Найкраще з найгіршого. Роздуми про Опанаса Заливаху

“Коли зустрічаюся з Опанасом Заливахою, мене завжди вражають його тиха вдача й бажання слухати іншого. Він напрочуд небагатослівний, дуже скромний. Зовсім не схожий на художника. Нема в ньому загадки, таємничої родзинки. Нема пози. А як дивишся на твори – одразу кидається в очі інтелектуальна могутність. А ще відверта емоційність. Чи знають в Івано-Франківську про перебування в одному часовому просторі з ними тихої людини, котра завтра уславить їхнє місто?” – український кінокритик, шістдесятник Роман Корогодський, 2005 рік.

Опанас Заливаха – художник, дисидент, знакова постать у житті міста другої половини ХХ ст., нині знову нагадав про себе. Міський голова нашого міста, як і обіцяв два роки тому на вечорі пам’яті митця, за допомогою підлеглих йому служб організував і провів конкурс на створення пам’ятника художнику. Переможця обрали з другої спроби, авторам доручили доопрацювати поданий проект, і, схоже, монумент таки споруджуватимуть.

Ця ініціатива породила кілька запитань. Перш за все, сумніви викликає місце, адже «стометрівка» (пішохідна частина вулиці Незалежності) й без того захаращена різним візуальним мотлохом: від вивісок, металевих дерев різноманітної конфігурації та призначення, рекламних тумб, кіосків до бетонних зайчиків, що пасуться у траві. Коли додати ще й пересувні намети політпартій, літні майданчики, котрі розгортають біля закладів харчування та мандрівні музичні, художні й навіть жебрацькі локації, то приблизно побачимо, серед якого балагану вшановуватимемо пам’ять про видатну особу. До слова, за спогадами приятелів, художник недолюблював гамірність людної вулиці й по можливості оминав її.

Опанас Заливаха був категорично проти спорудження будь-яких пам’ятників у місті, бо вважав це своєрідною формою ідолопоклонства. А особливо в українських умовах, коли невідомо хто буде причетним до процедури.

По-друге, за словами доньки Заливахи, пані Ярини, батько був категорично проти спорудження будь-яких пам’ятників (окрім хіба що на могилі) у місті, бо вважав це своєрідною формою ідолопоклонства. А особливо в українських умовах, коли невідомо хто буде причетним до процедури. Такої ж позиції тепер дотримується сім’я – дружина, син і донька художника. Але незважаючи на те, що свою думку щодо пам’ятника вони вже донесли до міського голови, до них не прислухаються.

“Обирали найкраще з найгіршого. Рівень пропонованого був дуже низьким”, – виправдовується один із членів конкурсної комісії та просить його не називати. Щоб отримати визначний пам’ятник, конкурс мав би мати серйозний призовий фонд, бажана також участь митців з-за кордону. У нас, як завше, все погано організували. Рівень естетики від замовника, а не від фахівців. Журі недолуге. У ньому мали б бути скульптори, архітектори, мистецтвознавці, й, можливо, навіть колеги-художники Заливахи.

Несподіваним, сучасним і направду корисним способом вшанування пам’яті художника може бути також збереження декоративного панно у колишньому “Білому камені”.

“Те, що прийняли, зроблене більш-менш по-ремісницьки. В традиціях доброї цвинтарної скульптури і з побажанням від комісії доробити вже в натурі, аби була і подібність, і менше пафосу. Словом, вибрати не було з чого. Важко передати дух художника, що сам по собі неартикульований (для мене це добрий романтичний східняк, що багато малював, декоративно і дещо «суворо»). Тому про дух мало хто може сказати. Мала би бути якась різка альтернатива й контраверсія. Але народові, мабуть, таке сподобається. Робитимуть селфі. Дітей на коліна Опанасові садитимуть, носа тертимуть, чи пензля…” – ділиться враженнями архітектор Ігор Панчишин.

Постать Опанаса Заливахи відома за поняттями “шістдесятник”, “правозахисник”, “дисидент”. Творчість чоловіка часто співвідносять з українським мистецьким андеграундом 60-70-х років. Відкриття його малярства у 1989-му було епохальним для мистецького життя міста. Громадськість, закуту в радісні стереотипи соцреалізму, бентежила його незрозуміла філософсько-декоративна естетика. Відсутність пафосу й оптимістично-радісних мотивів насторожувала. Для більшості Заливаха лишався однією з постатей-символів шістдесятництва, зручним персонажем довколалітературних од про нонконформізм у мистецтві. На відміну від соцреалізму, творчість Заливахи сповнена роздумів, смутку і страхів. Але трапляються в ній і дотепні рефлексії на дійсність, наприклад, асамбляж на “Імпрезі-91” “Повний шлунок не радо вчиться”, де художник іронічно демонстрував своє ставлення до спекуляцій навколо сучасного в мистецтві.

Творчість Заливахи базувалась не на “славній” ленінградській школі (у цьому місті він навчався з перервами від 1943 до 1960 року), а на відтворенні переживань власної трагічної долі. Роботи його, хоч і сповнені декоративізму, та майже завжди несуть додаткові підтексти, вони оповідальні за характером, екзистенційні за духом. Голодомор, заслання, спілкування з близькими, портрети друзів, відрахування зі Спілки художників, ув’язнення, табори. Тоді багато з тих, хто не хотів бути мовчазним спостерігачем, побували там. Не забуваймо, що сприяли цьому і доноси колег по цеху (особливо коли в конкурсній комісії були представники Спілки художників). А потім знову переслідування, безробіття, праця в художньому комбінаті, ілюстрування книг, сімейне життя і малювання. Досі ніхто не знає, скільки точно робіт митця розсіялись по світу.

Для більшості Заливаха лишався однією з постатей-символів шістдесятництва, зручним персонажем довколалітературних од про нонконформізм у мистецтві.

Пам’ять про художника – це його творчість, а також дослідження експертів. У місті, де Опанас Заливаха прожив багато років, практично не можливо побачити його роботи у вільному доступі. Для тих, хто цікавиться творчістю майстра, в постійній експозиції Музею мистецтв Прикарпаття є одна картина.

Несподіваним, сучасним і направду корисним способом вшанування пам’яті художника може бути також збереження декоративного панно у колишньому “Білому камені”. Його можна викупити у власника приміщення і відкрити там муніципальну галерею. Невелику, затишну, атмосферну – таку, як майстерня Заливахи для гостей. В експозиційному просторі, серед виставок, що там відбуватимуться, постійно можна буде споглядати один із фрагментів оформлення інтер’єру. А галерея могла б носити ім’я Опанаса Заливахи та при правильній виставковій політиці стати ще однією родзинкою як для жителів міста, так і всіх, хто цікавиться мистецтвом. І не тільки.

Автор: Анатолій Звіжинський

Стаття опублікована в журналі МІСТО №4

Читайте також: Кіт у мішку