Тиск авторитетом. Що робити, якщо школа нова, а вчителі – не дуже

Історії про штурхани та покарання від учителів у школах, лінійку в руках та крики на уроці, здавалося б, можна забути. Нова українська школа вважає, що кожна дитина має бути особливою, а процес навчання – цікавим і простим. Від дітей більше не можна нічого вимагати: у дитячому садку потрібно спілкуватися і гратись, а в школі вчитися із задоволенням. Так це хочуть бачити освітяни, про таку освіту для своїх дітей мріють батьки. Та що робити, якщо школа – нова, а вихователі і вчителі й досі старого гарту?

Не наділена талантами

Здавалося б, страшні історії з дитсадків та початкових класів варто залишити у далекому минулому, але і сьогодні батьки стикаються з тими ж проблемами. Дитина повертається у сльозах і відмовляється йти у садок чи школу? Замість того, щоб сварити своє чадо, варто готуватися до щирої розмови із вчителем.

Історія Анни Копчак почалася з того, що після першого відвідування дитячого садка донька сказала, що вихователька на неї кричала. Коли пані Анна познайомилась із працівницею садка, зрозуміла, що у тої просто така манера розмовляти – гучно та на підвищених тонах.

«Я почала працювати з дитиною, пояснювати, що вихователька її любить, просто Бог дав такий голос. Ніби за якийсь час ми цю проблему подолали, але донька плакала щоразу, коли йшла в садок», – згадує Анна.

Згодом стало зрозуміло, що справа не лише в гучному голосі виховательки. З часом дівчинка просто перестала просити вибачення. З’ясувалося, якщо дитина раптом провинилася, вихователька викликала її на середину килима і примушувала вибачатись при всій групі. Спостерігаючи за тим, як вихователька карає інших дітей, дівчинка стала замкнутою.

«Донька постійно боялася, що і її спіткає така ж доля. Побачивши це кілька разів, моя дитина припинила вибачатися взагалі – і вдома, і в садочку. Вона просто казала, що їй страшно, хоча раніше таких проблем не було», – згадує мама.

Активний відпочинок і дитячі забави цей педагог не дуже любила, тому на вулицю виходила пізніше за всіх, бігати за малечею (зокрема, через поважний вік) не могла, а вбирати дітей просила у максимально простий і зручний одяг, без замків та шнурівок, щоб легше було з ним упоратись.

Щоб не перевантажувати себе, літня вихователька почала давати дітям якомога менше віршиків на дитячих святах, деяким їх не діставалося і зовсім. Коли засмучена дитина підійшла до мами і розповіла, що дуже хоче виступати, Анна звернулася із цим до виховательки, щоб хоча б на наступному святі дитина мала таку нагоду. Та замість розуміння почула лише, що її дитина не наділена талантами.

Якщо дитина раптом провинилася, вихователька викликала її на середину килима і примушувала вибачатись при всій групі

«Вона розпалила скандал і сказала, що моя дитина не талановита. Мовляв, з цим нічого не поробиш, хтось має талант, хтось його не має. Тут мій терпець уже увірвався, і я врешті висказала все, що про неї думаю. Цей конфлікт відбувся через два з половиною роки згладжування кутів. Почути, що мою дитину Бог не нагородив талантами, – це вже була крайня межа. Після розмови на підвищених тонах вихователька просто ігнорувала дитину: не звертала на неї уваги, не запитувала на заняттях. А одного разу із криками відмовилася читати доньці книжку – я ще не встигла вийти із садка, тому стала свідком цього», – розповідає мати дівчинки.

Заручники старої системи

Бувають проблемні ситуації і в початкових класах. Так, мати маленької школярки Юлія Потапчук довідалась, що її дитина отримує стусани від вчительки, і пішла владнати конфлікт особисто.

Ще в першому класі донька відмовлялась йти в школу і плакала. Зізнатися мамі, що отримує стусани чи лінійкою по руках, дитина не наважувалась, а мама і собі не могла зрозуміти, в чому проблема.

«Знаєте, є в класах хлопці-хулігани, а у мене донька – тиха і спокійна дівчинка. Дитина не пояснювала, в чому справа. Дізналася від більш балакучого однокласника, що моя донька отримує від вчителя по шиї, якщо неправильно щось скаже чи напише. Особисто дитина розповіла мені про це значно пізніше», – згадує пані Юлія.

У школі мама звернулася до вчительки, а також поскаржилась керівництву. Жінка  згадує, що була налаштована вороже, але конфлікт вдалося розв’язати розмовою. За її словами, є вчителі, на яких діти жаліються і не хочуть ходити на уроки, бо ті, наприклад, підвищують голос, і залежить це не лише від віку педагога, а деяких дуже люблять.

Щоб не перевантажувати себе, літня вихователька почала давати дітям якомога менше віршиків на дитячих святах, деяким їх не діставалося і зовсім

Багато жінок розповідають схожі історії. Діти отримують стусани і не отримують уваги, вихователям важко звикнути до того, що малеча хоче гратися і бачить світ по-особливому. Часто такі конфлікти у садках та початковій школі стають причинами психологічних проблем, призводять з часом до замкнутості дитини. Проте скаржитися лише на освітян батьки не поспішають. Мами розповідають, що є чудові педагоги, які розуміють і люблять дітей, втім стали заручниками старої системи.

Стати союзниками

«Радянське виховання» полягає, за словами самих батьків, у намаганні зрівняти всіх дітей під один зразок. У часи стереотипів не прийнято було виділятися, не важливо – кращий ти чи гірший. Читати – не раніше та не пізніше, якщо малювати, то лише конкретними кольорами, якщо писати – обов’язково правою рукою, навіть якщо дитина шульга.

«Таких підходів в освіті зараз ще залишається дуже багато. Хтось придумав міф, що радянська освіта – найкраща у світі. І ми досі його експлуатуємо. Пора зізнатися самим собі, що це не так, і почати робити зміни», – переконана багатодітна мама Людмила Лінник.

У Людмилиному розумінні «радянська освіта» – це тиск авторитету, коли не враховуються індивідуальні особливості дитини. І хоча переважно вона стає на бік дитини, готова розбиратися у проблемі та владнати її разом. Успішна мати вважає, що у вихованні дітей має бути місце співпраці, а не протистоянню.

«Знаєте, у нас комунікація на рівні батьки-вчителі відбувається, як правило, таким чином: батьки йдуть у школу не для того, щоб знайти порозуміння і діяти спільно з учителем в інтересах дитини, а «зараз я покажу цій козі! Буде знати, як чіпати мою кровиночку!» Це деструктивний підхід, але більшість батьків поводиться саме так», – пояснює Людмила.

На її думку, дуже важливо давати своїй дитині розуміння того, що вчитель – теж людина, а значить, він може і помилятися, і чогось не знати, і робити неправильні або й відверто погані речі. Батькам і вчителям треба зрозуміти, що вони – союзники. Потрібно нарешті перестати боротися і почати взаємодіяти.

Нарівні з дитиною

Так само освітяни вважають, що бути вчителем – це покликання. Цю професію потрібно відчувати, а в новій українській школі постійно розвиватися і знати, коли час піти на відпочинок.

Саме на вчителеві тримається реформа освіти в усі часи. Тому він має йти в ногу з часом, бути творчим, незалежним, конкурентоспроможним. Сучасна освіта каже, що вчитель має опуститися на рівень дитини. Місія сучасного вчителя – не лише самому вчитися, але й навчати дітей бути гнучкими, адаптуватися до змін, вміти самостійно здобувати, засвоювати і застосовувати знання. Такою роль вчителя бачать у департаменті освіти і намагаються якомога більше допомогти педагогам звикнути до умов сучасного світу.

«Для вчителів проводили дуже багато навчань і практичних занять, ділили їх на групи, де педагоги самі виступали дітьми – всі нюанси вони мали відчути на собі. Сучасний вчитель – психолог, лідер, професіонал, успішна людина», – розповідає Світлана Бойчук, головний спеціаліст з питань загальної середньої освіти департаменту освіти та науки Івано-Франківської міської ради.

Виховання і навчання по-новому полягає у системі партнерства. Тобто діти, батьки і вчителі мають працювати разом. А батьки можуть ставати учасниками навчального процесу. Сьогодні ніхто не питає, чи може батько прийти на урок до дитини, – мама чи тато можуть навіть взяти участь у навчальному процесі.

У нас комунікація на рівні батьки-вчителі відбувається, як правило, таким чином: батьки йдуть у школу з думкою: «зараз я покажу цій козі! Буде знати, як чіпати мою кровиночку!»

«Бувають ситуації, коли учнів потрібно слухати. Особливо це стосується сучасних технологій. Вчителі розказують про випадки, коли дитина підказувала, як варто користуватися мультимедійною дошкою, на яку кнопку натиснути. Як у такій ситуації діяти? Подякувати за допомогу, а не кричати чи ображатися», – пояснює освітянка.

Щоб знати, що потрібно дітям, і уникнути проблем, обов’язково потрібно спілкуватися. Розмовляти зі своєю дитиною і розв’язувати проблеми у школі. Втім, до роботи в нових умовах готові далеко не всі. Як наслідок, цього року в Івано-Франківську вже були випадки, коли батьки звертали увагу на роботу того чи іншого вчителя, висловлювали небажання бачити його наступного року.

«Те, що працювало 20 років тому, сьогодні потрібно змінити або відмовитися від цього категорично. Є таке поняття, як педагогічне вигорання. І хай яким висококласним вчитель був колись, настає час, коли не та пам’ять, важко засвоїти нову інформацію, навіть мовлення не те. Діти потребують активного вчителя, впевненого, який веде за собою, вони хочуть гратися, а гра має бути навчальна і позитивна. Якщо вчитель розуміє, що йому важко працювати із першачками, варто порадитися із директором, можливо, взяти інші години, а в початковій школі – дати дорогу новим педагогам», – підсумовує Світлана Бойчук.

Автор: Марта Баранецька

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 25

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.