Нескорений: Прикарпатець розповів про “Ігри нескорених”

З війни, яка триває в Україні уже п’ятий рік, люди повертаються з різним досвідом. Одні ламаються, інші сповна розкривають свій потенціал. Проте всіх їх об’єднує одне – біль. Ця історія – про звичайну людину і про її незвичайний біль. Про те, як цей біль можна перетворити на силу. Ця історія схожа на сотні інших, які ми ледь не щодня бачимо з екранів телевізорів або читаємо у соціальних мережах чи газетах. Та водночас вона особлива.

Війна

Руслан Косенко потрапив на війну в 2014 році прямо з Майдану. В нього не було необхідних документів для вступу на службу у Національну гвардію чи Збройні Сили, тож він став добровольцем. Над вибором батальйону довго не вагався – записався в “Азов”. Під час Революції Гідності Руслан був серед активістів ГО “Патріот України”, які й стали кістяком легендарних “чорних чоловічків”. Бойовим хрещенням для бійця став штурм Маріуполя, який завершився звільненням міста від проросійських бойовиків.

Перші 5 хвилин бою я перебував у шоковому стані і ставив собі питання “Що я тут роблю?”. Але потім переборов страх і було нормально. Ну а далі пішло-поїхало. Підсилювали прикордонників, коли їх обстріляли, звільнили Новий Світ, Мар’їнку. Нас тоді називали “піратами Карибського моря” (сміється – ред.). 30 людей на “КамАЗі” їздили по всій Донецькій області, – згадує він.

Потім був Іловайськ. Рота Руслана Косенка в бій вступила останньою. 20-го серпня вона зайшла у місто з боку селища Вишневе. Для підсилення піхоти надали один танк, який зміг вистрелити всього кілька разів, перш ніж поламатися.

Нарвалися ми на засідку, був щільний контакт. А потім прилетіла міна. Разом зі мною поранення отримали ще двоє хлопців. Їх трохи легше зачепило, мене важче. Тож мене евакуювали в госпіталь, – розповідає вояк.

Того дня Руслан Косенко отримав важке поранення ноги. Лікарі прогнозували, що він зможе встати з ліжка щонайменше через три місяці. Проте чоловік з ними не погодився і вже за місяць ходив із ціпком.

Хотілося назад, до хлопців. Це дуже мотивувало. Тож через півтора місяця я вже був у строю, хоч і з ціпком (сміється – ред.). Мене посадили в штаб, де я ще місяць носив усілякі папірці, поки розробляв ногу. Зі свого штурмового взводу я звільнився, бо вже фізично не міг виконувати такі завдання. Вирішив піти в артилерію. Там став коригувальником. Спочатку працював із мінометами, а потім із гаубичною артилерією, – згадує Руслан.

Нерозуміння

Незважаючи на отриману внаслідок поранення інвалідність, Руслан Косенко ще три роки перебував у зоні АТО. Демобілізувався лише на початку 2017 року.

Я був у важкому психологічному стані. Не міг пристосуватися до мирного життя. Тоді ще й дружина була вагітна і в неї почалися проблеми зі здоров’ям. Усе це навалилося, і було дуже важко. Я просто не знав, як жити з нормальними людьми. Дуже довго пробув на війні, – зізнається Руслан і додає: – Було відчуття, що тебе ніхто не розуміє. Ти говориш, кричиш, а тебе не розуміють. Або думають, що тобі пора в клініку.

Розраду колишній боєць вирішив пошукати у пляшці. Пік проблем із психікою припав на кінець 2017 року. Тоді він вирішив звернутися до “Бандерівського Схрону” – реабілітаційного центру для бійців, які пройшли війну на Донбасі. Там у нього діагностували посттравматичний синдром. І допомогли.

Треба вміти переключатися. З розумової роботи на фізичну і навпаки. Професійні психологи завжди так роблять. Пописав, почитав, поспілкувався – і пішов цвяхи побив. Й навпаки, – каже Руслан.

У “Схроні” Руслан Косенко зрозумів, що хорошим способом подолати біль – як фізичний, так і психологічний, є спорт. Тоді ж прийшло захоплення велосипедами.

Коли тобі важко психологічно, просто сідаєш на велосипед і їдеш. І тут починається змагання із самим собою. Важко їхати, нога болить, або починаєш задихатися. І ти розумієш – якщо зараз зупинишся, то відчуватимеш себе слабаком. А я не такий! І ламаєш свій організм, переборюєш своє “Я”, – пояснює він.

Руслан каже – обрав велосипед, бо обожнює відчуття свободи.

На велосипеді почуваю себе набагато краще. Ставиш собі перед заїздом якусь ціль, наприклад, 30 кілометрів. На перших 10 кілометрах важко. Будь-якої миті можеш зупинитися і повернути назад. Але коли ти проїжджаєш усю дистанцію, то відчуваєш ейфорію. Ти це зробив! Не зламався, не здався!, – розповідає хлопець.

“В нашій країні не вистачає гуртків чи секцій для ветеранів.  Щоб спонукати їх не сидіти з побратимом і пити “по 50″ в кафе, а пробігтися, піти у футбол пограти чи зайнятися будь-яким іншим спортом. Або зайти в кафе кави випити і пограти у настільний футбол. Спортивна реабілітація як на психологічному рівні дуже ефективна, так і на фізичному. Я зараз не надто інтенсивно тренуюся, але двічі на тиждень сідаю на велосипед. Не ставлю перед собою чемпіонських цілей, їжджу для себе. Мені це допомагає”, – додає він.

Ігри нескорених

Згодом Руслан Косенко вирішив спробувати свої сили на “Іграх нескорених”. До цього його підштовхнули його побратими, які захищали українські кольори на турнірі роком раніше.

Ігри нескорених – це змагання, в яких беруть участь поранені ветерани війни. Вперше такий турнір було проведено у Великобританії 2014 року за ініціативи принца Гаррі. “InvictusGames” (“Invictus” з лат. нескорений) у Лондоні тоді зібрали 400 учасників з 13 країн світу. У 2016 році учасників було вже 500 з 15 країн. Треті Ігри в канадському Торонто, що проходили в останній тиждень вересня 2017 року, стали найбільш масштабними в історії “InvictusGames”. Участь у них вперше взяла і збірна України.

Щоб потрапити в збірну України, Русланові потрібно було пройти відбір. Спершу це були тести на тренажерах, аби встановити фізичну готовність бійця. Потім – змагання у Києві.

Спочатку виникла проблема – немає велосипеда. Коштує він дорого – шосейні, наприклад, від 7-8 тисяч гривень. А на мою пенсію 5 тисяч гривень дуже не розкупишся. Тоді мені допомогла обласна влада – виділили кошти, купили велосипед, – розповідає Руслан.

Тренувався він щодня. Спершу проїжджав по 20 кілометрів, потім 30, згодом – 50. Оскільки тренера не було, програму підготовки допомогли розробити знайомі.

Майже весь вільний час я приділяв тренуванням, бо сподівався досягнути хорошого результату, – зазначає Руслан Косенко.

Всі учасники змагань у Києві, залежно від важкості поранення, були поділені на три групи – важку, середню та легку. Руслан опинився у середній. Згадує, суперники дісталися серйозні. Деякі вояки професійно займалися велоспортом ще до війни.

Серед учасників були й такі, що досі служать. Причому вони теж інваліди. З одним хлопцем ми тісно спілкувалися, він мені допомагав. Виявилося, що до війни він посідав призові місця на європейських змаганнях з велотреку і був членом національної збірної. В нього нога – як моїх дві (сміється – ред.), – розповідає боєць.

За результатами змагань Руслан Косенко посів четверте місце і до національної збірної не потрапив. Проте своїм виступом він задоволений.

Це був виклик самому собі. Там ти опиняєшся серед своїх – тебе розуміють із півслова. Атмосфера така шикарна, що не хочеться їхати, – додає Руслан.

Хлопець каже – на таких змаганнях біль перетворюється на силу.

Фізичний біль може пересічну людину зламати. Зуб, вухо болить чи ще щось. У мене вже три роки нога болить. Я так до цього звик, що не звертаю уваги на біль. Не можна давати болю контролювати тебе. Це ти маєш контролювати його. Коли ти це усвідомлюєш і починаєш керувати своїм болем, то ти можеш більше, ніж інші, – вважає Руслан Косенко.

Ще до війни я жив так, що ставив мету і досягав її. У цьому, вважаю, і полягає сенс життя. Не важливо, яка саме мета. Навіть найдрібніша! І не важливо, як суспільство тебе сприймає, – додає він.

Руслан зізнається – після змагань друзі та знайомі почали сприймати його по-іншому. Ще б пак, адже в Києві він був єдиним представником Івано-Франківської області. Та головне, що в нього самого змінилося сприйняття себе.

На змаганнях я побачив, як хлопці на візках із важкими травмами витворяють таке, що не всім здоровим під силу. Ти дивишся на них і розумієш, що не маєш права здаватись, – каже він.

Цілі

Окрім спорту, Руслан Косенко взявся і за освіту – здобуває фах психолога. Каже, спеціалістів для допомоги ветеранам зараз дуже не вистачає.

Хочу до кінця пройти навчання з психології і отримати диплом магістра. А далі в аспірантуру, писати кандидатську на тему роботи з психологічними травмами, – розповідає хлопець.

Окрім цього, Руслан вирішив повернутися до армії. Цього разу – до лав 114-ї бригади тактичної авіації, що в Івано-Франківську.

Йду служити, бо люди втомлюються і звільняються з армії. А я відпочивав майже два роки, нормально себе почуваю, – пояснює він.

І остання ціль – потрапити у національну збірну України та взяти участь у міжнародних “InvictusGames”наступного року.

Автор: Роман СТЕЛЬМАХ

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 21.

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.