“Про смерть говорити незручно”: дочка загиблого героя Сергія Дідича щиро поділилася спогадами про батька

Сьогодні, 18 лютого, вшановують річницю розстрілів на Майдані Незалежності.

Того дня 2014 року вбили прикарпатця Сергія Дідича, громадського активіста, сотника івано-Франківської сотні на Майдані.

Донька загиблого героя написала у фейсбуку пост-згадку про батька.

“А ви знаєте, що у мене тато загинув? 6 років тому. В Києві. На Майдані”, – так зворушливо почала розповідь Ірина.

Я була дитиною коли його вбили. Мені було 12. Того дня я повернулася зі школи додому. Робила уроки. Дивилася прямі трансляції з Майдану. Вогонь. Колеса. Крик. І гордилася своїми батьками, що вони там. А потім дізналася, що мого тата вбили. (…) Я вже забула відчуття його доторку. Голос згадую тільки в найглибших снах. Й посмішку вже не знаходжу в інших людях”.

“І так, я з цим живу. Так, плачу, коли про жертовність говорять. Коли беркутівців в Росію відпускають. Коли «дегероїзують». Коли б’ються за соцдопомогу. Коли вирішують хто за кого має помирати. Але ж живу. І що ви мені відповісте? Зазвичай люди мовчать. Або обіймають. (Це вже трохи краще. Але не для мене. Тільки для них.) Бо про смерть говорити незручно”.

Дівчина щиро ділиться своїми почуттями:

– Привіт, Іро. А чому ти ні з ким не зустрічаєшся.
– Привіт. Ну знаєш. Єдиного чоловіка, якого я любила, вбили. Теж чоловіки. І я тепер взагалі чоловіків боюся трохи, насправді.
– Іра, а ти уявляла собі своє весілля?
– Так. Смішно. Але коли мені було 12, то мій тато сказав, що хоче зробити мені красиве весілля вдома. З друзями і літніми квітами. Але знаєш його вбили 6 років тому. І жодне весілля вже не буде таким, яким би він його зробив.
Але я точно вам того б вголос не сказала. Сказала б, що я про таке не думаю.
Бо про смерть говорити незручно.

“Так я й хворію 6 років підряд. В той самий час. Бо коли хворієш, можна погано виглядати. Бо про смерть говорити не зручно. Я буду ковтати сльози десь в кутку кімнати. Бо шо я вам скажу? Ви ж і так не зрозумієте. І не маєте розуміти. І надіюся ніколи не зрозумієте”.

Сергій Дідич родом з Городенківщини. Разом із дружиною Галиною на Майдані був з початку грудня. Двічі додому в Городенку подружжя приїжджало на кілька днів і знову поверталося до столиці. Востаннє з родиною бачилися на Різдво. Він був на передовій, а його дружина — на Майдані. 18 лютого 2014 року разом зі своєю сотнею стримував атаку “Беркута” у Кріпосному провулку. За словами побратимів, коли його сотня відходила, Дідич йшов останнім.

18-20 лютого 2014 року в центрі Києва загинули понад 100 громадян, названих пізніше “Небесною сотнею”.