«Нащо ті гроби чіпати?»: на Івано-Франківщині триває деколонізація

Наталя МОСТОВА

Друге місце посідає Івано-Франківська область за темпами деколонізації в Україні. Хоча навіть тут не завжди все проходить гладко, зокрема через спротив деяких громад. Також кілька сотень монументів, які мали би бути демонтовані, перебувають під пам’яткоохоронним законодавством, а процес позбавлення їх цього статусу проходить украй мляво. 

Неможливо уникнути

Деколонізація в Україні включає декомунізацію та дерусифікацію й передбачає очищення від колишніх маркерів російської імперської політики. Процес охоплює демонтаж імперських і радянських монументів, перейменування міст і сіл, вулиць, скверів тощо. 

Ще в 2015 році ухвалили Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Його також називають законом про декомунізацію, логічним продовженням якого стала деколонізація. 

У березні 2023 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», який задав правову рамку процесам, що тривають особливо активно від початку повномасштабного вторгнення.  

У трійці лідерів за темпами деколонізації: Львівщина, Франківщина та Закарпаття. 

Львівщина стала першою областю в Україні, яка повністю очистилась від російсько-радянських вулиць та пам’ятників. 

Як на Прикарпатті, так і в Україні загалом є громади, де цей процес або саботують, або затягують. Проте з ухваленням закону про деколонізацію неможливо уникнути перейменування населених пунктів чи демонтажу символіки. 

Залишилося ще п’ять

У липні 2024 року Івано-Франківська ОДА затвердила Перелік пам’ятників і пам’ятних знаків, які підпадають під декомунізацію та деколонізацію. Так, станом на кінець 2024 року в області в рамках цього процесу вже перейменували всі вулиці та змінили назви всіх населених пунктів. З 78 пам’ятників, що підлягали демонтажу, залишилося ще п’ять. 

В Обертинській територіальній громаді досі не демонтовані два меморіальні комплекси, а в селі Гончарів – пам’ятник односельцям, які загинули на фронтах Великої вітчизняної війни та від рук українських буржуазних націоналістів, – місцеві були проти. Мовляв, прізвища, що викарбувані на пам’ятниках, – це прізвища загиблих односельців, і там немає символіки Радянського Союзу.

Такий самий пам’ятник є ще в Рогатинській громаді – в селах Долиняни і Заланів, але демонтаж уже запланували на початок 2025 року. 

«Хочеться похвалити Городенківську громаду, яка зуміла протягом місяця демонтувати понад 40 об’єктів, – каже науковий співробітник Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери, історик Ярослав Коретчук. – Загалом найоперативнішими виявилися також Івано-Франківська, Надвірнянська громади і Верховинщина». 

У більшості випадків демонтаж пам’ятників проводять за кошти самої ж громади. Скажімо, демонтаж монументу висотою шість метрів обходиться приблизно в 20 тисяч гривень. Найдорожче обходяться послуги техніки, наприклад гідромолот, автокран, генератор і т. ін. Якщо ж у громади наразі немає ресурсів, можуть долучатися волонтери. 

Великим пластом процесу деколонізації є перенесення радянських поховань з громадського простору на кладовища. Адже всі радянські меморіали, які стосуються Другої світової війни, виникали далеко в повоєнний період і слугували радянською пропагандою. Саме тому їх встановлювали на видноті – центральних площах, парках, скверах тощо. 

Перепохованнями на Франківщині займається комунальне підприємство «Пам’ять». За період з 2022 по 2024 роки на його діяльність саме у керунку декомунізвції виділили 136 тисяч гривень з обласного бюджету.

І смішно, і абсурдно

Загалом під час деколонізації у декотрих громадах на Франківщині з’являлася невелика група активістів, які збурювали ситуацію, виступаючи за збереження тої чи іншої пам’ятки, бо «це наша історія». Апелюють до того, що на пам’ятних знаках викарбувані імена односельчан чи людей, які брали участь у визволенні населеного пункту. 

«Але постає питання: ким були ті односельчани? – каже директор КП «Пам’ять» Василь Тимків. – Можливо, брали участь у репресіях, організації депортації, терорі проти земляків. Адже в кожному селі працювали відділи «істрєбітєльних» батальйонів, які гинули в сутичках з воїнами УПА, ОУН або ж просто від рук родичів убитих, арештованих чи виселених». 

Ярослав Коретчук ще в 2023 році ділився в соцмережах, що в Більшівцівській громаді місцеві відмовилися демонтувати комуністичні пам’ятники, незважаючи на викарбувані прізвища тих, які загинули від ОУН та УПА. Прізвища ці вони лишили, а напис «… загинули від рук українських буржуазних націоналістів» замалювали. 

Нерідко в похованні немає жодного вихідця з того села, де знаходиться монумент, навіть якщо на пам’ятному знаку написано зовсім інше. Насправді ж часто там поховані люди з усього Радянського Союзу. Окрім червоноармійців ще й чимало НКВДистів. 

Траплялося, що під час розкопок братських могил з радянськими пам’ятними знаками, де вказані десятки імен похованих, могили виявлялися порожніми. А бувало, останки тіл просто скидані на купу і фактично залиті бетоном. 

Також в Івано-Франківській області спрацьовує християнська ментальність місцевого населення – «нащо ті гроби чіпати?». Як вважає Василь Тимків, релігійну свідомість прикарпатців радянська влада так само використала на свою користь. 

Людям доводиться пояснювати, що перепоховання – це не наруга, а таким чином просто вилучають радянську пропаганду з пам’яті про похованих. 

Є пам’ятники в дуже занедбаному стані, вже напівзруйновані, видно, що ними давно ніхто не займався. Але коли доходить справа до демонтажу, місцеві раптом згадують, який той монумент цінний для них. 

Був випадок, коли монумент радянського вояка перемалювали на воїна сучасної української армії, аби лише не чіпали пам’ятник. «Виглядає і смішно, і абсурдно», – коментує Василь Тимків.  

Просто забрати зірку чи серп з молотом, як пропонували в деяких громадах, теж не вихід – пам’ятник має свою історію, і її неможливо переписати. 

Як вважає директор КП «Пам’ять», спротив демонтажу і перепохованням в окремих громадах підсилюється і через бездіяльність її керівників, оскільки ті не хочуть сваритися з місцевими. Відкладають демонтаж на потім або посилаються на брак коштів, хоча зазвичай не йдеться про критично великі суми. 

«Зрозуміло, що зараз дуже багато завдань і викликів, які потребують коштів. Військовим на фронті також треба допомога. Але ігноруючи деколонізацію, ми ніби плюємо самі на себе, – додає Василь Тимків. – Коли містом чи селом везуть тіло загиблого українського воїна для поховання, а поруч стоїть меморіал, який глорифікує радянську армію і російсько-комуністичний імперіалізм, то це максимально ганебно. Які тут ще можуть бути дискусії?»   

Мінкульт реагує мляво

Значна проблема є з монументами, які внесені в Державний реєстр нерухомих пам’яток України і відповідно перебувають під захистом держави ще з 1980-х років. Станом на кінець грудня 2024 року в Івано-Франківській області налічується 299 таких пам’ятників, але вони вже рекомендовані до вилучення з Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Серед них: пам’ятки монументального мистецтва, пам’ятні місця, пам’ятники на братських могилах солдатів радянської армії, поховання, що належать до об’єктів радянської пропаганди. 

Процес виведення об’єктів з реєстру просувається вкрай повільно. Остаточне рішення приймає Міністерство культури. Деякі громади в Україні чекають цього вже два роки.  

У регіонах перейменування часто мають формальний характер і не за українською топонімікою. Перейменування деяких населених пунктів у парламенті провалили, а деякі перейменовані населені пункти отримали не історичні українські назви, а просто переклад з російської мови – Южноє стало Південним, Южноукраїнськ став Південноукраїнськом. 

Активісти називали це ганьбою, пояснюючи, що депутати в такий спосіб переймаються виборами та електоратом. Тим часом як електорат уже давно звик до Кропивницького, Горішніх Плавнів, Чорноморська, Бахмуту чи Покровська й, можливо, навіть не пам’ятає їхніх старих назв. До прикладу, замість Южноукраїнська історики пропонували назву Гард. Це козацька фортеця, яка була центром Бугогардівської паланки Війська Запорозького Низового.

Окрім не деколонізованого є зворотні процеси, тобто спроби повернути старі назви. Наприклад, після рішення Одеської військової адміністрації про перейменування вулиць міський голова Геннадій Труханов заявив, що потрібно лишити топоніми, названі на честь російських письменників та поетів. За його словами, через перейменування Одеса «втрачає свій бренд».

Часто саме громадські активісти рухають процес деколонізації в Україні і контролюють її якість. Скажімо, проєкт «Деколонізація. Україна», який ще з 2017 року працює в цьому керунку. У ньому залучено чимало людей з різних регіонів, які займаються обліком даних, розсилкою звернень, роботою з громадами тощо.

За підрахунками проєкту «Деколонізація. Україна» з 24 лютого 2022 року в усіх областях перейменували 35 тисяч вулиць та інших об’єктів топоніміки, як повідомляли під час пресконференції в Укрінформі торік у листопаді. При цьому не менше 50% вулиць отримало нейтральні «плодово-ягідні» назви. Також усунули з публічного простору 1550 пам’ятників, меморіальних дошок та елементів оздоблення.

«Багато керівників органів місцевого самоврядування, толеруючи спротив деколонізації, мабуть, повірили у вибори і таким чином заграють з частиною електорату, – вважає засновник проєкту «Деколонізація. Україна» Вадим Поздняков. – Бо ж протягом перших півтора року від повномасштабного вторгнення не було ніяких проблем із зачищенням пам’ятників і перейменуванням вулиць». 

Потрібні волонтери

«Важливо, щоб у кожній громаді були волонтери, які б працювали у різних напрямках декомунізації. Бо ж об’їздити всю область складно і досить витратно», – каже Ярослав Коретчук, який на Прикарпатті очолює ініціативну групу «Бригада Декомунізаторів». 

Хто потрібен? Сильні хлопці у бригаду демонтажу, активісти – для моніторингу, адвокати і юристи – для подання позовів до судових інстанцій та ведення справ, адміністратори соціальних мереж. Робота – на кілька годин в день. Гарантують, що точно не буде нудно. 

Аби долучитися до волонтерів, треба зв’язатися з Ярославом Коретчуком: 050 813 51 86.