагональними рядами мотивів – спіралей вишневого і синього кольорів. На відстані така вишивка здається фіолетовою. Вишивальниці підсвідомо використовували відомий художній прийом оптичного змішування кольорів», – пишуть у книзі.  

Техніка вишивання рукавівок теж унікальна. Зараз так вміють лише кілька професійних вишивальниць, які відтворюють старовинні техніки: на Косівщині, в Надвірній, Городенці та Львові. 

Рукавівки вдягала не лише наречена, але й дружки на весіллі й ґаздині на святкову службу до церкви.

Про чоловічі святкові сорочки знайти інформацію було найважче – найдавніших зразків зберіглось значно менше, ніж жіночих. Відомо, що комір, пазуху і манжети святкових сорочок обов’язково оздоблювали вишивкою. Улюбленим поєднанням був також бордовий з синім. Ще вишивали білим по білому. 

Унісекс

Століття тому верхній одяг сільських модників був у стилі унісекс. Замість сучасних дублянок і курток діставали зі скринь кожухи та кептарі – безрукавки з овчини, зшиті хутром у середину.  

«Святковий кептар був справжнім витвором народного мистецтва, – розповідає Вікторія Яремин. – У кожному локальному осередку Гуцульщини було своє характерне оздоблення кожухів та кептарів. За ним можна було ідентифікувати, звідки родом власник. Кептар не тільки екологічний, а й надзвичайно зручний. Завдяки натуральній овчині добре зберігає тепло, що є важливим для гірських регіонів. При цьому його безрукавний крій не обмежує рухів – чудове рішення для повсякденного життя в горах».

«Абис щесливий волос не вичесати»

Дівчаткам до 12 років зазвичай «підтинали» волосся дуже коротко, аби менше клопоту було. Стрижка нагадувала сучасне каре з гривкою. А коли вперше заплела косу, то вже «дівка». 

Волосся мили раз на тиждень і тільки в суботу, бо інші дні вважалися несприятливими: у вівторок мити голову не можна – «від напасти», у пʼятницю – «абис щесливий волос не вичесати», у неділю – «чорти будуть тєгати за волосся» і т. ін. 

Оскільки шампуню не мали, волосся мили власноруч приготовленими засобами. Наприклад, попіл зі спаленого кукурудзяного качана настоювали у воді і потім проціджували. Така вода набувала лужних властивостей, завдяки яким і вимивала волосся. 

Аби зробити святкову зачіску, дві коси часто укладали на голові у вигляді вінка. На зачіску любили наносити овечий жир – аби зафіксувати. З боків проділу, над чолом, лишали коротші пасма волосся, які завивали у локони. А робили локони за допомогою розпеченого у печі цвяха, через що часто мали перепалені пасма.

Заміжні жінки повинні були прикривати зачіску головним убором. У середині ХХ століття найпопулярнішими були фабричні хустки. На Гуцульщині казали «фустка». Незаміжні молоді дівчата надягали хустку лише до роботи чи в морози, і як правило, яскравих кольорів. Старші жінки носили темні хустки. 

«Нам одна бабуся розповідала, що відколи вона «віддалася», то навіть спить у хустці», – ділиться Вікторія.

Сьогодні вже мало хто знає, що таке перемітка. Це один із найдавніших головних уборів, який носили заміжні жінки. На Гуцульщині перемітка мала вигляд довгого білого рушника з орнаментованими смугами на кінцях. 

Як її пов’язували у селах передмістя Косова? Всю поверхню полотна укладали рівними поперечними складками – «морщили», перед тим добряче накрохмаливши. Потім частину обвивали навколо голови через підборіддя, а іншою частиною покривали вище чола. Довгі кінці спадали на спину. Традиція носіння переміток стала занепадати ще у 1930-х роках. Зараз побачити її можна хіба в музеях чи приватних колекціях, або ж на сторінках книги «Автентичне вбрання та мода передмістя Косова».