НЕ СТОГНІТЬ!

Літо позаду. Зі свіжими ранками, довгими днями і тихими вечорами…

Час, коли можна було дозволити собі все: займатися спортом або ліниво валятися у шезлонгу десь під крислатим деревом, багато і плідно працювати або психанути, взяти відпустку і втекти подалі від роботи… Хочеться йти зараз містом і заглядати в очі вмиротвореним, наповненим літніми враженнями людям. Хочеться усміхатися їм: «Я така рада, що ви щасливі! У вас же все добре, правда?».

І, думаю, більшість би погодилась дуже обережно: «Воно-то так, ніби й все добре, але…» Але… У нас завжди є оце «але»!

Тому ні, не все добре!

Сама думка про те, що все гаразд, страшенно тривожить. Аж руки чешуться відкрити новинні сайти чи увімкнути телевізор – конче треба отримати свою дозу негативу.

Бо ми не звикли, що може бути добре. Ми почуваємося впевненіше, коли є на що поскаржитись…

Будь-яку подію можна сприймати й описувати по-різному.

Скажімо, ви пішли в магазин по хліб, а хліба нема, розкупили. Як ви зреагуєте? Скажете, що так і знали, вам завжди не щастить, день зіпсовано, та він і не міг бути хорошим, бо навіть у таких дрібницях все проти вас?

Чи, може, радісно підстрибнете: це точно знак долі, очевидний шанс зайнятися здоровим харчуванням – і екзальтовано накупите броколі, квасолі і селери?

Чи, може, просто не будете акцентувати увагу на «інциденті», а спокійно розвернетеся і підете в сусідній магазин (тільки не кажіть, що поряд нема жодного магазину, вони є всюди, буквально на кожному кроці)?

Із реакцій на дріб’язкові події формується загальний світогляд. Це, звісно, лише моя думка, а я не психолог і, цілком вірогідно, можу помилятися. Та все ж рекомендую у випадку, якщо нема хліба в тому магазині, в який ви прийшли, не зациклюватись, а просто купити його деінде. Якщо ви так чинитимите завжди, то велика ймовірність, що в разі зіткнення зі справжньою проблемою не станете впадати у відчай, не опустите рук і не шукатимете ніяких потаємних знаків, а просто спокійно почнете її вирішувати. І вам і на думку не спаде розповідати всім і кожному про свою тяжку долю.

Я часто повторюю (і мені вже навіть через це трохи незручно), що ми живемо в прекрасному місті. Може, не в найкращому місці на планеті, але в Україні – це точно. Наш Франківськ оновлюється, гарнішає, в ньому живе креативна молодь, яка продукує багато цікавих ідей, є куди піти, що подивитися і чим зайнятися у вільний час. І в усьому цьому позитиві – море людей, які постійно стогнуть, на все скаржаться, все лають і всім незадоволені.

Звісно, лізти з повчаннями до когось – невдячна справа. Я для себе давно вибрала тактику невтручання: ну, хочеться тобі жити з усвідомленням, ніби навкруги все погано, – живи! Лиш би тобі було добре! Але й до мене не лізь. Не порушуй своєю чорнотою мій кольоровий баланс. Будемо вважати, що ми в паралельних реальностях. І мені зовсім не цікаво, що робиться в твоїй, бо в моїй – гарне місто, цікаві люди і море можливостей. Словом, мені ніколи.

Часто думаю, звідки беруться особи, які вічно всім незадоволені. Не може бути, що життя було надто жорстоким аж до такої кількості людей. Найімовірніше, це наша традиція. Не дай боже сказати, що в тебе все добре! Не дай боже!.. Купив квартиру – поскаржся на те, що нема за що меблі купити; дитина поїхала вчитися за кордон – побідкайся, що залишили тебе на старість самого; отримав нову посаду – та це ж просто тому, що всі хочуть поїздити на твоїй спині…

У нас не прийнято всміхатися. Просто всміхатися від того, що все добре: купив квартиру, чи діти вчаться в престижному вузі, чи зробив ще один крок на кар’єрній драбинці… Ми цього боїмося. Ми невиправні песимісти. Невиправні, бо самі собі не дозволяємо випромінювати позитив.

А потім дивуємося, звідки беруться бабусі, які сидять під під’їздами і отруюють ненавистю все довкола (до речі, про бабусь – образно, вважаю це міфом). Ці бабусі – ми самі. Просто зараз трошки молодші (але це тимчасово), модніше одягаємось і маємо менше вільного часу.

Дуже хочу жити серед людей, які не бояться, що їх «наврочать», а щиро діляться своїми успіхами. Бо успіхи насправді є у всіх, нехай і різних масштабів: хтось відкрив філіал власної фірми у столиці, а в когось гарно вродила картопля на городі. І в першому, і в другому випадку – радість. І саме радістю треба ділитися з іншими. Бо проблем і так у всіх вистачає. Навіщо їх тиражувати? І не варто за ними приховувати радості. Трапилося щось хороше – так і кажіть: у мене в житті є ось така радість. І чекайте, щоб співрозмовник розділив її з вами. Не позаздрив, не скрутив дулю в кишені, а саме розділив. Це дуже корисне мистецтво – вміти розділяти чужу радість і не боятися ділитися своєю.

Кожен з нас хоче бути оточеним позитивними людьми. Веселими, легкими, такими, що вміють розрадити і не возносять власні негаразди в ранг вселенських бід. Нікому не цікаво спілкуватися з людьми, що перебувають у стані перманентної непозбувної бентеги. Вони нудні й нецікаві. Це варто пам’ятати завжди, і, як тільки нападе хандра і захочеться поскиглити, викликаючи штучне співчуття оточення, одразу запитайте себе: «А мені справді аж так зле?».

У мене була подруга, яка надзвичайно мужньо боролася зі смертельною недугою. Не любила, коли хтось поряд скиглив, і собі не дозволяла розкисати. Щодня, годину за годиною, вона терпіла біль і вірила, що переможе хворобу. Любила поговорити про книжки, про хороші добрі фільми, пожартувати, посміятися, помріяти, як буде пити каву десь на літнику у Львові чи у Відні… Але ніколи про те, як їй важко. Врешті-решт хвороба перемогла. Але у пам’яті близьких ця жінка назавжди залишиться світлою, незламною оптимісткою, яка ніколи не виставляла своїх страждань напоказ. Такі люди служать прикладом…

Позбавляймо себе шансів перетворитись на буркотунів. Прошу, тішмося тим, що у нас насправді все добре: ми не голодуємо, маємо де жити, гарно вдягаємось і – найголовніше – у нас нічого не болить. Чомусь тільки тоді, коли людина серйозно захворіє, вона усвідомлює, якою щасливою була раніше і як не цінувала свого щастя. Очевидні істини, але ми забуваємо їх, коли у нас все добре.

Тому, якщо у вас нічого не болить, вийдіть на вулицю, підніміть голову до сонця (навіть коли небо захмарене) і всміхніться. Не бійтесь казати вголос про своє щастя.

А потім – пішки на роботу, навчання чи просто на прогулянку. Помічаючи навколо гарні будинки, усміхнених людей, квіти на клумбах, яскраві вітрини, пташок у кронах дерев, запах кави і випічки біля кав’ярень, вигорілу траву обабіч тротуарів…

І все. Більше нічого не треба для щастя. Просто знати, що у тебе нічого не болить і довколишній світ красивий.

А якщо хтось поряд скиглить, просто усміхайтеся у відповідь. Бо у вас – все добре!

Автор: Лариса Мончак 

Стаття опублікована в журналі МІСТО № 33

*Передрук матеріалу дозволяється тільки за погодженням з редакцією.