Почуй, як тріпочуть крила на вітрі

Посилаючи ангелів на землю, Бог одягаєїх у людські тіла. На вигляд не розрізниш – у жилах звично пульсує кров, шкіра тепла і чутлива, навколо очей зморшки, на головах залисини, хвостики чи дреди – все як у людей. Але це ангели! Я здогадуюсь про це не завжди, та іноді, виходячи в місто, оглядаюся, випадково зустрічаюся з чиїмись променистими очима і думаю: “А може, попри мене пройшов він – ангел?”.

Трирічний хлопчик бігає за опалим листям, що танцює на асфальті шалену коломийку. Воно вранці покинуло гілля старого дерева і зараз, підхоплене вітром, святкує свободу. Хлопчик намагається копнути ніжкою, вхопити його у жмені, але листя тікає, бо зайняте тільки собою і новизною своїх відчуттів. Люди, що сидять у сквері, спостерігаючи за малим, всі як один усміхаються. Хлопчик регоче, пищить і тупцяє ніжками від захвату, озирається на щасливу маму і плескає в долоні. Він – згусток безумовного щастя. Щастя, що заливає усіх навколо. Ще такий маленький, але вже АНГЕЛ.

Згорблена бабуся з торбинкою незрозумілого кольору в руках підійшла до продавця овочів на базарі.

– Дай мені, сину, бульби на п’ять гривень.

Чоловік набирає в кульок картоплі, окремо пакує кілька огірків, кабачок і два пучки зелені, запихає все це в бабусину торбу.

– Донесете? – питає бабусю і бережно торкаєтьсяїї плеча.

– Але ж мені не вистачить грошей, синку…

– Не хвилюйтеся, то все моє, з городу. Воно так і коштує. Беріть і споживайте на здоров‘я.

Бабуся дякує і вагається – чи їй уже йти, чи ще щось добре сказати цьому дивному продавцеві. А чоловік уже жваво торгує далі. У нього робота. Він АНГЕЛ.

В оптику забігає дівчина, нишпорить у сумці, намагаючись знайти футляр з окулярами, і схвильовано просить:

– Допоможіть, будь ласка. Я ненароком на них сіла –і вилетіла лінза. А мені на завтра треба підготуватися до двох контрольних!

– Майстер буде після п’ятої, ви можете залишити окуляри, але заберете аж завтра по обіді.

– Як? Я нічого не встигну… Що ж робити?…

– Ну… Ви залишіть, а я подивлюся, може, впораюсь і сама. Я дечому вже тут навчилася попри старших, – посміхається молоденька адміністраторка. – Повідомлю, якщо відремонтую, а як ні, то окуляри чекатимуть майстра.

Через двадцять хвилин короткозора студентка, що вже встигла далеченько відбігти, знову нишпорить у сумці, перевертаючи догори дриґом увесь її вміст. Цього разушукає телефон, що настирливо дзеленькає десь у нетрях безрозмірної сумки.

– Повертайтеся, я вставила лінзу.

– Справді? Спасибі величезне! Ви мене врятували! Скільки я вам винна?

– Ніскільки. Вам же було терміново? Я просто допомогла.

Просто допомогла. Бо – АНГЕЛ.

На дорогу викотився м’яч. Розгублені хлопчаки притислися обличчями до сітки паркана і спостерігають, як їхній колега-футболіст біжить до дороги, але розуміють, що щільний потік машин не дає жодного шансу на порятунок м’яча. Та ось один автомобіль зупиняється, водій чекає, поки хтось забере м’яча з-під коліс. Хлопчина не наважується – а раптом рушить? Тоді водій, незважаючи на нетерплячі сигнали задніх авто, відкриває дверцята, виходить і робить чітку і точну подачу м’яча за паркан, прямісінько у руки воротарю. Ура! М’яч врятовано, гру відновлено, ніхто не постраждав.

Водій щось роздратовано кричить тим, хто не перестав сигналити, і сідає у своє авто. За кермом АНГЕЛ.

Переходжу дорогу. Озираюся, перш ніж стати на “зебру”. Настрій – так собі: важкий день, дрібні й не дуже клопоти… Раптом збоку підбігає молодик і весело запитує: “Можна з вами?”. “Можна… – автоматично відповідаю, а потім про всяк випадок уточнюю: – А що можна? Перейти дорогу?”. Хлопець сміється, ствердно киває і широким жестом запрошує зійти з тротуару. “Добре, ходімо!” – усе ще невпевнено командую я, а подумки прораховую усі варіанти: чого він хоче? Познайомитись? Пожартувати? Чи просто боїться машин? Може, взяти його за руку? Поки роздумую, обоє опиняємось на протилежному боці дороги. Хлопець прощається: “Бувайте!”. “До побачення!” – відповідаю зі сміхом.

Що це було? Незрозуміло, але настрій – геть не той, що був ще кілька секунд тому. Дивлюся, як майже підстрибуючи віддаляється мій випадковий супутник, і розумію: АНГЕЛ!

Так мало треба для щастя. Так мало треба, щоб впасти у відчай. Але слід завжди пам’ятати, що місто, в якому ти живеш, наповнене ангелами. Скромними, непримітними, іноді смішними і беззахисними. Вони мчать попри тебе на велосипедах, щось мугикають, поправляючи навушники і зручніше влаштовуючись поряд на лавочці у сквері, стоять позаду в черзі до каси супермаркету, пропускають тебе першими у двері кафе, подають дрібні купюри, що ненароком випали з твоєї кишені, уважно слухають, як ти ділишся наболілим у вагоні поїзда, підтримують за лікоть, коли ти спіткаєшся на нерівній дорозі, і беруть під парасолю, коли зненацька починається дощ…

А для когось ангел – ти. Саме ти чийсь порятунок або чиясь надія. Про це можна не здогадуватись усе життя, але той, хто поряд, обов’язково це відчуватиме. Тому не стримуй емоцій, хочеш комусь посміхнутися – посміхайся, хочеш взяти за руку – бери… І обов’язково виходь на вулицю, підставляй обличчя сонцю, мружся і слухай, слухай… Слухай, як ніжно і хвилююче тріпочуть крила на теплому вітрі…

Лариса Мончак